вай", зате "світлий (великодний) тиждень"). Декому простіше вимовляти неприродне словосполучення "решітки дверні" замість "ґрати на двері", "тара скляна" замість "скляна тара" ("Додаток" до розпорядження голови облдержадміністрації від 3го березня 1999 року № 241) – так, наче для комп'ютера у якомусь-там задрипаному пляновому відділі якогось ідіотичного підприємства має значення, чи вздовж першого слова назви товару клясифікувати продукцію, чи вздовж другого! Свого часу у всіляких-там "вєдомостях" при переліку предметів чи товарів ставили іменник на перше місце з тією метою, аби дєвочки на щотах відповідно до альфабету підбивали ціну продукції – легше відшукати потрібну назву, коли вмієш алфавіт. Сучасні дєвочки послуговуються виключно компутером, ані альфабету, ані таблички множення не пам'ятають, – властиво, ніколи не вивчали, – то пощо силувати "солов'їну"?! У висиланні "На теми дня" 3го квітня 2000го року радіо заохочувало читачів надсилати листи з поміткою "Птах 2000го року Лелека Білий", хоча кожна людина при здоровому глузді напише "Білий лелека".
416) Патріотична бюрократія дивна, неповторна і заслуговує окремого дослідження. Тут можемо собі дозволити тільки окремі приклади. При вулиці Франка (Іван Якович абсолютно певно осміяв‑би це краще від мене) під номером 55 висить вивіска "Львівморепродукти". Звичайний неосвічений хлоп зі села надряпав‑би щось на зразок "Морські харчі" і мав‑би сто-відсоткову рацію! Львівський‑же чиновник демонструє тільки одне – що він позбувся глузду ще перед тим, як навчився писати. Я не відвідаю подібного склепу, щоби‑м мав повік забути смак риби, але… склеп процвітає! Що сумно свідчить про нашу з Вами "інтеліґентність", панство львів'яни.
417) Під мудрим керівництвом батьків української залізної дороги, від галицько-патріотичного залізничного двірця (який чомусь зветься ЖиДи-Вокзалом) відправляються поїзда. Подорожні (пардон, пасажири) купують ро´сийсько-мовні квитки; в найкращому разі – двомовні; не подумайте, тільки, що українсько-французькі, як прийнято в лю´бій серцю Eвропі. Останній подарунок"відхідняк" Лицаря Львівської залізниці: двомовні оголошення про відбуття потягів до Мінська, чомусь, правда, зовсім не державною білоруською мовою. Може, хто з читачів бував за кордоном, то хочу спитати, чи Поляки оголошують по-французьки, коли потяг відходить до Берліну? Як собі пригадую, – не оголошують навіть по-німецьки! Хочеш – всідай, хочеш – залишайся, але те, що ти є в Польщі, – добре зрозумієш і запам'ятаєш. Те саме в Чехах… ВСЮДИ у світі. А ще Галичина каже, що вона Eвропа. Дзуськи. I не шукаймо причини ні в Москві ні в Києві – зазирнімо краще в очі Лицарям. Що Лицар не тільки не був білоруським патріотом, а ще й зневажав Білорусь – Бог його судитиме. А от за московський патріотизм здало‑б ся ще і на грішній землі покивати пальцем. Та місцева влада таких "дрібниць" не помічає… Автобуси дальнього слідування (далечинні, дале´шні, дальньої дороги, просто дальні) не від'їжджають, а теж обов'язково відправляються. Львівське Трамвайно-тролейбусне управління запровадило новий взірець вивіски для трамвайних зупинок, опаскуджений написом про "час відправлення" трамвая(ю?!). Чи не легше було написати "години від'їзду" (відбуття, відходу)? Що заважає у львівських приміських електричках навчити машиністів оголошувати українською мовою "поїзд прямує до станції Дрогобич" замість совєтського огидного штампу слідує?
418) Вивіски ще совєтського зразка надійно вмуровані у психіку ще совєтського "начальника", і, відповідно, – в новенькі мармурові панелі відремонтованого львівського залізничного двірця: вихід в місто (має бути до міста); напрямок (напрям); відправлення. Ви, панство Міська "Націоналістична" Влада, освячуєте кацапізм блиском новеньких ґранітних переходів львівського двірця, який у Вас, панове сини репресованих націоналістів, чомусь називається вокзалом. Ось що Ви виробляєте "заради" Неньки.
419) Чиновник не тільки не має загально-інтеліґентної кваліфікації, він ще й катеґорично відмовляється думати і помічати місця, де би можна було допомогти рідній мові розквітнути. Ось бачимо напис на віконці львівської пошти: "приймається оплата". А поруч – "прийом платежів". Чи не природніше та й гарніше звучало‑б "приймання плати (оплати, оплат)"?
420) Газета "Наше місто" – невичерпне джерело чиновницько-офіціозних перлів термінології – вміщує оголошення про "лічильники ґазу та води". Слово це хороше, та людську мову можна ще й урізноманітнювати: ґазоміри, водоміри… Потрібно любити мову, та й поважати в читачах і клієнтах homo, навіть трішки sapiens, а не розраховувати виключно на худобу! За число 23є червня 2000го року в цій‑же газеті знайомимось із "Положенням про … справляння податків". Чи не могла‑би Міська рада Центрополісу Відродження Української Культури видумати щось ліпшого замість кацапського "Положения"? Наприклад, уклад, устава, усталення, установлення, встанова, уложення… Якась ближче мені не знайома пані Валентина Іванівна, доповідач на пленарному засіданні Верховної Ради, о годині 1305 10го лютого 2004го року переймалася становищем бездоглядних дітей (недоглянутих, себто). Радіо "Ера" бідкається, що деякі області зостались знеструмлені: я це відношу не до фактору змосковщення, лиш до фактору розумової неповноцінности відповідального чиновника від енерґетики: нормальна людина скаже просто – без струму; "у Сумській області остались знеструмленими 126 населених пунктів" – радіо, 13го листопада 2000го року. Обесточенный – це є ро´сийський каламарний термін. Український міг‑би, коли‑б то охота, нічим кацапського терміну не нагадувати. Біда, що вся "незалежно"-українська бюрократія – вихідці зі совєтського хліва. Наша‑ж "інтеліґенція" їх просто мавпує, замість подати приклад свіжої лексикоґрафічної думки. Тому подібні дурнуваті конструкції стають офіційно вживаними в середовищі спрофанованих міністерських каламарів.
421) Сумніваюся, до речі, чи нинішній пересічно-високий керівник зміг‑би правильно назвати всі шість, властиво, сім відмінків іменників його‑ж рідної мови. Про дієслівне керування вже промовчимо. Переважна більшість почесних гостей пияцьких презентацій (о´казів, ознайомлень, за´водів) спотикається вже на другому слові: "Шановні па´ні"… чи пані´?. Думаймо.
Рефлексивне самонехтування
422) Стандартна, якась "задньо-залежна" недоумкуватість високопоставлених чиновників призводить часом до прямої (хоч і несвідомої) пропаґанди меншевартости. Поширеною є звичка самопринижуюче додавати прикметник український там, де він аж ніяк не підкреслює ні виключности, ні значимости, а навпаки – ставить оце "українське" в один ряд з чужим, та й то десь далеко позаду, серед сіроми. Для Англійця завжди очевидно, коли мова заходить про Королеву, що йдеться про його Королеву. Взагалі, коли йдеться про щось не-англійське, спеціально додають слово "континентальний". I це "континентальне" завжди, якщо не гірше, то, принаймні, вважається не зовсім повноцінним. Диктор французького радіо, коли повідомляє, що Президент подався на Південь, не додає, як у нас прийнято, що це був український президент, і що він помандрував саме на український південь. Бо поважаючий себе Француз не дуже свідомий того факту, що іще є президенти в иньших народів, і що не весь Південь належить Франції. У нас, навпаки, співають не просто народних пісень, а всього-лиш "українських народних", вдягаються не у народні строї – єдині можливі народні, або просто в українські, а всього лиш "українські народні" (вживання двох уточнюючих прикметників завжди применшує загальну значимість); передбачають погоду не на Заході, який не мав‑би бути чимось иньшим, як лише, і тільки, самозрозумілим Західним Краєм самоочевидної Держави, а, все-таки – на заході якоїсь-там України. I так до безконечности. Наче житель України не пам'ятає добре, яку державу замешкує.
Деякі механізми
Нація в етнічному розумінні ще не утворилася, і швидко це не станеться…
(слова Президента України,
"Поступ", 18го січня 2000го року)
А я є хто?
(Р. Мацюк)
423) Простий і очевидний висновок, який випливає із зауваження Президента, що нація не утворилася і швидко це не станеться, гласить, що нація в Україні утвориться тоді, коли вимруть етнічні Українці, а їх місце займе Iнтер. Єдина утіха для Iнтера – що "станеться це не швидко". Бо Iнтер не вміє і ох як не любить розкидати вилами гній в полі, щоб родив смачненький білий хліб. Але, як кожна розумна популяція, – він готується. I перша справа в цій підготовці – навчити ту часть української "етнічної нації", яка все-таки має вижити для праці в полі, – розуміти панську інтерівську мову, і, в цілях державної безпеки, – жодної иньшої. Мова – це не тільки ро´сийська чи англійська абетки, мова – це також набір безумовних рефлексів, як–то "не гальмуй – снікерсуй", "Таллер – свій серед своїх", "вгамуй спрагу", "хто дуже хоче ще…", "дірол без сахара", "люблю´ тебе, бажання смак", "скажеш, важко мене задовольнити?…" і безліч подібних. Але ми обмежуємося тут справами лінґвістики, не тваринних відрухів (рефлєксів).
Відібрати набожних
424) Один, отже, підступний спосіб свідомої, навмисної, русифікації – це є лексика ро´сийської церкви в Україні. Виявляється, що то є недоторкана область, непідлегла критиці, область, яку не дозволено "осквернювати" укр