— Хоч і не дуже надійний, тому що без чоловіка, не завжди ситний і теплий, але все ж таки. притулок.
Всі троє випили, закусили, і Варка, як турботлива господиня столу, знову поспішливо наповнила склянки.
— Щось у нас дуже сумно, — мовила вже по тому, як закусили після другої. — Взяла б ти, Ольцю, "бандуру" свою, — кивнула на гітару, що висіла на стіні, — та хоч на трьох останніх струнах побринькала,
— Останнім часом тільки те й роблю, що бринькаю. коли на струнах, а здебільшого одразу ж на нервах, — крізь зуби процідила Ольга. — Та схоже, що всі мої акорди вже відбриніли.
Отбегалось, отпрыгалось,
Отпелось, отгулялось!
Ах, где ж ты, моя молодость, В тумане затерялась?!
— тужно, і на циганський манер, проспівала Ольця, й миттю спорожнила свою склянку, вже третю. Потяглася виделкою до маринованого огірка, але раптом виделка її застигла, а сама дівчина нажахано дивилася на двері.
Авгура різко озирнувся і побачив, що на порозі стоїть Мутант. В одній руці в нього ніж, у другій — закривавлена кістка зі шматком м'яса. Він стоїть у якійсь войовничій позі, й очі його сповнюються ненавистю.
— Іди-ди! Ди! Іди-ди!.. — якось особливо вороже проказував Мутант, і штрикаючи в бік сержанта не ножем, а кісткою, то робив крок назустріч йому, то відступав, ніби вправлявся в фехтуванні, або й прямо викликав його на дуель.
Авгура повільно, не зводячи погляду з Мутанта, підвівся і відступивши до стіни, виставив руки, готуючись до нападу. Боковим зором він поглядав то на кремезного карлика, ніж у руці якого з миті на мить міг випередити "удар" кістки, то на жінок.
— Чому ж ти не зачинила двері?! — злякано запитала сестру Варка, водночас не зводячи погляду з мутанта. Обличчя її зблідло. — Колись він отак увірветься, виріже нас обох, а потім з тиждень поїдатиме, наче здохлу конятину.
— Бачиться, так воно й буде, якщо тільки позбудемось його. — Присутність солдата додавала їй упевненості, та все одно, при спробі наповнити склянку, пляшка в її руці цокотіла дрібно і підступно.
— Добре, Марцю, добре, — вийшла нарешті з-за столу Варка. — Ти приніс нам м'яса, — намагалася зобразити вона щось подібне до посмішки. — Розумний мій, давай його. Однією рукою дотяглася до кістки, а другою різко вхопила підлітка за дворуке передпліччя, рішуче розвернула і підштовхнула до дверей. — А тепер іди. Іди, іди, водянко прип'ятська.
Мутант нібито скорився, але вже з-за порога озирнувся і, явно звертаючись до Авгури, грізно пробелькотів своє незмінне "Іди-ди! Ди! Іди-ди!..".
34
"Дворянським гніздом" цей старезний, прихований у глибині обійстя поміщицький осідок, з чотирма масивними, увінчаними ажуровим балконом, колонами біля входу, Ігуда нарік одразу ж, щойно вперше ступив на вимощену візерунковою плиткою доріжку, що вела від високих, майже фортечних воріт.
Бо й справді, в цьому особняку, з маленькими кімнатками і великою бальною залою, все витворювало якусь особливу ауру домашнього спокою, аристократизму і відстороненості від суєтного світу, що нуртував за його стінами. Дубове, під лицарсько-дворянську старовину, умеблювання; високий, обрамлений блідо-рожевим мармуром камін; прикрашені рослинним орнаментом гуцульські гобелени; вдало підібрані та різнокольорово розмаєні канделябри, котрі сяйвом своїм відтінювали золото масивних рам, в яких покоїлися репродукції з живописної класики...
Артур віддав свого пасажира в руки домоуправительки Аліни Ма— зурак — ставної сорокап'ятирічної жінки, з нетлустими, але від самої природи пишними, формами, — і зник. Аліна ж завела поселенця до флігеля, все умеблювання якого, на відміну від особняка, було скомпоноване з грубо змайстрованого дерев'яного причандалля під селянську старовину, і спочатку спробувала наставляти його, де має роззуватися, де роздягатися, а де приймати душ, але потім схаменулася і, сказавши: "Господи, та ви ж художник, отож про якийсь там порядок у житлі говорити з вами — пуста трата слів". А, вже йдучи геть, показала на портативну рацію, що стояла на журнальному столику посеред кімнати, що мала стати майстернею Ігуди:
— Щоб не витрачати час на порпання в мобільнику, ви підтримуватимете зв'язок зі мною по рації. Натискаєте ось на цю клавішу, і в якому б кутку маєтку, чи в межах трьох кілометрів од нього, я не знаходилася, одразу чутиму вас. Такий же зв'язок у мене і з баронесою.
— Чудовий пристрій, — узяв Команданте апаратик, що нагадував мобільник одного з перших випусків. — І до котрої години вас можна турбувати?
— Розумію, що вам хотілося б спілкуватись зі мною після опівночі, — томно проказала Аліна, прихилившись спиною до одвірка і заклично поводячи грудьми. — Але не раджу. Принаймні поки що.
— Чому?
— Я ж бачила, з яким нетерпінням чекала на вас баронеса. І, мабуть же, недарма. Вона така ж самотня, як і я, хоча і втішається час від часу в ліжку з Артуром Корзуном. А самотні — вони всі ревниві. Все завершиться тим, що ви позбудетеся хорошого притулку, а я — ще кращої роботи.
— Якщо господиня так вдало втішається, то чому ж почувається самотньою?
— Тому що цей відставний міліціянт, який лише недавно відсидів за те, що свого часу керував цілою зграєю рекетирів та найманців, які охороняли кількох місцевих крутих, не в її смакові. Кожне злягання з ним — данина сексуальному шаленству, тільки й того. Для неї — данина, а для нього — мука. Баронеса ж навіть і не здогадується, що з в'язниці він повернувся закінченим гоміком. Я ж відкривати цю таємницю не поспішаю, щоб не розчаровувати.
Ігуда іронічно всміхнувся, здивовано хитнув головою і, натиснувши на клавішу, підніс рацію до губ:
— А ви впевнені, що Артур — справді перевертень у погонах? — запитав. — Зовні він більше схожий на людину від мистецтва.
— "Новий руський із дев'яностих" — ось в якому образі він перебуває, — відказала Аліна, так і не видобувши свою рацію з накладної кишені джинсів, приліпленої на крутому стегні. — Тільки з подібними дурницями навіть раціям довірятися не варто, можуть прослухову— ватися. Мій чоловік, який працює в маєтку садівником та охоронцем, колись належав до "зграї Корзуна", тому знаю його, як облупленого.
— Отже, ви заміжня, і своє сексуальне шаленство гасити вам є з ким.
— Ми вже давно живемо порізно: він — у своїй половині хати, котра знаходиться за два обійстя звідси, я — у своїй. Втім, останнім часом я ночую в особнякові. У мене там, на першому поверсі, своя кімнатка. Та й він теж віддає перевагу хатині садівника. Ну а "шаленство" мій чоловік Гриньо звик гасити в парі з Корзуном. Власне, до шаленства справа не доходить, оскільки сам він майже цілковитий імпотент і в статевих ігрищах з партнером змушений виступати в іпостасі самиці. Природно, що він скаженіє від люті, коли я пробую повернути його до власного ліжка.
— Це ж треба: стільки таємниць упродовж п'яти хвилин!
— Між іншим, ви повинні знати, що блаженство під душем для баронеси справжній ритуал. Як, тепер уже, і для мене.
— З цією напастю ми теж упораємось, — мрійливо всміхнувся Команданте.
— Тіло мужчини вона здатна сприймати не пізніше, ніж за десять хвилин після душу, коли воно ще розпарене і пахне шампунями і туалетною водою. Тому завжди пам'ятайте, що у флігелі є свій душ. І що він, як і душ в особняку, — на два розприскувачі, струмені з яких майже зливаються. А ще зверніть увагу, що особняк і флігель опалюються навіть улітку, баронеса наша надзвичайно теплолюбна.
— Яке безмежжя інформації!
— З радістю увімкнула б обидва розприскувачі прямо зараз, — зманішено помасажувала груди Аліна, заклично зітхаючи, — але ж не час. Та й близьке знайомство з господинею маєтку теж виявиться не з легких.
— Ми щойно познайомилися. Чому ви довіряєтеся мені з такими "придвірними" таємницями?
Збагнувши, що поки що загравати з нею художник наміру не має, Аліна знову глибоко, тужно зітхнула, вийшла у коридор, і вже звідти, перехилившись через поріг, стиха проказала.
— Ви ж тут не на один день. Рано чи пізно баронеса вам "приїст— ся", і захочете побавитись зі мною. Хіба не так? Тож і повинні знати, до якого гадюшника закинула вас доля.
* * *
Євгенія повернулася надвечір. Зустрівши Команданте в саду, біля альтанки, спорудженої над мініатюрним озерцем, баронеса навіть не поцікавившись, як він влаштувався на новому місці, напевне, Аліна вже про все доповіла, зате рішуче похвалила за те, що не ввязався в акцію під президентською резиденцією, яка вже переросла в сутички з міліцією та спецпризначенцями. А відтак наказала прийняти душ і тоді вже приходити до особняка, на вечерю.
Провівши її поглядом, Роман ще хвилин із п'ять постояв біля озерця, а коли підійшов до флігеля, то зустрів там Аліну.
— Господиня наказала підготувати вам душову. То я увімкнула опалення й обидва розприскувачі, щоб прогрілася кімната. Таким мерзлячкам, як баронесса, краще жити не в Києві, а поближче до екватора.
— А при чому тут баронеса? В особняку що, немає душа?
— Який же ти все ще наївний, художнику! — провела рукою по низу його живота Аліна.