Вона хоч і старенька, але ще послужить.
Івану Карповичу від синової радості стало важко дихати і стояти. Опустився на лаву, обхопив голову обома руками. Найгірші його підозри справдились. Він знає, що криється за тим доброчинством. Аделя стала для пана тягарем. Петрові, сину з доброю душею і роботящими руками, він розжовувати не буде. Дорослий, але очманілий. Можеш стати вічним ворогом. Кого не вчать слова, хто втратив розум, навчить життя.
Аделя з дитинства росла галайкуватою, надмір балакучою, слова вилітали, мов горох з віялки. Нерідко колючих, з перцем. В школі вчилась ледь не на відмінно, але і від вчителів, і однокласників перепадало за гострий язичок. У другому класі, який став останнім ступенем її освіти, Максимко Юрчишин склав про неї злого віршика, яким її дразнили: "Наша Нелька язиката// В неї язик, мов лопата// Скажеш їй одне слівце//Вона сто тобі на це".
Аделя, насправді Неля, бо так в церковній книзі записано. Аделею стала називати себе, коли перейшла служанкою до Цибульського. Дома їй світила невтішна доля. У батьків шматок землі, три дочки. А посаг для женихів головніший за вроду. То ж коло безшлюбності ніхто не переступив. Навіть Неля, найпишніша з трьох. Може, що була колючою. Але троянди беруть і з колючками.
Бо в той сонячний спекотний день Неля раптом стала героїнею і любов'ю Макарового. У саду Цибульського, біля озера, семеро найнятих дівчат у затінку крислатої яблуні сортували вишні, які сьогодні мав забрати перекупник для завтрашнього ярмарку. Цибульський навідався сюди із своїм гостем з Великої Польщі. Лисіючий, з невеликим барильцем господар і невідомий, огиристий, але вертлявий молодик, щойно з озерної купелі, в шортах і капцях, без сорочок, були в доброму настрої.
— Юрек, скуштуй бубок. Мелітопольські. Смакота, — припрошує Цибульський гостя.
Той зачерпнув з корзини жменю темнокоричневих, налитих соком ягід, закинув у рот. Доки жував, цвиркаючи під ноги кісточки, похітливі карі очі стрибали по дівочих обличчях, шиях, доки не зупинились на Нелі.
— Юзеф, — хтиво усміхнувся гість, не відвертаючи погляду від Нелі. — Смачні твої вишні. Тільки мені до смаку оці бубки, — тицьнув пальцями обох рук у Нелині перса, які випирали з-під тоненької блузки гостренькими кінцями.
— Пані, покаж бубкі...
— Нєх пан покаже свої, — відрізала по-польськи і шарпнулась грудьми, щоб скинути нахабні руки.
Дівчата пирснули зі сміху, захихикав навіть Цибульський.
Та навритливий пан раптом схопив обома руками краї блузи, шарпнув у різні боки. Гудзики поркснули у всібіч, звільнені від обіймів блузи перса-незайманці пружно набули природної форми.
— Яка краса! — лише встиг захоплено вигукнути Юрек, бо Неля вмить рвонула його шорти вниз і вони впали нижче колін.
— Ніц німа. Бубка, — спокійно кинула Неля, ніби нічого не сталось, і почала діловито шукати щось, аби запнути блузу.
— А-а-а! — заверещали дівчата і долонями позакривали очі.
У Цибульського відвисла щелепа, він нічого не міг сказати, лише гикав. Гість втратив дар мови, схопив штанці і вибіг за прибудову.
Макарове вибухнуло глузливим реготом. Неля ходила героїнею, хоч в глибині душі потерпала: з панами жарти небезпечні. Та все обійшлось. До того ж гість утнув з приятелем якусь каверзу, вони побили горшки. А Цибульський через півроку після смерті дружини звільнив свою прислугу і запросив... Нелю.
Сталось диво. З їжакуватої дівки вона стала вальяжною пані Аделею. Бо звучить: пан Юзеф, пані Аделя! Модісткою, правда, ще назвали. Бо на люди, у свята до церкви принаряджалась, аби щоразу виходити в якійсь обнові. Хай і дріб'язковій.
Після весілля з Петром у Нелі знов настовбурчились колючки, але звичка щоразу виходити на люди в якійсь обнові не щезла. Тут її ніщо не обходило. Ні дитячі скигління "Їсти!", ні погрози Петра порубати все шмаття. Додавав роздратування Антек, бо лише первісток зявився на світ, як Петро зрозумів, що його батько не він: викапаний Цибульський.
— Ти в сім'ї чоловік чи шмата? — крив батько. — Не давай їй ні гроша на дурацькі витребеньки! Пані, бачте, знайшлася. Діти обшарпані, голодні, мов жебраки, побираються. Соромно людям в очі дивитися. Та струсони її зрештою, скажи хай Цибульський її забаганки вдовольняє.
Спробував. Аделя вибігла з хати на дорогу.
— Людоньки! Рятуйте! Вбиває! Задушити ірод хоче! — несамовито верещала на півсела. — Ах ти, катюго! На кого руку здійняв? На бідну жінку, яка ходить обдерта, голодна, боса! А він жаднюга, злота їй жаліє! Ледащо, нікчемо, тілько до ночі ласкавий. Дітей наплодив, а годувати хто буде? А щоб він тобі одсох, щоб його собаки відгризли, вогир ненаситний! В люди його вивела, а він, бач, вдушити хоче!..
Далі пішли ще крутіші тиради, прокльони. Репертуар щодня збагачувався. Петро затуляв вуха, виходив на вулицю, димів самосадом, навіть іронічно жартував з прохожими:
— Ви до церкви? А мій піп вже годину молиться.
Два місяці тривала артпідготовка. До неї Аделя долучила блокаду спільної нічної постелі. І Петро капітулював.
Іван Карпович переймався сім'єю сина більш, аніж він і Аделя. Майже щоденні відвідини синової громадки діда і баби, аби щось на зуб кинути, півбіди. А от те, що у ній не було злагоди, те тривожно. Діти завше прибігають без Антека, якого так називала тільки мати.
— Де Антон? — питає дід у Стаха, на рік молодшого.
— Він пан, — морщиться той. — Бридує ходити з нами.
Неправда була, але Іван Карпович змовчав. Бо ж Антон, бувало, потайки прибігав до них сам. Синці і подряпини не сходили з його тіла. Плакав, жалівся, що брати і сестри рахують його чужим, одбирають, буває, від нього навіть сяку-таку їжу. Мовляв, вона панам не годиться. Ні батько, ні мати його не боронять. У баби Варвари навертались сльози, вона пригортала Антона, гладила по голівці і знаходила якогось смаколика. Він, мов до рідної матері, ласки якої не знав, горнувся, затихав. Хоча так, як на щирій сповіді, то і Варвара, і Йван відчували щось невиразне. Рідна кров — то рідна, а в ньому її — ні краплини. Доля сина невиправно скривлена. Та що вдієш? У житті кожної людини є таке, що його ради більшого і значущого слід загнуздати, а то й силою волі загнати в душу так глибоко, щоб воно вже не вилізло.
Ох, те нещастя, Цибульський! Давно злиняв з села, але... зостався. Бо старшого Петрового сина ніхто в селі не називає Антек чи Антон. Цибульський. Навіть вчитель, коли викликає до дошки. Правда, в розмові про нього додавали: молодий. Певно, людям рот не затулиш. Та от те, що так його називають братики й сестрички, Івану Карповичу слухати було боляче. І він не знав як цьому зарадити. Спробував.
На Великдень Іван Карпович до Всеношної пішов з Надійкою і Дмитриком. Варвара зосталась дома і чекала їх. З освяченою паскою батько з сином тричі обійшли знадвору господу, клуню, навідались до худоби. Сімейка збиралась сісти за святочний стіл, Дмитрик вже зайняв місце в кутку. Певне, нікого не чекали. Перший день Великодня — свято сімейне, в гості ніхто ні до кого не ходить.
Раптом брязнула клямка сінешніх дверей, поріг хати переступив Стах, за ним решта. Без двох найменших і Антона.
— Христос воскрес!
— Воістину воскрес, діти! — відказав дід.
Гості мовчки, сумирно розсілись під стіною на довгій лаві. Та очі всіх захоплено поглядали на застелений вишитою партовиною стіл, посеред якого на тарілі височіла рум'яна пишна паска, від якої приємно пахло. А два кільця печеної ковбаси, шинка! Збоку великі пироги, тушкована капуста.
— Ви знов без Антона? — невдоволено запитав Іван Карпович. — Чому він не прийшов?
— Діду, він каже, що то не його свято. Нібито воно в інший день.
— Неправда, Стах. Він, мабуть, не знає. Всіх вас хрестили в українській церкві. А на Паску в селі такий звичай: за столом повинна бути вся сім'я. То, якщо хочете зайняти тут місце, біжіть за Антоном. Ви ж рідні брати і сестри.
На лаві ніби всім стало мулько, діти засовались, обличчя спохмурніли. Стах щось зашептав Марійці і та поспіхом вийшла з хати. І хоч додому було трохи дороги, захеканих Антона і Марійку чекали недовго.
Після молитви стіл швидко спорожнів. Баба Варвара внесла ще одну паску. Іван Карпович покраяв її на скибки. Кожному по одній. Баба додала по крашанці, мандричці[LXVII].
— Отак, діти і треба жити. Одною сім'єю. Стах, — звернувся дід до ватага громадки. — Фамілія у вас одна і ніяких інших. Мало що люди можуть казати, у вас свій розум повинен бути. Отож, будете приходити з Антоном, — буде гостина. Як ні — то ні. Домовились?
Стах зашморгав носом, подумав.
— Добре, діду.
Вже коли громадка покинула хату, господиня радо завважила:
— Славно ти, Йване, вчинив.
III. ДОЛІ НА ЖИТТЄВОМУ ПОЛІ
ВЕЗЕ ФРАНЦУЗ НІМКЕНЮ
Довга розбита дорога. Майже цілий світловий день із Львова до села. Та у Давида настрій, — мов у малої дитини, якій нарешті купили давню омріяну забаганку. Веселить його давня, американського походження мрія, яка, нарешті, дочекалась свого дня. Вона, напевне, ще б дрімала, якби не той дразливий випадок, що не давав спати. Пан, бачте, недоношений знайшовся!.. Прищ польський!..
Матвій довго петляв вулицями приміського Підзамче, доки надибав ту собачу установу. Давид ледь переступив її поріг, як збоку, навстріч йому, випурхнула молоде, гарно вбране дівча, окинуло поглядом клієнта, притисло руку до грудей, легким нахилом голівки, усміхнено привітало:
— День добрий, пане! Присядьте, — запросила до невеликого столика, на якому стояла ваза з квітами. — Дуже вибачаюсь, але чи пан не назве свого імені?
— Девід, пані...
— Пан Девід бажає віденської кави з коньяком, вино, чай?
— Кави, без коньяку, — ледь зорієнтувався Давид, спантеличений таким прийомом.
Небавом дівча принесло каву з тортиком, простягнуло альбом з фотографіями живого товару, сказало, що зараз до його вийде шеф і вони про все домовляться.
Хвилин через десять з бічних дверей виплив такий собі, немов щойно з печі, рум'яненький і пишненький пиріжок. В міру повненький, невисокого росту. Все у нього було до ладу: костюм, набріолінена, з чітким проділом зачіска, білозуба сяюча усмішка — еталон дипломата. Швидко підгріб до Давида, назвався.