То я так. Ти мені справжнє свято влаштував – не пригадаю навіть, коли востаннє отримувала одразу стільки позитивних емоцій.
– А багно?
– Слухай, насправді в загальному контексті нашої мандрівки це бомбезний епізод. Діані сьогодні розповімо – живіт від сміху рватиме.
"Ні, що не кажи, моя Аліса таки мудра жінка".
– Ходімо до вудок. Посидимо годинки зо дві, можливо, ще щось вловимо. Все одно підлога вдома навряд щоб висохла, тож і поспішати немає куди.
Сонечко вже над вербами, своїм промінням пронизує воду мало не до дна, тому часом навіть видно, як десь у глибині зблискує сріблястою лускою невеличка рибка, інколи можна побачити майже під самим берегом темно-сірі тіні й більших розмірів – вони мандрують проти течії і зникають в затінку куща. Вода, що зранку була темно-зеленою і непрозорою під берегом, тепер у світлі сонця набула легкого, майже жовтавого відтінку, а далі від кручі вона така ж блакитна, як небо і по ній теж пливуть білі хмаринки, тільки з нечіткими, ніби розмитими обрисами.
Рух води Алісу зачарував ще більше, ніж мене, вона вже й про вудки забула – на моє щастя. Тож ніщо не заважає мені час від часу витягувати чергову плітку чи густірку і сьогодні на моєму рахунку вже вісім або й дев'ять голів, хоча лящ один переважує їх усіх – як своєю вагою, так і статусністю. Клює все рідше й рідше, але я все відтягую той вирішальний для кожного рибалки момент, коли він приймає рішення почати змотувати вудки. "Ну, оце останній раз закину – і все", – кажу я собі, але хтось на дні тут же: смик-смик і з'їдає чергову горошину. "Так, останній раз!" – мало не клянуся сам собі, але вдається підсікти трохи більшу, ніж долоня, плітку і все починається спочатку.
– А тут можна десь скупатися так, щоб не стрибати з цієї кручі? – запитує Аліса, трохи вже розморена сонцем.
– Так, – виринає в моїй уяві недавно бачений тутешній деснянський плес. – Давай будемо збиратися і переїдемо трохи далі. Гадаю, тобі сподобається.
Свої нав'ючені лайби ми ведемо в руках вузькою стежкою, що звивається уздовж річки між високих верб та незнайомих мені кущів, аж доки їм на зміну не заступають непроглядні хащі верболозу, що в якийсь момент раптово обриваються й ми опиняємось на пологому піщаному березі Десни.
– Ух ти! – виривається в Аліси.
Деснянський безлюдний плес тягнеться, вигнувшись дугою, на добрих двісті метрів, а її досвідчене око пляжниці зі стажем, безперечно, одразу ж помічає, що пісок тут відбірно крупний та чистий – ну нічим не гірший, ніж на середньостатистичному чорноморському курорті середньої руки. Ми забуваємо про все на світі: обіперши наші вєліки на найближчий кущ, знімаємо наплічники, гарячково роздягаємось і йдемо до води.
Купатися в річці зовсім не те, що в стоячій воді. Течія, хоча й не швидка, проте добре зносить плавця вниз, а намагання повернутися в точку, де ти входив у воду, вимагає немалих зусиль навіть у спортсмена.
– Слухай, це ж ідеальний тренажер! – дивується захекана Аліса, спробувавши пливти брасом проти течії добрих десять хвилин, але, по суті, так і лишаючись при цьому на місці. – Тут якщо літо потренуєшся, то певно, й норматив камеес[36] виконаєш. Головне, місця багато не потрібно: така собі природна бігова доріжка, тільки для плавця.
Пісок уже добре теплий і розлягтись на ньому після підбадьорливої прохолоди деснянської води надзвичайно приємно.
–Ти знаєш, маю потребу зізнатися, – ні з того, ні з сього заявляє мені дружина, – я до тебе їхала з великою настороженістю, боялася навіть уявити що може чекати мене тут. Сама дивуюсь, як наважилася: виключно на інтуїції. Але жодної миті ні про що не пошкодувала й несподіванки тільки приємні. Пам'ятаєш наш медовий місяць?
– Ти ще питаєш! Авжеж.
– Мені здається, що зараз у нас знову цей етап. Я би дуже хотіла, щоб саме так і було.
– Я тебе кохаю, кицю. Завжди кохав. Було, що злився, мало не проклинав, але все одно кохав.
І починається наше обопільне туркотіння – ніби в пари голубів навесні. Коли ми придбали нашу квартиру, лоджія в ній ще не була застеклена і голуб'яча пара не давала нам вранці поспати: ходили одне за одним по перилу огорожі й туркотіли, туркотіли, туркотіли – як заведені. Але, як це не дивно, внаслідок таких зізнань мова завжди чомусь переводиться з речей романтичних, сентиментальних на вкрай прагматичні – для рівноваги, чи що?
– Мене єдине турбує, – ні з того, ні з сього зізнається Аліса, – як нам далі тут жити? У мене перспективи тутешнього життя ніби в густому тумані.
– Та я вже два місяці міркую, міркую, як тут жити, але далі цього діло не йде. Єдине, що зрозумів, тут потрібно вміти робити все одразу: і в городі, і в саду, і в дворі, а про хату й казати нічого. Як воно в них виходить?! В місті таки легше.
– Треба спробувати. Я вже так наїздилась, стільки по чужих кутках нажилася, що їхати кудись іще просто не маю душевних сил – Ужгород забрав останні. Принаймні звідси нас ніхто не вижене, грошей за оренду не вимагатиме, умов не ставитиме. Невже ж ми з тобою хоч у чомусь гірші від цих клевенців? Нездарніші, невміліші, дурніші врешті-решт?
Добре, що Аліса не бачить скептичної посмішки на моїх устах. Генеральне прибирання в хаті та косметичний ремонт коридору, певно, здаються їй неабияким трудовим подвигом. А те, що за цей тиждень до городу вона й не навідалась, на двір і не подивилась – про це в неї й думки не виникає. Звісно, з її появою в хаті оселився затишок, кухонні турботи теж на її плечах, але для кардинальних перетворень, про які вона мріє, цього дуже й дуже мало: боюся, що будівництво і город я один не потягну. Коли нічого не будувати, прожити можна й без городу: на базарі купиш усе необхідне. Якщо будувати, й будувати максимально швидко, наскільки тільки це можливо за відсутності досвіду, вкладаючи в матеріали максимум коштів, без урожаю з городу житимеш надголодь – розумію це вже інтуїтивно. Але якщо я весь свій час витрачатиму на будівництво, то хто займатиметься городом? Крім Аліси нікому. А вона, знаю ще з нашого харківського сімейного досвіду, традиційно для рафінованої містянки вважає, що робота на землі є рабською, для жінки взагалі непосильною, чорною, тобто, принизливо важкою. Тому ніколи навіть не мріяла про дачу, тому й сюди свого часу категорично відмовлялася приїздити. Як би їй наочно пояснити, що ноги в розподілу праці на чоловічу та жіночу ростуть прямо із ось такого, як на Клевені, патріархального укладу життя на землі? Що інших варіантів просто не існує?
– Тоді мушу відкрити тобі очі на деякі реалії, – кажу із завмиранням серця.
– Добре, кажи.
– Мені самому це буквально зараз відкрилося. Пам'ятаю ще з дитинства, і зараз помітив, що тут люди працюють від темряви до темряви. І щоб прижитися тут, мусиш не просто працювати, а полюбити працювати без упину, бо інакше життя викине тебе на обочину. А ще тут є поділ на чоловічу й жіночу роботу і це такий собі віками набутий досвід. Важча робота, звісно, чоловічий обов'язок, затишок і кухня – жіночий. Наприклад, горо́д це в основному жіноча сфера відповідальності. Таке в мене склалося враження з побаченого.
– Ти мене лякаєш?
– Та ні, швидше сам лякаюся. Хоча є й дві пом'якшувальні обставини.
– Які ж, цікаво?
– По-перше, це триває лише п'ять-шість місяців на рік, а по-друге, в якості винагороди отримуєш купу всяких приємних та смачних ніштяків.
– Ну-у, це вагомі обставини в наших з тобою умовах, – іронізує дружина. – Але що значить працювати без перерви? Навіщо?
– Не знаю, можливо, традиція така. От узяти Уляну Петрівну – вона, здається, й хвилини не відпочиває, весь час щось робить. Або отой Микола Кау: він на роботі жили рве, я сам бачив. Навіщо – не скажу, певно, тут усі трудоголіки абощо. Правда, Сашко Бальбо, мій друг дитинства, живе мовби птах, у своє задоволення, так над ним усі насміхаються, що батькову спадщину проїдає й дітям нічого не залишить.
– Про горо́д у мене вже були думки: не з Венери ж я насправді прилетіла, – іронізує Аліса. – Ти ж пам'ятаєш: я любила квіти; можливо, город чимось схожий до квітів, тільки масштаби інші. Принаймні, дивитися на Ютьюбі городніх блогерів доволі цікаво і, здається, не такий він уже й страшний, як мені колись гадалося. А головне, іншого вибору в нас немає. І, хочеш не хочеш, доведеться мені знову манікюрницею ставати... В кого б його розпитати, чи є тут місцеві сайти, щоб рекламу дати, чи доведеться на стовпах оголошення клеїти? Цікаво, невже й сюди дійшов гелевий манікюр?
– Молодь уся з ним – я спостеріг уже. Але ж конкуренція!
– Цього я не боюся. Навіть азарт в мені прокидається. Давай іще скупаємось і гайда додому: не терпиться мені за справу взятися!
Варто нам було перейти по кладці рукав, аж тут зі свого двору гульк Сашко Бальбо:
– Привіт! Ну ти нарешті познайомиш мене з дружиною?
Знайомлю: мені неважко, навпаки – приємно.
– А шо там у вас вчора сталося? – кидає Бальбо невинне на перший погляд запитання.
"Тільки цього ще нам не вистачало!"
– Підлогу в коридорі пофарбували, так вирішили на Десні переночувати. Аліса он ляща впіймала.
– Да ні, – в Сашкових очах скачуть бісики, – люде вчора бачили вас на лузі з голови до ніг перемазаних у багно. "Як чорти", казали. Що сталося? – друг дитинства вже насилу стримується від сміху, в Аліси натомість відвисає щелепа.
Я шокований не менше неї: оце швидкість розповсюдження інформації! І це ж без жодних соцмереж, все винятково в олдскульний спосіб!
– Я показував Алісі як потрібно долати заболочену місцевість. Часи нині такі, не вгадаєш, що тобі завтра знадобиться. Хочеш і тебе наступного разу навчу?
– Да ні, не треба, – дещо приголомшений Бальбо не одразу розуміє мій жарт і це дає нам змогу рушити далі, до власних рятівних воріт.
– Слухай, – запитує, приходячи в себе від почутого, Аліса, – ти знаєш тих, що вчора в авто були?!
– Навіть ніколи не бачив.
– Звідки ж вони знають хто ми, і взагалі – оце все?! Мій шок від твоєї Клевені хоч коли скінчиться?
– Гадаю, не скоро ще, – одказую, прочиняючи хвіртку. – Я й сам у шоці.
28.06.
Що таке самобутність.
– Ти питала, як нам пристосовуватися до тутешнього життя, – кажу я Алісі наступного дня, в суботу, – тож маю першу ідею.