Підкралися — і в ножі.
Сулима щойно піднявся на скелю по стежці, на вигинах якої Тугай виставив "блудливу варту" із трьох своїх хлопців, які й допомагали штурмовій групі орієнтуватися. І дихав гетьман усе ще важко, сприймаючи цей свій фізичний ганж не як прояв утоми, а як загрозливу ознаку старіння.
— Ото так, "у ножі" ми їх і познімали, — відказав отаман пластунів.
— Кого і коли це ви. знімали? — не одразу збагнув змісту його слів гетьман.
— Двох вартових, що, сидячи поблизу "перелазу", мабуть, розводилися про те, як їм пощастило, що служать у такій могутній, від "спиячених козаків захищеній", фортеці. Ми туди ще до вашої висадки на берег увірвалися.
— Чого ж ви туди звечора поперлися, нехристі?! — напівпошепки жахнувся Сулима. — Могли ж увесь гарнізон переполошити!
— Не переполошили б. Я туди першим семінариста Вирвича, з трьома такими ж, як він, силачами-галерниками послав. Той самому дияволу щелепи вирве.
— Хіба що Вирвича... — змушений був змиритися з його поясненням гетьман, утішений, що основне своє завдання пластуни все ж таки виконали. — Хоча по кілька нагаїв на кожного — не завадило б.
— Зате зараз п'ятнадцятеро моїх зірвиголів мандрують валами, під драгунів маскуючись. І всі як один — примітні лучники. Я ж тільки для того й повернувся, щоб пану гетьману повідомити і — за нагаї, бачиться, — до фортеці запросити.
— То й чого чекаємо? — раптом сахнувся Сулима, згадавши про згайнований час. — Рушаймо "навпомацки", за гріхи свої праведні, козацькі, покаявшись.
Хтось із тих драгунів, що пильнували ворота, все ж таки зумів виявити нападників, й, услід за басовитим криком: "Напад! До зброї!", майже одночасно пролунали два постріли з пістолів. У казармах негайно зчинився лемент, хтось із тих жовнірів, що прокинулися першими, ударив у майданні тулумбаси, закликаючи гарнізон до опору. Вдарив і тут же упав під стрілами пластунів.
Захисники фортеці все ж таки встигли взятися за зброю і кинутися — хто до воріт, а хто на вали. Та, по-перше, їх справді було занадто мало, щоби боронити таку фортецю, а по-друге, значна частина валів і гарматних бійниць уже була осідлана козаками. А тут ще один за одним пролунали два залпи артилерії осавула Ченця, висіюючи ядрами весь простір від воріт до південної казарми. Останній із "замовлених" гетьманом залпів прийшовся по конов'язі та фортечному майдану, вражаючи коней і тих драгунів, котрі навіщось кинулися їх сідлати. Залишившись без вершників, або й просто відірвавшись від розтрощеної конов'язі, тварини злякано іржали, схарапуджено гасаючи між казармами і лише додаючи розгубленому гарнізонові паніки та безладу.
Де-не-де саксонцям усе ж таки вдавалося вибігти на вали, проте вони тут же падали, вражені кулями, стрілами, або вістрями пік. Мотуззям піднявши на вали кілька легких фальконетів, козацькі гармаші вже звідти примудрилися засипати ядрами драгунів, які намагалися ховатись у штабному будиночку, або гуртуватись біля нього. Тим часом пластуни, що першими спустилися з валів, уже зосереджувалися
біля входу в підземелля, в якому були зачинені невільники, котрих поляки рейтари використовували на будівельних та господарських роботах, а також у проміжку поміж двома коморами. Саме вони й утворили той плацдарм біля північного та придніпровського валів, який, під традиційні розпізнавальні кличі "Пугу! Пугу!", залюднювався тепер штурмовиками з загонів Сулими і Бурлука.
Як і було домовлено поміж старшиною, до появи перших просвітків, сотники не поспішали заполонювати своїми бійцями весь фортечний двір. І не лише тому, що побоювалися в темряві перебити своїх же, а тому, що цим досвідченим воїнам вигідніше було вибивати поріділий, а до того ж, розосереджений і деморалізований гарнізон, з валів, із захоплених бастіонів та двох сторожових веж, або ж поступово накопичуючись попід валами та стінами всіляких споруд. Можливо, ця перестрілка, котра поступово перетворювалася, нехай і на нерівний, але все ж таки "лицарський турнір", тривала б іще якийсь час, але все "зіпсували" невільники. Вириваючись зі свого підземелля та озброюючись, хто чим міг, вони, із ревищем ненависті і жадобою помсти, подалися до конов'язей.
Й ось тут запорожці відчули, що далі зволікати не можна. Коли, вже, власне, ніким не керовані і нікому не підвладні юрми козацькі схлинули з валів, кидаючись до казарм і комендантсько-штабного будинку, над різаниною, що під вигуки "Бий їх, винищуй до ноги!", вчинялася теперь по всьому просторовиську твердині, раптом розляглися і войовничі заклики: "Коменданта Маріона — живим!", "Схопити його, сучого сина!", "На страту цього кривавого зайду!".
* * *
Як сходило тепле серпневе сонце, то перші промені його недовірливо й сторожко освітлювали криваве бойовище. Озброєні трофейними шаблями, вчорашні невільники, підтримувані козаками, прискіпливо оглядали всі закутні фортеці, розправляючись із тими, хто там ховався. Водночас козацькі роз'їзди перехоплювали в степу тих небагатьох із драгунів, котрі, вийшовши з фортеці через недобудований підземний хід, намагалися врятуватись утечею. Серед них, як згодом з'ясувалося, потрапив під чиюсь шаблю і гарнізонний комісар Ян Пшияловський.
Останнім із приміщень фортеці впав комендантський будинок. Перебивши його захисників, козаки зуміли схопити полковника Маріона і кинути до ніг Сулими та кількох старшин, що зібралися в досить просторій штабній кімнаті. Проте гетьман сів за стіл сам і дозволив сісти на вільний стілець комендантові.
— Одного збагнути не можу, полковнику, — заговорив Сулима попольськи. — 3 якої пропасниці ви так лютували, в фортеці своїй сидячи, що встигли породити ненависть до себе не лише запорозьких козаків, але й усього навколишнього посполитого люду?
Комендант, невисокого зросту, худорлявий чоловічок, якому, на вигляд, видавалося стільки років, що вже й час було б облишити службу та бавити десь там, у своїй Шампані чи Нормандії, внуків, стенув плечима і приречено зітхнув.
— Як офіцер, що перебуває на службі в польського короля, я виконував накази його, польського уряду і командування.
— То король, канцлер чи коронний гетьман Речі Посполитої наказували вам карати місцевих жителів за полювання у плавнях та рибальство, а вашим артилеристам — вправлятися зі стрільби, розстрілюючи човни, котрі йшли на Січ із продовольством? Вже не кажу про селян-уіікачів, яких ваші роз'їзди десятками вирубували в степу.
Полковник прислухався до ремствування козаків і невільниківпосполитих, які вимагали видати їм коменданта на суд і розправу, і розпачливо похитав головою.
— Облишмо ці розмови, гетьмане, ми не на диспуті недоуківсемінаристів. Усі мої відповіді заздалегідь відомі і для вас неприйнятні. Судячи з того, як поводиться ваша чернь, котра оточила будинок, доля моя теж уже не божа таємниця, — без щирої набожності, швидше за звичкою, аніж із душевної потреби, перехрестився француз. — Передчував, що своєю смертю вмерти мені не судилося. Але ніколи не думав, що службу свою закінчу не в бою, а під палицями бунтівників.
— Під палицями чи ні, проте бунтарський суд завжди жорстокий, — визнав гетьман. — Вироку на лицарську страту чекати від нього не доводиться.
— Не доводиться, розумію. А ще визнаю: фортецю ви штурмували майстерно. Фортифікатор Гійом де Боплан і коронний гетьман Станіслав Конєцпольський, які вважали Кодак неприступним, будуть шоковані таким швидким і безглуздим падінням її. Тут уже одне з двох: або ви, Сулимо, по-справжньому талановитий полководець, або ж як комендант я виявився цілковитою нездарою. Втім, неважко припустити, що обидва ці твердження правдиві.
— Ціную вашу думку про мій військовий талант, полковнику.
А коли вже Маріона виводили надвір, він востаннє озирнувся на гетьмана і, звівши вузьке "магістерське" підборіддя, несподівано проказав:
— ...Проте згадаєте мої слова, Сулимо: ваша страта теж виявиться жорстокою і далебі не лицарською. Та й станеться вона значно швидше, ніж ви здатні припустити.
Вироку коменданту фортеці Сулима не оголошував, у самій страті участі теж не брав. Може, з годину він просидів у кабінеті полковника, ні з ким не вступаючи в розмови, і нікого не приймаючи. Тим старшинам, котрі наважилися поткнутися до нього, видавалося, що так, у кріслі, гетьман і заснув. І не дивувалися, адже ніч була безсонною і чимало козарлюг відсипалося зараз під промінням степового сонця прямо на валах. Лиш коли звідкись із-за фортеці долинув вибух, Сулима стріпонувся, рішуче похитав головою, аби розвіяти чи то дрімоту, чи глибоку задуму, і негайно звелів джурі-ад'ютантові дізнатись, що там сталося. Той скочив на вчасно привласненого коня і помчав до воріт. Повернувся ж через кілька хвилин, помітно стурбований і навіть розгублений.
— Бачиться, кабиць уже тому комендантові-французу Маріону.
Гетьман похмуро втупився поглядом у джуру і, тамуючи роздратування, прохрипів ще на галерах вистудженим голосом:
— Сам знаю, що полковника не помилували. Але ж не за тим посилав. Що там, у дідька, вибухнуло?
— Та ж полковник Маріон і вибухнув.
Кілька секунд гетьман просидів зі спазматично відкритим ротом.
— Ти що це верзеш, юродивий?
— Невільники і козаки добряче відгемселили його, а потім прив'язали на самому березі Дніпра до дерева. Підперезавши сорочку і штани Маріона, вони обсипали всього порохом і підпалили гнота. Рвонуло так, що розшматувало і коменданта, й дерево, та й разом усе те вибухом закинуло в річку[50]. Ото й виходить, що обом, — і полковнику, й дереву, — кабиць.
Гетьман заціпеніло дивився на джуру і мовчав. Але, по тому, як рішуче напиналися його жовна, мало не роздираючи при цьому шкіру на вилицях, Кабиць зрозумів, що той ось-ось впаде в таку лють, що краще вчасно зникнути з очей.
— Навіщо ж вони так по. нелюдськи? — безсило простогнав йому вслід старий воїн.
12
До Черкас депутат польського сейму і підкоморій, тобто межовий суддя черкаський, Адам Кисіль повертався в піднесеному настрої. Напередодні від'їзду з Варшави, він мав несподівано приємну аудієнцію у короля Владислава IV. Причому зустріч ця видалася досить тривалою, чого монарх завжди уникав, намагаючись з усіма підлеглими спілкуватися стисло, стримано і то винятково суворим, наказним тоном.
Проте цього разу король не став утверджуватися перед магнатом у власній величі, а сам нагадав йому, етнічному українцеві, випускникові Замойської академії, про участь, під командуванням коронного гетьмана Станіслава Жолкевського, в битві з турками під Оринином та про особисту хоробрість, виявлену у вирішальних битвах з магометанами під Цецорою і Хотином, не кажучи вже про битву зі шведами під Гневом.