раптом завмирає. На галявині, під деревом, стоїть на колінах Мутант. Перед ним, на сніговій "скатертині", лежить оббілована, закривавлена тушка чи то зайця, чи, може, здичавілого кроля, з тих, що свого часу вирвалися з селянських кролятників і розплодилися по занедбаних обійстях. А поруч, у сітці, чекали своєї черги ще дві тушки.
З хвилину солдат спостерігав за тим, як мисливським ножем парубійко шматок за шматком відрізає м'ясо і поїдає його сирим. Пальцями, а далі й по кисті руки, стікає і скапує на сніг багряна кров. Причому вражала Авгуру не так його дикунська трапеза, як те, що з роздвоєного якогось правого плеча у нього проростало одразу дві руки, одна трішки менша, але теж рухлива. Владьо давно знав про її існування, проте звикнути до цього мутантського прояву так і не зміг. Щойно ця головата трирука істота відрізала черговий шматок м'яса, як солдат не втримався й необережно вийшов на галявину.
Підхопившись, Мутант заходився розмашисто вимахувати перед собою закривавленим ножем і погрозливо, але майже безсловесно, по-звірячому, щось вигукувати, явно захищаючи при цьому свою здобич.
— Та не зачеплю я твоєї тушки, не зачеплю! — вередливо зморщившись, запевнив його Авгура, відступаючи на кілька кроків назад. — Продовжуй свою криваву трапезу. Цікаво тільки, як ти переварюєш це м'ясо сировим, адже подоби все ж таки людської.
— Іди-ди! Ди! Іди-ди!.. — все ще погрозливо вимахує довгим ножем Мутант, і на обличчі його з'являється жахлива маска-посмішка переможця.
Бачачи, що "ворог" відступив, трирука потвора закинула сітку з кролями за плечі і раз у раз озираючись та погрозливо вигукуючи своє: "Іди-ди! Ди! Іди-ди!", зникла в долині.
Певний час Авгура брався за ним по сліду, що вів до околиці села. І переслідування це тривало аж до того часу, коли з одного з обійсть не долинув жіночий голос:
— Ну, кого ти там побачив?! Хто тебе налякав?!
Й у відповідь — схвильоване Мутантове:
— Іди-ди! Ди! Іди-ди!..
— Та дідько ж тебе збагне, що ти там белькочеш! Е, то одного кроля ти встиг зжерти?! — вражено вигукує тридцятип'ятирічна пишно— тіла жіночка, одягнена в старий розстібнутий кожушок. — Цілого — і за раз?! Сировим — та з кров'ю?! — вийшла з обійстя назустріч синові. — От же ж сім'я проклятуще, отже ж вампір сатанинський!
Взявши від Мутанта сітку з тушками, вона попрямувала до крайньої хати виселок, проте біля ґанку несподівано озирнулася і помітила Авгуру. Поки сержант наближався, жінка мовчки, напружено придивлялася до нього.
— А ти ж хто такий? Чи не той солдат, що ченцеві допомагає?
— Той.
— То вважай, що мене Вірою звуть. Віра Вербицька, мати цього "красунчика". Але по-нашому, по-вуличному, чомусь нарекли "Варкою"; так і звертайся, воно звичніше.
— Не так вже й часто зустрінеш в цих краях людей, — проказав солдат, представившись, — а тим паче — вродливих жінок.
— Мо', й не таких вже вродливих, — кокетуючи взялася в боки Варка, — зате при тілі, і ще, Богу дякувати, при здоров'ї. А в Зоні таких жінок небагато... лишилося. — Вона замовкла, підступила до парубка на крок ближче і, дивлячись йому прямо в вічі, стурбовано запитала: — Сам ти, солдате, як... почуваєшся?
— Тримаюсь, як бачиш, — легковажно стенув плечима Владьо. — Полюю, зимую, одне слово, стоїчно виживаю.
Мутант, що саме заходився кусати сирове м'ясо прямо з тушки, теж побачив Авгуру і знову закричав своє "Іди-ди! Ди! Іди-ди!..", проте мати знервовано махнула рукою:
— Не "ідикай" уже, й без тебе на душі гидко! Чалапай до своєї хижки і догризай, що маєш. Що виживаєш — бачу, — знову звернулася до солдата. — Але я не про те. Мабуть, же знаєш, що в чоловікові Зона передусім убиває. чоловіка, мужчину. Особливо в таких молодих, як ти, які, в поводженні з жінками, ще й утвердитися в силі і статі своїй чоловічій не встигли. Таких радіація вихолощує найшвидше, і нараз. То ти як? — стривожено виважує хлопця поглядом. — Ще. почуваєшся? Хіть до жінок ще маєш?
— Трохи дивна у вас тема для розмови, як для першого знайомства, — зніяковіло спробував відбитися Авгура, проте жінка знала, про що запитує і чому хвилюється. І в голосі її вже вчувалися нотки не так майбутньої коханки, як просто жінки, матері, хранительки роду.
— За тебе побоююсь. За ту ніч, котрої, поруч із жаданою жіночкою опинившись, почнеш "дивуватись" самому собі, власному безсиллю. Не кожен чоловік, особливо в молодості, здатен пережити таке. Бо й то правда, задля чого тоді. переживати її? Замислювався над цим?
Авгура завагався. Він усе ще не знав, як слід сприймати натяки Варки, і як на них реагувати.
— Поки що — ні, — відказав. — Тішився усвідомленню свободи, і тому що не доводиться служити в комуняцькій армії.
— Поза Зоною цьому тішитися не здатен? В Зоні ти лише відсиджуєшся, а поза нею міг би й боротися, як боролися тисячі інших. І тут, опріч зони, і по мордовських таборах...
— Але здебільшого — по таборах, — скептично зауважив дезертир. — їх там тисячі, таких "борців", гинули. То я вже краще "боротимусь" тут, із Зоною. За своє природне виживання.
— Та воно так, воно так... — знітилася Варка. — Але чутки, он, ходять, що москалі знову хотять загнати нас у свій "азійський Союз". Адже чув про таке.
— Говорять багато чого.
— Але ті, котрі справжні патріоти, все тісніше гуртуються, щоб нападу москалів протистояти. А ми, водянки прип'ятські, тут ось тир— луємося; п'ємо, на що натрапимо, та жремо все, що вполюємо... Ще й потроху розмножуємося, хто як уміє.
— Це ж як слід сприймати? — пограв жовнами дезертир. — Уже, як націонал-патріотичну пропаганду? Таку собі агітацію з елементами докору?
Варка зрозуміла, що завела розмову зовсім не в те річище, в яке мала намір заводити, побачивши солдата, і невдоволено покректала.
— Найкраще — ніяк не сприймай, — згребла сніг з гілки крислатої яблуні, що, зневаживши всі умовності зони, буйно розросталася на подвір'ї. — Вважай, що ні про що таке й не мовилося. Окрім хіба що. чоловічого здоров'я.
— Конкретно, мого здоров'я, чи взагалі, всіх чоловіків, нинішніх аборигенів Зони?
— Та що мені тепер до всіх? — ледь помітно зашарілася Варка. — Ти, ось, переді мною. Таких молодих і сильних чоловіків не щодня бачиш тепер навіть здалеку.
Мутант підійшов до приземкуватої літньої кухні, з труби якої цідився струмок диму, якусь хвильку постояв там, визираючи з-за дверей, аж тоді, в черговий раз "ідикнувши", зник за ними.
— То й що, він так, "по-людиноподібному", й харчується? — запитав Авгура, наближаючись до Варки.
— Таки-так і харчується, водянка прип'ятська, таки-так, — запопадливо всміхнулася Варка, хтиво оглядаючи ставного парубка, якого послав їй, бачиться, сам Господь. — Отже ти, кажеш, і є отим солдатом-дезертиром. — навмисне проказала так, аби повернути їх знайомство до самого початку, перекресливши будь-який натяк на "націонал-патріотичну пропаганду". — Ну так, ну так. Воно по-всякому в житті складається. Кому як поведеться. То зайдеш до нас, га?
— Та оце ж стою, — примирливо всміхнувся Авгура, — терпляче чекаю, коли ж нарешті запросите.
— А таки-так запросимо! Ми тут удвох із сестрою. Я від людей втекла, щоб "красунчика" мого не бачили, а вона теж, як оце ти... Міліція її, бач, розшукує, бозна за що.
— Стулиш ти нарешті свого писка, чи ні?! — повстала на ганку її сестра Ольга, дівиця років під тридцять, з грубуватим, припухлим від пиятики обличчям.
— Та він же такий самий, як і ти, водянка прип'ятська, — незворушно відповіла Варка. — Я лиш кажу, що зиму в мене пересидиш, аби на весну на південь пошльондрати. — І, вже знову, з тією ж таки підступною улесливістю, звертається до Авгури: — То й чого стоїш? Заходь таки-так. Відігрієшся, відмиєшся. Але тоді вже ми тебе з Оль— цею днів зо три з хати не випустимо. Боже, Ольцю, та глянь же, який він, до біса, молодий і моцний, водянка прип'ятська!.. — замилувала— ся парубком, пропускаючи повз себе до хати.
Поки, в прибудові, Авгура відмивався в кориті з теплою водою, жінки встигли викласти на стіл пляшку самогонки і все, що віднайшлося їстивного. В хаті натоплено і по-домашньому затишно, тож солдат, який давно відвик від будь-якого комфорту, з якимось особливим задоволенням розтирає торс рушником, довго й старанно просушує волосся і шию, аж тоді, одягнувши спідню солдатську сорочку, всідається за стіл, по той бік якого вже нетерпляче чекають на гостя Варка й Ольга.
— Сюди, в Зону, кожного з нас загнало своє лихо, — сумно проказує господиня, наповнюючи келишки. — Але дякуймо Богові, що землиця чорнобильська — така ж знедолена, як і ми, — все ж таки прийняла нас, годує і зігріває. Що вона все ж таки всіх нас зібрала, пригріла та й усіляко боронить.
— І за хату цю батьківську, — накручує на палець лівої руки кінець накинутої на плечі теплої хустки Ольга, вже акуратно зачесана і підфарбована.