Може, і всередині став чужим?
Незатишно стало Давидові. Ну, нащо те Йосипу? Грамотій знайшовся. Вискочив, як Пилип з конопель: дві букви і вимова трохи не так, муляють йому.
— Йосипе, — спробував пригладити їжакуватий настрій брата Давид. — Так мене там записали. Я такий же Француз, як і ти, і он Савка.
— Ну, там, може, і скривили на свій манір твоє ім'я. Але ж ти тепер на своїй землі, то чого теж кривиш? Бо так воно чи сяк, а не вродить з гречки мак.
— Та хай буде гречка, хай буде й мак, — миттю знайшлася господиня, щоб збити тему. — Он худоба вже після полудня вертається з паші...
Небавом стало просторо у світлиці. Залишився брат Савка, дружина середнього брата Феонія, двоє сусідів хрещеної. Вона нашвидкоруч заставила стіл нехитрими наїдками, господар приніс аж два крючки польської, розставив маленькі, трохи більші наперстка, чарки. Розмова стала жвавішою і теплішою. І знов все зводилось до гостя.
Перший тост, звісно, адресувався його поверненню. Другий він виголосив сам: за господарів гостинної хати, за хрещену. Тут же поліз рукою у внутрішню кишеню, вийняв гарну салясову хустину, накинув на голову господині. Ірина розцвіла, підв'язала кінці, розцілувала похресника, витерла свої перезволожені від радості очі. Лукаш раптом вихопив з кишені сопілку. Ніжні переливи мелодії "Мав би я дівчиноньку чорнявеньку" вмить пригасили розмови. Всі кинули позір на господаря, який натхненно видобував із деревяної дудочки чарівні звуки, про що, мабуть, ніхто й не здогадувався: така посада і от така забава.
— То ви, дядьку, таке вмієте? — спантеличено перепитав Давид.
— Як бачиш. Лукаш без сопілки — не Лукаш. І Мавку собі нею заманив. Хочеш — подарую це чудо, може й тобі воно пригодиться. І пам'ять буде.
— Не годен до такого діла, дядьку. Зваляється вона в мене. Хай буде у вас, заграєте мені ще раз.
— Чуєте? — задзеленчав веселий голос господині, якій давно свербіло запропонувати традиційний третій тост "за любов", звісно, холостяку. — Запросини наперед. А заграє, заграє він, мій хрещенику, тобі і не одної.
Невимушено визріла застольна веселуха, де після тосту гість знов став центром уваги, побажань: завидний кавалер з Рудого, який ощасливить чиюсь дівочу долю.
— Давиде, — раптом, ніби холодною водою з-за рогу хлюпнув питанням брат Савка, старший Давида на два роки. — Ти батька провідав?
— Батька? — насилу опанував себе Давид від недоречного в цій ситуації питання. — В кого він тепер?
Запала гнітюча тиша.
— Девіде! — спішно втрутилась хрещена. — Не хотіла тебе гірким зустрічати... На цвинтарі, на цвинтарі спочиває мій кум, царство йому небесне. Два роки минуло, — пронизала Савку таким поглядом, що тому стало не по собі. — Не переймайся так, Девід не з тих, хто забуває батьків. Провідає. Всьому свій час, розмові теж.
ПРИОЗЕРНИЙ ДІАЛОГ
— Матвію, Рябого не гони, — попередив кучера Давид. — Проїдемо селом, бо я ж за тими паперами з людьми навіть не встиг познайомитись.
— Добре, пане Девід. Вам, треба сказати, повезло, що маєте тут землю. Може, колись Макарове стане Девідовим, — підмастив їздовий.
— Повезло чи ні, покаже час. Поки що від нього я не маю ні гроша, одні видатки. А в чому ти бачиш те везіння? Може, у ворожки побував?
— Ні, вона тут ні при чому. От село гарне — раз, люди роботящі — два, земелька вам попала незгірша — три. Наостанок — озеро посеред села, святе, можна сказати, місце.
Доки бричка докотилася до середини села, Матвій оповів Давиду те, що знав.
— Небилиця то, чи щось було, ніхто не ствердить, бо то хто зна коли те сталось. Жили тут бідарі, бідні-пребідні. Довкруж моква, болота, придатної землі шматки, до нового врожаю не могли їх прогодувати. Люди роками молилися, щоб Всевишній чимось зарадив. І от одного ранку люди побачили на місці великого болота озеро. Менше, але дуже глибоке. Придивилися, а формою воно, — як слід від лівої людської ступні. То ж і назвали Ступня Божа... Навколишні землі осушились, стали родючими. Люди зажили краще.
— То у вас тут райський куточок. Так і живуть в добрі? — запитав Давид, якому сподобалась ця історія.
— Н-н-о-о..., — смикнув віжки Матвій, бо Рябий щось облінивів... — Де там! Жили, доки не понаїхали пани...
— Такі як Девід?
— Що ви! Ви не з таких. Ви з народу. Знаєте його життя, — вив'юнився Матвій від необережного слова. — Н-н-о-о.
Котиться бричка по дорозі, що оперізує правий бік озера. З-під копит Рябого вишурхують фонтанчики пилу. Погідливо і тепло дихає осінь. Купається небесна синь з маленькими клубочками білих хмар у зігрітій сонцем водній гладі, вглядається з висоти у дзеркальний блиск, який хіба на піщаному мілководді берега розріже колючим вітрилом голодний окуник, що підстерігає пічкуриків. Велика рибка за літо вже припасла на зиму фонд і спокійно чекає холодів.
Чи не в кожному дворі лунко ляскають терниці, такі собі кленові чи з дуба гільйотини, що січуть тверді стебла вимочених, а потім висушених конопляних стебел, щоб відділити від них волокно, в яке вони вдягнуті. Труть так само і сухі стебла льону. Їх потім чесатимуть на гострих залізних їжаках. Пливе назустріч фура з отавовим сіном, притягнута зверху рублем1. Звідти конем кермує господар. Дядько на налигачі веде теличку, зобіч, здіймаючи босими ногами густу, мов питель, дорожню куряву, дріботить пастушок. Аж ген, на пагурку протилежного берега, де ще не зів'яв трав'яний оксамит, якась господиня простелила доріжки лляного полотна, яке запізнилась вибілити на весняному і літньому сонці.
На кількох кладках, з різних боків озера, прачки перегукуються лункими ударами замашних праників об мокре шмаття. Жінки перуть хустя[LXV] [LXVI]. Здається, сама природа самовдоволено любується сотвореною нею ідилією доброти, спокою, трудового ритму.
— Зупини, — кинув розніжений красою Давид кучеру. — Перекинусь словом з першим стрічним.
Матвій з'їхав на обніжок дороги, зупинив Рябого. Добрий коник. Та пан хоче поміняти його, бо ж не любить перістих.
Давид неспішно зісковзнув з сидіння, зіскочив з підніжки, пішов до кладки, на якій жінка прачем, стоячи майже по коліна у воді, плескала шмаття. Певне, їй не до того, хто там їде дорогою. Давид хвильку постояв, голосно поздоровався.
— Добрий день, пані!
Рука з праником замість того, щоб ляснути по білизні, повільно опустилась. Жінка враз повернулась на голос, вільною рукою відкинула з лоба пасмо білявого волосся, пробігла очима по Давидові, приємно посміхнулась.
— О-вв-а! Давно мене так не називали! Вите, то, видно, справдешній пан. А я — курка наївна. Кляча дурна. Він, знай, дітей собі струже, а ти он їхні бебехи порай, роти чим хоч запихай. Було трохи життя, та урвалось. Вите, часом, не на місці пана Юзефа?
— Вгадали, — ствердив Давид. — Гарне ваше село. І люди, бачу, не байдикують...
— То так. А що мають? От я маю скупого чоловіка, ласого до ночі, громадку малих нахлібників. Розплющать очі і в один голос: "Мам, їсти! Їсти! Їсти!" А що я дам? Кажу: "Марш по людях, щось хтось дасть! Або мене гризіть".
Такий поворот розмови був геть не в тему, але Давид спробував його навернути.
— Громадка — то скільки? — запитав.
— Восьмерико, пане, восьмерико. А ще один, — ляснула по животі, — отут вже ніжками бовтає. Може, забере, пан, половину? Присяй-бо віддала б! Та нащо пану чужі? — жінка ще раз обвела поглядом Давида. — Пан нівроку кавалєр, своїх натопче. Тільки пани не вельми рояться, хоч і люблять ту роботу.
— Матвію! — голосно кинула вона до дороги, бо уздріла звідки взявся той пан: знайома карета, кучер. — Привіз мені напоказ нового пана? — І вже до Давида. — Та на тій кареті я не раз сиділа. І кінь той самий. Тільки пан гінший. Не знаєм чи буде ліпший.
Хоч у скорострільній тираді була нотка інтриги — пасажирка панської карети і ... прачка, — у Давида зникло бажання слухати балакучу жінку. З підпоясної кишеньки, вийняв дзиґарик, глянув.
— Вибачаюсь, пані. Час підганяє.., — і швидко пішов до карети, ще не всівшись, кинув Матвієві: — Поїхали.
— Пане, — почув услід. — Ми й не познайомились. Мене кличуть Аделя.
Давид мовчав, аж доки не минули озеро.
БРОШКА ДЛЯ АДЕЛІ
— Петре, що, твій перший торг невдалий? — ще з порога запитав Іван Карпович сина, бо побачив, що той ніби кислицю зжував.
Разом з сусідом Якимом Кулішем, на його підводі, Петро возив у Ковель на ярмарок овечку. Треба свіжого гроша вторгувати. Йде весна, а в плузі зносився леміш, новий замовити в коваля.
— Тату, там такого бекаючого товару, ого, скільки! Всі шукають де лучче і дешевше. Довелось трохи спустити ціну.
— То ти ж не задарма віддав. Щось вторгував?
Петро засмикався, поліз то в одну, то в другу кишеню. Нарешті вийняв кілька паперових злотих, виклав на стіл.
— І то все? — батько питально подивився на сина, який опустив голову, вертів нею то вліво, то вправо, ніби щось шукав. — Та то ж як за доброго півня.
— Таточку, — благальним голосом проканючив син. — Розвів я частину.
— На що? — спокійно спитав Іван Карпович, намагаючись не зірватись. — Думаю не на горілку, тим, слава Богу, не грішиш.
— Я, я купив брошку.
— Що-о? Яку ще брошку? Кому?
— А-а-делі, — здерев'янілим язиком ледь чутно пролепетав Петро.
Тут завжди поміркованого і розсудливого Івана Сушка наче підкинуло до стелі.
— Аделі? Тій хвойді панській? Ну то вже капець! Ти нас з матір'ю доконав. Все село сміється. Бігаєш за нею, мов телятко за коровою. Кислячку захотілось похлебтати після пана?
— Якого кислячку?
— Та ж той котюра давно сметанку злизав.
— Тату, таточку, — жалісливо скривився Петро. — Бийте, сваріте мене, але без неї не можу. Люблю її. Мені від вас нічого не треба. Благословіть лише.
— Хай тебе Цибульський благословляє, — згарячу рубонув Іван Карпович. — Женись. Тільки ніякого весілля робити тобі не буду, землі ні метра не дам. У Цибульського її доста, хай тобі вділить.
— Таточку! — неждано радісно обійняв Петро батька, який став сам не свій. — Дякую, що дозволяєте. Тату, — вже тихіше, майже прошепотів він. — Пан сказав Аделі, що й весілля справить за свій кошт. І хату у Никонюків для нас купить.