Убивця лежав поруч (збірка)

Олег Чорногуз

Сторінка 4 з 19

Одним словом, щось дефіцитне. Приходжу в крамницю, дивлюсь – страх. Люди стоять, як кому заманеться. Анархія. Попереду, ось не гріх, що забожусь, хлопчик від землі один вершок, за ним отакий довготелесий вергелес-жираф, слідуючий дідусь, потім бабуся, далі знову дідусь, далі знову бабуся, а посередині, як на зло, один – страус, інший – пінгвін, а по боках – низенький і високий, один гладкий, а другий худий. Дивлюсь – і, повірте, очі ріже ця строкатість. Ніякої тобі симетрії. Я й пропоную довгошийому, поки розвантажать машину з товарами, мовляв, ти ставай першим, трохи нижчий – другим і так далі і так далі – по ранжиру. А вони:

– А це по якій-такій причині він повинен першим стояти? Хто такі порядки придумав?

– Я, громадянине, придумав. Не хвилюйтесь, усім вистачить! Свідомість! У першу чергу свідомість!

– А ви, – питається, – хто такий?

– Спокійно, товариші, спокійно. Охороняйте порядок, – заспокоюю. Думаєте, заспокоїлись? Звиняйте, дідька лисого заспокоїлись. Хтось назвав мене ще й недоумкуватим. Так, так. Не посміхайтесь. Саме недоумкуватим, і вивели мене з крамниці. А це порядок? Безпорядок.

А візьміть громадське харчування. Ви знаєте, скільки уваги цьому приділяє партія і уряд? А вони що роблять – одурюють громадськість, і це на третьому місяці другого року п'ятирічки, От якось днями зумисне зайшов до їдальні, замовив шашлик. Правду кажучи, ніколи не їв, взяв просто так, для інтересу. І що ви думаєте – в ньому отакенна дерев'яна тріска – сантиметрів 20--25. Ви уявляєте, що було 6, коли я її ненароком проковтнув би?! І це її я витяг з цього самого шашлика, Це, по-вашому, порядок? Безпорядок. А мені ще замовляють зуби: "Дорогий товаришу. Це ж шашлик – національна кавказька страва, і без такої палички аж ніяк не можна, В зразкових їдальнях навіть залізні шпички встромляють". Ви чули? Це вона мені каже. А я вам кажу – брехня. Це те саме окозамилювання. Кавказька страва!.. Та хай вона навіть буде собі турецька. Хіба в цьому справа? Хто дає право, питається, в місцях громадського харчування в шашлики всувати патики завдовжки 20-25 сантиметрів? Тоді краще їх вистругувати по 50 сантиметрів, щоб видно було. А то дивись, ще й проковтнути можна, І після цього набираються нахабства заявляти, що це порядок. Це безпорядок, товариші, і з цим теж боротись потрібно.

Сан Санич – на пенсії

Скажи, де це бачено, щоб жити в одному дворі з сусідами без паркана і на двір курчат отак випускати? Не знаєш, що зробити. Все життя зі мною прожила і ще не навчилась? Он посивіла вже... І від чого ти сивієш? Наріж мотузочків і кожному перев'язуй ніжки, а тоді випускай. Розв'язуються? Так і кажи. Одну хвилиночку. А де ж вона? Я ж табличку вчора писав: "Закінчив розмову по телефону, положи трубку на апарат". Де ж вона? Не "хто" вона, а "що" вона. Скільки тебе вчити. Баночка червоної туші. На етажерці ж поставив. Ага, ось вона, за табличкою "Кожному предметові – своє місце".

Так от, візьми оцю туш, збери курчат і пофарбуй їм голівки. Тоді не переплутаєш своїх із чужими. І ще одне – я тебе просив купити мені загальний зошит для скарг і відповідей на них. Чому ти не купила? Забула? Переглянь календарик. Ось біля нього табличка "Не забудь відірвати листок". Відірвала, а там наперед все написано. От іди сюди. Ні, ти йди. Поглянь. 17 червня – "Налити в бочку води, розсохлася". 20 червня – "Заштопай сірі шкарпетки і пополощи піжаму". 21 червня – "Чи не забула протерти пилюку?" Бачила? А ось "Купи зошит для скарг і відповідей". Потім приходять оці твої племіннички. Вони читали "Перш ніж переступити поріг – витри ноги". Що, витерли? Глянь, ніби на острові Робінзона, сліди позалишали, Танцювали тут, чи що? А 17 травня в моїй кімнаті до 3 годин 48 хвилин світилась настільна лампа. Для кого ж я писав: "Не забудь вимкнути світло".

Тепер, хто крутив радіолу? Адже ясно написано, вже не чорними, не фіолетовими, а червоними літерами: "Не допускайте до телевізора, радіоли дітей, які не вміють ними користуватися!" Не діти крутили? Ти? Все одно. Мені 6 сказала, сам би включив. А то ще раз лампочка перегорить.

Великий німецький філософ Іммануїл Кант був настільки точним, що в одні й ті ж хвилини відпочивав і прокидався. По його ранковій прогулянці о 7-ій годині ранку перевіряли годинник на міській ратуші. А ти о котрій годині подала мені склянку молока? О 17 годині і 37 хвилин, а слід? Будь ласка: "Пам'ятай! Підвечірок рівно о 17 год. 30 хв.".

А Ганні Семенівні так і скажи: "Не вмієш користуватись утюгом – не бери". Прийшла, бачила ж: "Закінчив прасувати – вимкни штепсель". А вона – вимкнула? Чорта з два. Так і залишила, а спіраль перегоріла в двох місцях.

Потім з газом. Це вже для тебе спеціально написав: "Не копайся сама в газових плитках – звертайся в бюро газремонту!" А ти хіба звертаєш на гасла увагу? І це в наш час. Коли гасла – це все. Говорив і ще раз скажу, що б не робила, завжди читай лозунги. Без них ні на крок: "Перевір, понюхай, чим це пахне". А ти в кухню заходиш і не нюхаєш. Тепер скажи – для чого тобі електрочайник? Треба? Добре. Але раз вже є, то виконуй усе, як написано: "Чайник без потреби не підігрівати". Та ні, кипить, буває, цілий день. Скільки не вчи тебе, читай гасла, а до тебе як до стінки. А ці на будинкові повішу – для сусідів – самі ж не догадаються:

"Громадяни! Додержуйтесь у житловому будинку елементарних правил пожежної безпеки. Не користуйтесь несправними печами. Цим ви попередите виникнення пожежі".

У нас печей, кажеш, нема? Є газові плитки, Хай насторожує людей і примушує задумуватись, бо "Справа охорони соціалістичної власності і особистого майна громадян від пожеж – священний обов'язок усіх трудящих нашої Вітчизни".

"Очищайте димарі від сажі". Єрунда, димарів немає? У нас такі сусіди, що проведуть. На всякий випадок не завадить і це гасло – залізнична ж колія поруч: "Машиніст! Закрий піддувало!" Як це для чого? Сам знаю, що електрички ходять. А що коли комусь захочеться паротяга пустить?..

Подай-но мені ще ось той. Ні, он той, що в куточку. Я його на брамі приб'ю: "Обережно! У дворі злий чорт". Як який чорт? Кімнатний. Аїди Борисівни. На її пуделя всі "чорт" кажуть. Шарик? Це для неї Шарик, а для нас чорт. "Державні інтереси завжди вище власних". Хай усі знають, бо я не егоїст – я ідеал, і мене за це поважають.

●

Іронічні оповіді за чашкою кави

Янічка

О. Т. Йосипку присвячую.

– О чудовий, милий відбиток дамської ручки, сер! – вигукнув Олександр Тимофійович, коли я переступив поріг ранчо. – Я вас вітаю. У вашому віці, дорогий мій, одержувати такі міцні ляпаси... Це щось та означає. Ради таких ляпасів ще варто жити у такому віці. Чи ви іншої думки?

– Не може бути! – зашарівся я. – Олександре Тимофійовичу, носовичок і люстерко, – мовив я таким голосом, ніби збирався сказати – рукавичку і шпагу. Олександр Тимофійович, обійнявши мене за плечі, подав рушника і підвів до шафи, на внутрішньому боці якої висіло величезне дзеркало. Я глянув на своє відображення і обімлів.

– Неймовірне й невірогідне, – повернувся я до товариства. – Ви знаєте, скільки минуло часу, як я одержав ляпаса...

Товариші взялися за животи.

– Він зараз скаже, що не менше двох десятків років.

– Ну, не двох десятків, а принаймні двох років...

– Товариші, – підняв артистично руки вгору я і цим самим змусив їх замовкнути. – Цьому ляпасові рівно дві години.

– О, вітаємо! Те салютант! Але від кого?

– Скажіть, кому належить ця мила і чарівна ручка?

– Я б ще додав – міцна, – підсумував Олег Данилович.

– Відповім, але не розчаровуйтесь, – усівшись на своє місце, мовив я. – І перед цим чашку кави по-сідалковськи[2]. Інакше ви з мене нічого не витиснете, як з оцього кавового мусу, що висипається з кавоварки.

Олександр Тимофійович налив мені кави з термоса і виставив усе, що годилося до кави: молоко – згущене, сухе і звичайне й кілька листкових, випечених на замовлення язичків. Я зробив перший ковток і, широко розкривши рота, ще добру хвилину демонстрував, що кава чудова, а мій відкритий рот – кращий комплімент тому, хто сьогодні готував цей божественний напій для нашої "масонської ложі".

– М-да-а! – протягнув я звук, що не фіксується в жодному словникові, і затулив рота.

– Сер, – звернувся до мене Полощук, який полюбляє це англійське слово, – але наша ложа, як і наші вуха, – велика увага.

– Ми всі увага, розчаровуєте нас.

– Скажіть, якщо в цієї дами така ж маленька ніжка, як ручка, то на правах старого холостяка можете сказати, що я з нею одружуюсь, не глянувши навіть на обличчя, – зіскочив зі свого місця підігрітий доброю порцією кави Олександр Тимофійович.

– Дама й справді має маленьку ніжку, Олександре Тимофійовичу, але я боюся здатися вам банальним, коли скажу, що вона вам не підійде: вона любить жити на широку ногу.

– І тому вибрала вас?!

– Як вибрала, коли відштовхнула, – уточнив Віктор Дмитрович.

– Прошу пардону, але я починаю свою розповідь. Ця загадкова дама, слід від руки якої ви досі бачите на моїй правій щоці, – моя дружина!

– Ого-о-о! Браво-о! Бравіссімо-о! – дружно зааплодували вони, цим самим ніби підтверджуючи, що я запізнився як мінімум на дві чашки кави.

– Цікаво, за що вам піднесла такий сюрприз ваша мадам? – знову подав голос Полощук.

– Це загалом давня і дуже повчальна історія, товариші!

– Я думаю, – посміхнувся Борис Іванович. – Після двадцяти п'яти років подружнього життя і раптом ляпас такої сили – без цікавої і, я б сказав, пікантної історії тут не обійшлося.

– Повинен вас удруге розчарувати, але історія ця хоч повчальна, але не настільки пікантна, як вам здається. На моє глибоке переконання, – розпочав я свою оповідь, – ходити в гості з власною дружиною так само шкідливо, як ходити в курилку тільки тому, що її часто відвідує твій приятель, котрий палить...

Одне слово, якось запросив мене мій шкільний друг Н., з яким ми не бачилися років десять. Запросив і похвалився, що хоча він і списував у мене задачки, але тепер став таким цабе, що мені й не снилося.

Але тим часом не зазнався і зберіг пам'ять дружби і скромність.

Я, звичайно, перш за все поцікавився, що ж він за цабе.

1 2 3 4 5 6 7 …