Ви запевнили її, що ви студенти. Хазяйка погодилась вас узяти. Вона заводить вас до кімнатки, не забувши прихопити з собою свічку.
— Ось тут. Мішки й цю картоплю я звідси заберу.
— Ага! — це погоджуєтесь ви.
— Тут поставимо грубку-буржуйку.
— Ага.
— Вікно з Стьопою ми розмуруємо. Воно було колись приблизно ось тут.
— Ага.
— Кімнатка непогана. Тут колись жили студенти, а потім чомусь вибрались. Розійшлися, чи що. А ви студенти?
— Ага.
— Бо таких не прописують.
— Ага.
— Так от, вони тут жили. Непогано було. Стьопа хотів тут свиню тримати...
— Ага.
— А я спланувала ванну.
— Ага.
— Та Стьопа сказав, свиня тут не зможе розростись, а ванну ніде дістати, то ми вирішили здати студентам.
— Ага.
— Кажуть, у вас нібито будують дім для молодожонів.
— Ага.
— Та коли ж то буде? А в мене, коли побачу таких, як ви, — серце розривається. Так і хочеться до себе запросити. Вчора у мене теж було двоє.
— Ага.
— Так він мені здався дуже довгим, а Стьопа сказав, що стіни в кімнаті вибивати не буде. А ви нам підходите. Залишайтесь.
— Ага.
— За місяць братиму небагато, так, як з тих...
— Ага.
— Фінінспекторові при перевірці кажіть, що платите десять карбованців.
— Ага.
— Щоб податки менші.
— Ага.
— А то деруть і навіть не кривляться.
— Ага.
— А з вас ми братимемо... Ми так і вирішили з Стьопою..,
— Ага.
— Тридцять карбованців.
Господарка виходить...
— Мені здається, чудова кімнатка, любий. Нам і тут буде з тобою добре. Он там поставимо ліжко...
— Якщо воно влізе, — перебиваєте ви.
— Ну, односпальне. Ми ж чудово вміщувались з тобою і на односпальному. Ти згоден? Правда, згоден? Невже ми ще будемо два місяці шукати?
Ви погоджуєтесь, а ваша половина провадить:
— Ось тут поставимо стіл, а по боках стільці.
Ви знову:
— Як влізуть.
— Ну гаразд, поставимо один. Я в тебе на колінах сидітиму. Я так люблю в тебе на колінах сидіти. А там у куточку — етажерку. Правда, чудово буде?
— Звичайно.
— А подивись, вікно яке? Наче навмисно для закоханих. Ми завжди сидітимемо в темряві. Я так темряву люблю. Правда, тобі подобається кімната?
— Звичайно.
— А яка, любий, підлога! Невже ти всерйоз думаєш, що я тут поламаю свої останні шпильки? Правда, ти так не думаєш?
— Звичайно.
— Ну, чому ти такий? Ти весь час тільки кажеш "звичайно". Скажи, любий, ще щось. Правда, ти радий?
— Дуже радий.
— А стіни, любий...
Але тут входить господарка.
— Ну, що ви скажете? Обдумали?
— Ми згодні. Нам подобається, — це ваша дружина.
— Правда, вікно... — починаєте ви.
— Вікно Стьопа розмурує і засклить.
Хто такий Стьопа, ви ще не знаєте, але здогадуєтесь.
— Та ви не турбуйтесь, — каже ваша законна дружина. — Ми тут дірочку закриємо поки що подушечкою. Думаю, нас не протягне.
Між нами кажучи
— Та зараз літо, — додає господарка. А потім: — У вас щось є?
Ви не розумієте.
— Ну, з меблів: шафа, ліжко, стіл, етажерка, стільці!
— Гм, — щось видавлюєте ви. Це не означає ні першого, ні другого, навіть останнього.
— Ясно. Стіл я вам свій поставлю, стілець з кухні внесу, а ліжко і матрац доведеться вам купити. Шафу не раджу. Здається, не влізе. Приходьте через тиждень.
— А раніше, гм, не можна?
— Раніше? Ну що ж, навідайтеся в п'ятницю. Взимку дрова ваші, світло — наше.
У вас очі стають круглими. Дружина стискає вам лікоть.
— Ну, не треба, любий. Це ще й так добре. Моєї стипендії якраз вистачить, а на твої...
Йдете до воріт, коли господарка з вікна:
— Алло! Молоді люди! Одну хвилиночку!
Чекаєте. Виходить.
— А ви студенти?
— Студенти. Я в мед, а вона в пед.
— Ну, тож дивіться мені. Це тільки так я для вас. Ви мені щось, відверто скажу, дуже сподобалися. Бо незабаром мій племінник має приїхати з армії, то...
— Та ні, ми студенти. Невже ви не вірите? Може, документи? — вдавайте, що до кишені збираєтесь полізти.
— Та навіщо? Хіба я не вірю? Приходьте в п'ятницю.
Чому слід вибирати саме таку кімнатку і саме таких господарів
Як я вже писав, кімнатку ви повинні вибирати саме таку, яку ви і вибрали. Це означає, що навіть тоді, коли вам не зовсім захочеться бути разом, то ви будете. Захочете окремо лягти — не зможете, бо нема де і немає на чому.
Кімнатка у вас, як ваша мила казала, справді рай. Пеклом вона здається тільки взимку, коли розпалюєте грубку-буржуйку і вона димить, як дореволюційний паротяг. Розгублюватися не варто — відчиняйте навстіж вікно. Двері відчиняти не рекомендується — дим може потрапити у хазяйчину господу.
Грубка — чудова річ. Коли палите — тепло і димно. Перестали палити, відчинили вікно — стало холодно, але без диму. А що вже вам більш до вподоби, вибирайте самі. Тут я порадити нічого не можу...
Спочатку ви знайомитеся з господою та з її господарями. Особняк вам нагадує величезний гуртожиток. Тут живуть господарка Людмила і пес Руслан, господар Стьопа і син Карло, а також юнаки й дівчата. Лише через місяць ви довідаєтесь, хто з них студенти, а хто — діти хазяїв.
Хазяйка — ніжне і худе створіння з невеличким отвором у голові, в якому ряд золотих зубів. Вона вічно скрипить або вічно плаче. Грошей у неї ніколи нема. Вона завжди позичає в сусідки, чоловік якої... листоноша.
Господар — товстий, оцупкуватий дядько, що нагадує шматок обапола. У нього червоно-синюватий ніс. Господар — вічний добряк. Тихий і лагідний. Коли зустрічає вас, каже: "А ти хитрий. Тоді обдурив мене. Казав, що студенти. Знаєш, що інакше не прийняв би на квартиру. Але нічого, живи. Ти гарний хлопець. А жіночка в тебе... Де ти взяв таку? Ну, як лялька, Я її на руках носив би. Оце й моя язва така була колись. У-у-ух, гадюка... Де вона взялась на мою голову?" І раптом: "Говори про щось інше, бо вже йде. Ти говори, а я піду".
Ви оглядаєтесь. Стежкою в саду справді йде хазяйка Людмила, а за нею пес Руслан.
Руслан — розумний рудий пес з білими іклами. Любить ловити горобців, їсти студентський цукор та ковбасу. Ці продукти є своєрідною перепусткою за флігель. Без цієї перепустки туди пройти майже неможливо. Руслан задарма не пропускає.
— А ви йому, Колю, шматок ковбаси чи кусок цукру киньте, — радить господарка, — і він не вкусить. Руслане, Русланчику. Мій розумненький, гаразд, пропусти сьогодні Колю, він тобі завтра зразу два шматочки дасть.
Руслан у відповідь показує ікла. Це означає, що нічого не вийде. Добродійка Людмила виручає:
— Йдіть до мене, Колю, я позичу вам рафінаду. Матимете свій — віддасте. Не будете ж ви цілий день в руках штани тримати.
Господарка ваша справді добродійка — вона завжди запрошує на свій день народження та на день народження своєї дочки. Іменини господаря не відзначаються. Запрошує не всіх. Лише вас і деяких сусідів. Студентам по комірчинах розноситься самогон і холодець. Хліб вони свій дістають.
Вам, звичайно, найкраще відмовитись од іменин, якщо захочете продовжити своє життя хоч на два-три роки. Але ви цього не робите. Врятувати від іменин вас може тільки лікарняний листок. Але його у вас немає, й ви йдете, ні, не йдете, а хазяйка затягує вас на торжество. Затягнений, вітаєте її, п'єте за неї, а вона:
— Дорогі мої гості. Це мій найдорожчий квартирант...
"Факт", — хочете вигукнути ви, згадавши ціну за кімнатку, але стримуєтесь.
— Таких квартирантів у мене ще не було. Штрафну йому, щоб не запізнювався.
Така тут традиція — не запізнюйтесь. Випили. Тільки взялися за виделку, як:
— А тепер вип'ємо за його молоду жіночку. Щоб вона завжди була така гарна і добра, як...
Ви намагаєтесь хоч щось вкинути до рота, але:
— Невже ви не любите своєї жінки? Невже ви не хочете за неї випити?
— То я ж тільки що...
— Отакі всі тепер чоловіки.
Ви не хочете бути таким, як всі, а тому п'єте. Тягнетесь до виделки, але чомусь хапаєтесь за чарку. Господарка:
— Оце я розумію. Мій квартирант хоче випити за свою препоганющу хазяйку.
— Ну, що ви! — це вже ви кажете. — Таку, як ви, я вперше в житті бачу.
— Дорогі мої гості! Ви знаєте мою трагедію, — господарка витирає сльозу. — Карла в тюрму посадили. І за що? Розламав ларьок, взяв три пачки цигарок і кілограм печива. Шість місяців дали, А він ще ж дитина. Вип'ємо, щоб мій Карло швидше повернувся. А ви чому не п'єте? — це до вас, — Хіба ви не хочете, щоб мій Карло повернувся?
Що ви на це скажете? П'єте і тягнетесь до виделки. Вона падає, а в очах — дві господарки і подвійний ряд золотих зубів.
— Раєчка моя при смерті. Я хочу випити за те, щоб вона швидше видужала.
Ви п'єте. А потім вам здається, що хтось нахиляється над вами в білому халаті і каже:
— Так він же п'яний. П'яниць швидка не бере. Відправляйте у витверезник...
З чого і як починаються сімейні будні
Одружившись, ви непомітно втрачаєте людські імена. Тепер ви зразу стаєте "старим", а дружина "старенькою" чи "мамулею", Інколи вона стає "рибою", а також "моє дурненьке", "моє дурнесеньке" і "мій дурепчик". Це залежить од відтінків радісного настрою і припливів ніжності. Щоправда, дуже часто трапляються випадки, коли в сім'ї молодожони з успіхом обходяться займенниками. Наприклад:
— Може б, Ти все-таки принесла води?
— А Ти не можеш?
— Чому щодня повинен це робити Я, а що робитимеш Ти?
— У Мене, по-твоєму, немає роботи? Пере, прасує, варить, миє, шиє хтось інший, правда? Ти, мабуть, гадаєш, заради цього й вийшла заміж?!
— А Ти гадаєш, що Я оженився тільки тому, щоб Тобі хліб носити?
— А хліб їм тільки Я?
— Ну й не тільки Я.
— Добре. Я принесу хліб, а Ти принеси води.
— Я рубатиму дрова.
— Дрова ж нарубані.
— Для розпалювання потрібні трісочки.
— Я розпалю без трісочок.
— А Я без трісочок розпалити не можу.
Нарешті, вимотавши одне одному добрий кілометр нервів, ви йдете по хліб. Рибулька біжить по воду... з двома відрами.
— От бачиш, Рибочко, все добре, а Ти, моє дурнесеньке, сердилось.
— На Тебе не будеш сердитись. Ти такий противний, Старик безсовісний, що Я прямо не знаю, як за Тебе вийшла заміж? Де були мої очі?
Тепер ви рідко говорите про книги, кіно, поезію, театр. У вас ніби і мрій (лише про ордер на квартиру) нема ніяких. Все це збираєтесь надолужити в новій, власній квартирі. Як одержите, так і серйозно візьметесь за мистецтво. А тепер... Хай уже й так.
Увечері ви пориваєте остаточно з займенниками і переходите поступово на слова Риба, Старик, Мама...
Вранці.
— Їж картоплю.
— Не хочу.