Треба було мені самій піти.
— От завтра й підеш сама. Пошукаєш. Побачимо, що ти знайдеш. Приймають тільки студентів.
— А я хто?
— А я хто?
— Сказав би, що й ти студент.
— Сама скажеш.
— І скажу.
— Побачимо.
— От побачимо. Ти взагалі нічого не вмієш. І як я за тебе вийшла?!
— Ще не пізно...
— Що не пізно?
— Розлучитися.
— Ти хочеш?
— Я бачу, що ти хочеш.
— То розводься. Чого ж ти не розводишся?
— Ти розводься. Не думай, що я за тобою побіжу.
— Ну й я бігти не буду.
— Від мене теж не дочекаєшся.
І так до безконечності. А коли вже ваша злість досягла найбільшого апогею — неприязні, — то розходьтесь... до завтра. А ваші думки будуть такі: "І чого я, дурна, за нього виходила заміж?" — "І чого я, дурний, на ній одружився?" — "Були ж хлопці, і які!" — "Були ж дівчата, і які!" "А цей не має квартири своєї, то хоча б чужу шукав. Ще й сердиться". — "А були ж дівчата з квартирами. Тепер я розумію, звідки пішло оте — тільки дурні женяться з любові".
А назавтра:
— Ти ще сердишся?
Мовчання, а потім її мила голівка падає вам на груди, ви чуєте тепло її дихання. І знову:
— Ми такі дурні з тобою. І за що сперечаємось? І завжди через дрібниці. Ти ж мене любиш? Правда, любиш?
— Люблю.
— То підемо.
— Куди?
— Квартиру шукати. Так набридло в гуртожитку. Вже дівчата сміються.
— І мені набридло.
— То підемо?
— Ти ж казала, сама підеш.
— Я не хочу. Давай удвох. Ти ж мене любиш?
— А ти мені сьогодні снилась.
— І ти мені.
— То підемо?
— Ходімо.
Ходити треба від будинку до будинку. Бажано там, де особняки.
— Випадково ви, тьотю, кімнатки не здаєте?
— Вже здала, дітоньки.
— А може, порадите, до кого звернутись?
— Вам іменно на цій вулиці?
— Та хотілося б, а коли вже...
— У мене є одна знайома. Вона живе... А ви хто? Студенти?
— Студенти.
— Вам як — на двох чи на одного?
— Вже на двох.
— На двох? То воно можна, як ви студенти, і в мене.
— То, може, візьмете? Ми заплатимо. Скільки там...
— Ходімте. Мо', ще не сподобається.
Кімнатка вам сподобалась. От коли б у такій жити, то й стипендії не жалко. Тітонька (а за віком, за комплекцією і за сімейним станом — баба) каже:
— Мене звати Антоніною. Антоніна Петрівна, значить. Я до церкви ходжу. А ви ж студенти?
— Студенти, Антоніно Петрівно, студенти.
— Дивіться, щоб студенти були. А то тепер указ... Та й з пропискою трудно. Так ви студенти?
— Студенти, студенти.
— Дивіться ж, щоб не вийшло навпаки. Бо я баба пряма. Люблю правду в очі рубати. Красти не будете?
— Та що ви? Як ви могли подумати?!
— Про вас я й не думаю. Ви на артистку схожа. Мабуть, не будете, а він... чоловік ваш. Ви, значить, пробачте, щось трохи на мого сусіда. Точніше, я знала одного такого чоловіка, то ви — як дві краплі води схожі на нього... Значить, не будете?
— Не будемо.
— Ну, то й добре. І я ще курю. На вас дим не впливає?
— Ні.
— За кімнатку вісімнадцять карбованців. Тільки дивіться, щоб діточок... А то, знаєте, я цього не люблю.
З бабою прощаєтесь пізно ввечері.
— То як, будемо переходити?
— Ти знаєш, щось мені не хочеться.
— Знову отак житимемо два місяці?
— Жили більше, поживемо менше,
— Можеш жити, а мені вже набридло.
— То ще не пізно.
— Що не пізно?.. (Читай спочатку). І знову розходитесь... до завтра.
Яку кімнату ви знайшли!
Нарешті ви знаходите кімнатку в добродійки, яка тільки й живе, і дихає "ради квартирантів". Бачите, вона не може дивитися і навіть не уявляє собі, як це ще люди живуть без квартир, особливо молодята і, звичайно, студенти. Ви запевнили її, що ви студенти. Хазяйка погодилась вас узяти. Вона заводить вас до кімнатки, не забувши прихопити з собою свічку.
— Ось тут. Мішки й цю картоплю я звідси заберу.
— Ага! — це погоджуєтесь ви.
— Тут поставимо грубку-буржуйку.
— Ага.
— Вікно з Стьопою ми розмуруємо. Воно було колись приблизно ось тут.
— Ага.
— Кімнатка непогана. Тут колись жили студенти, а потім чомусь вибрались. Розійшлися, чи що. А ви студенти?
— Ага.
— Бо таких не прописують.
— Ага.
— Так от, вони тут жили. Непогано було. Стьопа хотів тут свиню тримати...
— Ага.
— А я спланувала ванну.
— Ага.
— Та Стьопа сказав, свиня тут не зможе розростись, а ванну ніде дістати, то ми вирішили здати студентам.
— Ага.
— Кажуть, у вас нібито будують дім для молодожонів.
— Ага.
— Та коли ж то буде? А в мене, коли побачу таких, як ви, — серце розривається. Так і хочеться до себе запросити. Вчора у мене теж було двоє.
— Ага.
— Так він мені здався дуже довгим, а Стьопа сказав, що стіни в кімнаті вибивати не буде. А ви нам підходите. Залишайтесь.
— Ага.
— За місяць братиму небагато, так, як з тих...
— Ага.
— Фінінспекторові при перевірці кажіть, що платите десять карбованців.
— Ага.
— Щоб податки менші.
— Ага.
— А то деруть і навіть не кривляться.
— Ага.
— А з вас ми братимемо... Ми так і вирішили з Стьопою..,
— Ага.
— Тридцять карбованців.
Господарка виходить...
— Мені здається, чудова кімнатка, любий. Нам і тут буде з тобою добре. Он там поставимо ліжко...
— Якщо воно влізе, — перебиваєте ви.
— Ну, односпальне. Ми ж чудово вміщувались з тобою і на односпальному. Ти згоден? Правда, згоден? Невже ми ще будемо два місяці шукати?
Ви погоджуєтесь, а ваша половина провадить:
— Ось тут поставимо стіл, а по боках стільці.
Ви знову:
— Як влізуть.
— Ну гаразд, поставимо один. Я в тебе на колінах сидітиму. Я так люблю в тебе на колінах сидіти. А там у куточку — етажерку. Правда, чудово буде?
— Звичайно.
— А подивись, вікно яке? Наче навмисно для закоханих. Ми завжди сидітимемо в темряві. Я так темряву люблю. Правда, тобі подобається кімната?
— Звичайно.
— А яка, любий, підлога! Невже ти всерйоз думаєш, що я тут поламаю свої останні шпильки? Правда, ти так не думаєш?
— Звичайно.
— Ну, чому ти такий? Ти весь час тільки кажеш "звичайно". Скажи, любий, ще щось. Правда, ти радий?
— Дуже радий.
— А стіни, любий...
Але тут входить господарка.
— Ну, що ви скажете? Обдумали?
— Ми згодні. Нам подобається, — це ваша дружина.
— Правда, вікно... — починаєте ви.
— Вікно Стьопа розмурує і засклить.
Хто такий Стьопа, ви ще не знаєте, але здогадуєтесь.
— Та ви не турбуйтесь, — каже ваша законна дружина. — Ми тут дірочку закриємо поки що подушечкою. Думаю, нас не протягне.
Між нами кажучи
— Та зараз літо, — додає господарка. А потім: — У вас щось є?
Ви не розумієте.
— Ну, з меблів: шафа, ліжко, стіл, етажерка, стільці!
— Гм, — щось видавлюєте ви. Це не означає ні першого, ні другого, навіть останнього.
— Ясно. Стіл я вам свій поставлю, стілець з кухні внесу, а ліжко і матрац доведеться вам купити. Шафу не раджу. Здається, не влізе. Приходьте через тиждень.
— А раніше, гм, не можна?
— Раніше? Ну що ж, навідайтеся в п'ятницю. Взимку дрова ваші, світло — наше.
У вас очі стають круглими. Дружина стискає вам лікоть.
— Ну, не треба, любий. Це ще й так добре. Моєї стипендії якраз вистачить, а на твої...
Йдете до воріт, коли господарка з вікна:
— Алло! Молоді люди! Одну хвилиночку!
Чекаєте. Виходить.
— А ви студенти?
— Студенти. Я в мед, а вона в пед.
— Ну, тож дивіться мені. Це тільки так я для вас. Ви мені щось, відверто скажу, дуже сподобалися. Бо незабаром мій племінник має приїхати з армії, то...
— Та ні, ми студенти. Невже ви не вірите? Може, документи? — вдавайте, що до кишені збираєтесь полізти.
— Та навіщо? Хіба я не вірю? Приходьте в п'ятницю.
Чому слід вибирати саме таку кімнатку і саме таких господарів
Як я вже писав, кімнатку ви повинні вибирати саме таку, яку ви і вибрали. Це означає, що навіть тоді, коли вам не зовсім захочеться бути разом, то ви будете. Захочете окремо лягти — не зможете, бо нема де і немає на чому.
Кімнатка у вас, як ваша мила казала, справді рай. Пеклом вона здається тільки взимку, коли розпалюєте грубку-буржуйку і вона димить, як дореволюційний паротяг. Розгублюватися не варто — відчиняйте навстіж вікно. Двері відчиняти не рекомендується — дим може потрапити у хазяйчину господу.
Грубка — чудова річ. Коли палите — тепло і димно. Перестали палити, відчинили вікно — стало холодно, але без диму. А що вже вам більш до вподоби, вибирайте самі. Тут я порадити нічого не можу...
Спочатку ви знайомитеся з господою та з її господарями. Особняк вам нагадує величезний гуртожиток. Тут живуть господарка Людмила і пес Руслан, господар Стьопа і син Карло, а також юнаки й дівчата. Лише через місяць ви довідаєтесь, хто з них студенти, а хто — діти хазяїв.
Хазяйка — ніжне і худе створіння з невеличким отвором у голові, в якому ряд золотих зубів. Вона вічно скрипить або вічно плаче. Грошей у неї ніколи нема. Вона завжди позичає в сусідки, чоловік якої... листоноша.
Господар — товстий, оцупкуватий дядько, що нагадує шматок обапола. У нього червоно-синюватий ніс. Господар — вічний добряк. Тихий і лагідний. Коли зустрічає вас, каже: "А ти хитрий. Тоді обдурив мене. Казав, що студенти. Знаєш, що інакше не прийняв би на квартиру. Але нічого, живи. Ти гарний хлопець. А жіночка в тебе... Де ти взяв таку? Ну, як лялька, Я її на руках носив би. Оце й моя язва така була колись. У-у-ух, гадюка... Де вона взялась на мою голову?" І раптом: "Говори про щось інше, бо вже йде. Ти говори, а я піду".
Ви оглядаєтесь. Стежкою в саду справді йде хазяйка Людмила, а за нею пес Руслан.
Руслан — розумний рудий пес з білими іклами. Любить ловити горобців, їсти студентський цукор та ковбасу. Ці продукти є своєрідною перепусткою за флігель. Без цієї перепустки туди пройти майже неможливо. Руслан задарма не пропускає.
— А ви йому, Колю, шматок ковбаси чи кусок цукру киньте, — радить господарка, — і він не вкусить. Руслане, Русланчику. Мій розумненький, гаразд, пропусти сьогодні Колю, він тобі завтра зразу два шматочки дасть.
Руслан у відповідь показує ікла. Це означає, що нічого не вийде. Добродійка Людмила виручає:
— Йдіть до мене, Колю, я позичу вам рафінаду. Матимете свій — віддасте. Не будете ж ви цілий день в руках штани тримати.
Господарка ваша справді добродійка — вона завжди запрошує на свій день народження та на день народження своєї дочки. Іменини господаря не відзначаються. Запрошує не всіх. Лише вас і деяких сусідів. Студентам по комірчинах розноситься самогон і холодець. Хліб вони свій дістають.
Вам, звичайно, найкраще відмовитись од іменин, якщо захочете продовжити своє життя хоч на два-три роки.