Тепер і пил краще видно. Коли вже в хату починають, наче дим, заповзати сутінки, з пилюкою сяк-так покінчено. Перехнябившись, приношу від колодязя відро води, обережно виливаю в прилаштований на стільці оцинкований тазок і знайденою в коморі шваброю протираю скрізь підлогу, споліскуючи в тазку старий мішок, що править мені за ганчірку – виявляється, пристосуватися можна до багато чого, навіть до травмованої спини та скаліченої плюсні.
В моєму помешканні одразу ж свіжішає і воно вже не так схоже на пустку, а, можливо, то мені лише здається, бо погляд людини на будь-що, до чого вона доклала руки, завжди змінюється в позитивний бік. А тут ще й Хасточка приносить випрані та навіть випрасувані фіранки й тюль – от кому позаздриш в продуктивності праці! Чіпляти їх на шворки справа недовга і сам вигляд восьми закритих білою тканиною вікон одразу ж робить хату обжитою: навіть радянських часів інтер'єр починає демонструвати певний шарм. В кухні гуркоче, ніби трактор, допотопний, невмирущий "Донбас", що перед тим, як спинити свій рефрижератор, здригається, мовби з огиди, всім своїм корпусом і здається, ніби ось-ось розсиплеться на запчастини – це теж додає до загальної картини свою нотку давнього, забутого вже радянського "затишку".
Повечерявши молозивом, набираю номер Хорхе.
– Привіт! Ти де?
– У Львові, в готель заселяюся. Що в тебе, дауншифтере? – сміється Хорхе.
– Все добре, – в тому ж тоні відповідаю я, – сусідки взяли наді мною шефство, один місцевий полагодив колодязь, я прибрав у хаті, повечеряв: думаю, скоро увійду в колію.
Довго ми не розмовляли – суто чоловіча балачка: мінімум часу, максимум інформації. Засинаючи в спальні на дідовому залізному ліжку з нікельованими шишечками, я обмірковую кинуте братом слівце: дауншифт у світі автомобілів означає перехід на нижчу передачу, відповідно дауншифтер це той, хто покинув ситу розслаблену європейську Барселону і перебрався в глибоку провінцію стомленої, емоційно виснаженої України. Та головне тут не визначення, а заради чого все це зроблено? Утім я, прихильник спонтанних рішень, відповіді й сам не знаю: тиждень назад, наслухавшись українських реалій від ютьюберних експертів, просто засоромився свого ситого і сонного іспанського життя під теплим і затишним крилом розважливого брата і заборов: "Хочу в Україну!" Два дні минуло в суперечках, а потім Хорхе здався і я, ніби в казці, перенісся сюди. Ну, та нічого; як каже Дельфіна, "Сера́ льо ке сера́" – що буде, те й буде.
18.04.25р.
Страсна п'ятниця.
Снилось мені, як майже завжди останні місяці, одне і те ж страхіття, тобто, страхуттє по-тутешньому, чи, може, страхоття? Дива якісь – за один день від перших же трьох туземців почути три діалекти!
Хоча і менше, ніж учора, а все одно знову в скронях біль і ще шматками по всій голові. Та й спина, згадавши вчорашнє прибирання, також мститься, – поки що легким ниттям з нотками гострого болю при необережному порусі, – таке враження, що мій поперек еквілібрує на чомусь вкрай хиткому й ось-ось розсиплеться на окремі хребці. А зібрана чи, точніше, зліплена з уламків кісток моя ліва плюсня – який тут в біса город?!
Через різницю в часі їсти ще не хочеться, проте зусиллям волі запихаю в себе кілька скибочок хамону на рештках вінницького хліба, запиваю ці бутерброди чаєм і вирішую провести остаточне обстеження обійстя: треба ж знати ресурси, потенціал і проблеми того, чим збираєшся, хоча б і тимчасово, володіти. Беру ключі та йду з хати.
За хатою впоперек двору тягнеться довга, може й на тридцять метрів, монументальна споруда, посередині якої господарем якраз навпроти воріт умисно зроблено більш, як триметровий розрив під єдиним з рештою будівлі дахом: це прохід чи проїзд у сад та город. По лівій від нього стороні дідова майстерня, по правій – розділені між собою стінами літня кухня, вхід до погреба, сарай з приміщенням для птиці та дровник і склад дощок – під тим же дахом, але без стін: щоб вітром продувало. Раніше я сприймав це все як належне, а тепер масштаби просто вражають – видно, що предки мої були людьми хазяйновитими і жили з розмахом. "І куди ото воно годиться в Гука Пантелія, – пригадую, як риторично запитував у нас із Жоріком дід, – зайдеш у двір: сарай, сарайчик, ще сарайчик, сараюшечка..."
Літня кухня з'явилась якраз в часи наших канікулярних гостин. Дід Сергій облаштував її, переробивши половину сарая, а дровник вийшов із хліва, в якому колись трималися корова з телям і поросята: дров у ньому ще й тепер чималенько і навіть лежать, складені стосом, якісь запилюжені дошки. Літня кухня цілком пристойне житлове приміщення, за площею ніяк не менше, ніж зала в моїй колишній харківський квартирі. По обидва боки від її дверей по вікну, на підлозі лінолеум. У правому дальньому кутку велика піч (і тут піч: нащо їх дві?), від печі й до вікна попід стіною щось на зразок кухонних меблів, тільки без мийки, газова плита і морозильна скриня під вікном. У лівому кутку за ширмою ховається ванна, неподалік неї стоїть висока кругла груба до самої стелі, від якої до крану ванни тягнеться водопровідна труба. Схоже, це така собі дідом Сергієм придумана старовинна система підігріву води. З іншого боку біля груби стоїть сучасна, можна сказати, пральна машина "Індезит", поруч на підлозі здоровенна каструля з нержавійки, а до них від груби йдуть аж три труби – хитромудра система живлення для пралки. Зліва під вікном, між ванною та дверима, старий диван, а біля нього обідній стіл та чотири стільці навколо. В старших класах ми з Жоріком тут ночували – на повній автономії, без жодного контролю – ото часи були!
Знаючи своїх діда з бабою, припускаю, що пізніше літня кухня стала їхнім "запасним аеродромом" на випадок надзвичайної ситуації: мало того, що тут баба Ліда постійно готувала їжу, так ще й сім'я могла тут пережити будь-який катаклізм із ядерною зимою включно: піч обігріє, приготує страви, ще й слугуватиме теплим місцем для спання, тут же взимку, в теплі та затишку, й милися. Груба і приміщення гріла, і якимось чином воду для ванни. Незрозуміло тільки куди вода з неї та пралки потім виливалася – видно ж, що каналізаційний спуск ховається в підлозі. Нехай собі, з часом розберуся.
Відімкнув двері погреба: він глибокий, темний і відчувається, що холодний. В сараї, досить невеликому, на стіні на гачках висить старий одяг, певно ж, робочий – кухвайки, старі піджаки й жакети, шапки, картузи та теплі хустки; гумові й кирзові чоботи туляться під стіною. Повно всяких лопат, граблів, бачу сокиру й косу, мало не десяток відер і ще багато різного дріб'язку на нешироких полицях із дошки. Хазяйновитими людьми були наші дід та баба, нічого не скажеш.
Вигляд майстерні або стельмашні, як дід казав, промовисто свідчить, що тут трудився професіонал. Навіть не так: тут працювало не одне покоління професіоналів. І саме лише усвідомлення цього викликає всередині мало не священний трепет, бо хоча руки в мене й ростуть із потрібного місця і я щось та й здатен ними робити, але в цьому приміщенні почуваюся повним дилетантом. Аби лише дослідити цей світ, часу знадобиться ого-го! А щоб прийнятно опанувати, то й решти життя не вистачить. Одне знаю тепер напевне: вдруге звертатися до Кау, маючи таку майстерню, мені буде просто соромно.
У цьому загубленому, забутому світі все виглядає так, ніби мене перенесло щонайменше років на... ну, не знаю, років на шістдесят, мабуть, назад, в часи дитинства моїх батьків, а цей пил ускрізь, це просто пил часу, не більше й не менше. Емоційно дуже незвично починати життя в законсервованому світі моїх діда й баби, де кожна річ, що просто лежить на своєму усталеному місці, ще й тепер лишається відлунням їхнього буття. Мені здається, що взявши щось, я відчую тепло їхніх рук, котрі часом до блиску витерли якусь постійно вживану річ. Здається, вони, ці речі, будь-якої миті озвуться до мене голосами рідних. Життя тут завмерло, як отой сплячий метелик поміж двох віконних рам, що проспав там хтозна скільки зим. Але цілком може статися, що з приходом літа він оживе і випурхне у білий світ. Можливо, і моя поява тут зігріє й оживить, наче метелика, завмерле життя роду?
Чорт забирай, навіть попри свою історичну освіту, я раніше якось не оперував у побуті такими поняттями, як "рід"! А на межі мого тінейджерства і юнацтва серед нашої дворової спільноти на позначення старших поколінь в ходу взагалі були зневажливі слівця "предки" – це про батьків, або й узагалі "черепи", коли йшлося про дідів з прадідами. То це війна вчинила зі мною таке, чи просто час прийшов із віком?
Ще лишається гараж в протилежному кінці двору, який своїми ворітьми виходить на вулицю. Зазираю до нього через двері – він пустий, коли не рахувати чисельних полиць з металоломом, що дідом вважався запчастинами, і двох велосипедів – овва, це ті самі, що купувалися саме для нас і на яких ми з Жоріком гасали по луках! Оці механізми вже ж точно стануть мені в нагоді, тому слід оцінити їх стан. Шини, ясна річ, спущені, техніка, як і все навколо, запилюжена. Насос від "Москвича" стоїть поряд і, схоже, працює. Обережно, аби не добити свою калічену спину, пробую накачати колеса однієї з "лайб" – так зневажливо називав цю техніку дід Сергій. Не виходить: гума струхла, вочевидь.
Ну що ж, це ще один привід сходити в Го́род, обміняти в якомусь банку сотню євро, а заодно купити харчів та шини для обох "лайб". Та й цікаво буде подивитися на зміни, що сталися там за моєї тривалої відсутності.
Го́род сам по собі невеликий; за царя він мав статус повітового містечка, але радянська влада його відібрала, цинічно обізвавши Город селищем міського типу. Проте жителі й донині вперто бережуть пам'ять про відібраний статус і завжди почуєш тут:
– Куди це Ви, Павлівно?
– Да в го́род іду, сірокопію з паспорта хочу зробить.
Або чуєш, як чиясь турботлива матуся наказує своєму, на пів голови од неї вищому синові-тінейджеру:
– Гляди ж мені: йтимеш у го́род, одягнися в чисте – поміж людьми будеш.
Місцеві го́родом звуть його центр, очевидно, за прадавньою ще звичкою, коли на місці нинішнього центру стояло військове укріплення, навколо якого тулилася приватна забудова, що й донині ділиться на так звані кутки.
Одразу ж за Городом починається деснянський луг, а розділяє їх Клевеня – неширока річка, що дугою огинає колишню козацьку фортецю.