На високих крейдяних кручах, що вздовж Дністра, скельний Лядовський Свято-Усікновенський монастир. За переказами, заснований у 1013 році Антонієм Печерським, який повертався з Афона на Київ. Біля подільського села Бакота був стародавній скельний монастир, який заснував ігумен Григорій на честь святого Михайла. Легенда оповідає, що під час нападу татар ченці відмовилися відректися від віри і були замуровані живцем у келіях. Бакота прожила до 1981 року, а в ході будівництва Новодністровської електростанції затоплена водою. В нас — Скеля Монаха, жив монах тут пустельником, молився. Все залишилося у вічності, як мохом покрита обитель.
Найдивовижніша на каньйоні Хмелева — патріархальна, яка і досі живе за місцевим часом, а на тім березі видніється здалека хрест на місці язичницького святилища. Якщо довго нема дощу, йдуть селом замовляти його у вищих сил. Тут козацький брід на Дністрі, яким переходили з того боку, коли брали замки в Городенці і Чернелиці, а в Раківці — тільки в облогу. Ходив берегами Яків Головацький, як збирав тут фольклор. Український лінгвіст, просвітитель, будитель українського духу, засновник "Русалки Дністрової". Він був священиком церкви в Хмелеві Горішній, там померли й поховані його два сини. До тієї Хмелеви ходив через Дністер пором, сліди причалу залишилися й досі, як пам'ять про часи, коли було тут людно. Ще на городі, просто під берегом, камінний хрест — козацькі могили і найпоширеніші тут козацькі прізвища: Давимука, Мелимука, Головецький. Ландшафтний парк "Дністровський" — з цього боку. Національний природний парк "Дністровський каньйон" — з того боку, природоохоронна територія в межах придністровських районів Тернопільської області. А між двома берегами — унікальна природна перлина острів Інь-Янь. З того боку Дністра — Летяче, з цього — Репужинці, і Інь-Янь, як космічні полярні сили, що постійно переходять одна в одну (жіноче — чоловіче, темне — світле, внутрішнє — зовнішнє), основні поняття давньокитайської натурфілософії.
АФГАН
Через ніч їх піднімали четвірками. Ноги вголобисті, онучі під пахву — в гелікоптер, перевзувалися в повітрі. На кишлаки. Аби вспіти до схід сонця, аби з першими променями посіяти вогнем.
— Доброго ранку, Афган…
Тої ночі днювальний змилив, він підняв молодого. Помилку виявив, як шикувались до сніданку. "А де мої?" — стрельнуло, коли нікого не побачив з екіпажу. Штабний був невиспаний, зіжмаканий і апатичний.
— Згоріли твої…
— Як згоріли?!.
— А так, згоріли…
Він дожував цигарку, а чи вже просто жовтий фільтр, і виплюнув.
— Нема… Всі повернулися, а їх нема…
Стояв перед штабним, і поволі доходило, що це вже все. У вертольоті залишився автомат. Очманілі, вони давно вже не тягали за собою автомати. Залишали у вертольоті, як залишали шуфлю різноробочі на колгоспному дворі. А чи не надто дбайливий тесля сокиру в штельмахарні. Ближче до полудня з нього зірвали погони і забрали ремінь з п'ятикутною зіркою.
— Продал душманам?!.
Він знав, що це трибунал. Він плакав і просив прокурора.
— Вертоліт! Дайте мені вертоліт, я знайду!..
З нього сміялись.
— Який вертоліт!..
— Кому?!.
— І куди?!.
По обіді ескадрилья все ж піднялась. Два чергували в небі, один — сів в ущелину. З уламків, що звисали по скелях, ще диміло. Обгорілий, лежав екіпаж. Упізнав молодого, лежав з відкритими очима і ніби дивився у високе небо Афганістану. Молодий прибув з весняним призовом, матраци в наметі їх були поруч, днювальний і змилив.
— Ще мама нічого не знає…
Майнуло, як щось надто буденне, як ніби зайшов молодий до сусіда в грушки, і йому за це буде. Він мандражив, він метушився поміж тілами, наткнувся на моторошно холодну відірвану руку. Без автомата не було чого повертатись, краще вже тут, біля холодної руки. Автомат він знайшов. Це був уже й не автомат, кавалок обгорілого ствола. Він номер пам'ятає досі. Ми смалили горілку в старому Поточиському лісі. Був гарний день і ще доволі синє небо листопада.
— Давай нап'ємося до смерті…
Казав мені Афган. Мені не хотілося, аби до смерті, та я не міг відмовити Афгану. В той час, коли літали гелікоптери на кишлаки, служив в РА і я, і я мав сіяти вогнем.
— Доброго ранку, Афган…
Але я був по цей бік, і моє щастя було в цім.
ВІЛЬХІВСЬКІ ЕТЮДИ
Ті, хто ближче знають Івана, кажуть, що основою успіху є його ризик. Не знаю, думаю, ні. Скоріше, аналіз, математика, цифри, що відшліфовані, як діаманти. Після затяжної зими приїхав на наряд у Вільхівці. Прийшла весна, ще жорстокіша. Та триває життя, і в тій кімнатині, що служила за офіс, було все, якби нічого не сталось. Мова про посівну, речі буденні, без яких не буває майбутнього. Над'їхав він, усіх привітав, звірили позиції. Коротко, що аж занадто, але вони — команда, всі на місцях, знають, що кажуть. Усі розійшлися, ми поїхали на будівництво дороги. На Осередку був ще минулої осені, більшість хат тут пустує, їх господарі відійшли, сумно лиш споглядають запорошені вікна. Але дорога, що між цими покинутими гніздами, одна з тих, що веде до Дністра.
— Я кілька років тому прийшов на похорон Івана Кубійовича…
Проїжджаємо біля Іванової хати.
— Іван був гарний чоловік, на доброму рахунку і в колективі дослідного, де працював. З'їхалось багато людей, друзів його, винести на дорогу — а дороги нема…
Якийсь час мовчимо, думаю я, що Іван був показним для села, футболіст, про якого досі легенди.
— І я тоді подумав…
Каже Іван Приймак.
— Я маю зробити тут дорогу!..
Здалеку бачимо, як орудує шуфлею жінка, порядкує на цій, уже новій.
— Гані!..
Він щиро сміється.
— Комендант вулиці!..
Опускає вікно.
— О!.. А ви як здибалися?!.
Я їй кажу:
— Дай я тебе сфотографую…
— Ой, ні-ні!..
— Та чого ні?.. Ти ще файна…
— Я ще файна, але мені треба ще файно вбратись…
Взялась за шуфлю, а я собі думаю, що давно як нема її Івана, дипломованого будівельника, з яким ми навчались в одні роки і пересікались у Львові. Мали багато про що говорити, двоє — з Вільховець. А потім Іван лежав у диспансері, з'їдав легені туберкульоз. Він підходив до паркана, коли я порався на городі, і ми згадували ті роки. Іван згасав. А ще їх з Ганею Славік грав за "Пробій" у Городенці, я ходив на футбол і нагадував усім, городенківським, що Славік з Вільхівців, у газеті тоді написав "Один — з Вільховець". На Осередку Іван каже:
— Ти ходив тут на танці до клубу…
Не було як пройти, і ми організували суботник. Голова колгоспу дав команду, всі "Бєларуси" відправили на Кривцеву, перші три розвантажили до провалу, ми шуфлювали, помалу щось виглядало вже на дорогу. Четвертому випало з'їхати в провал, великі задні колеса пішли раптом юзом, трактором засторцувало, став він, як кінь норовистий, скручений причепом, а там почав повільно хилитися вправо і перекидатися. Сват Василь покинув кабіну, вибрався через двері й вискочив на окіп. Причеп ще довго волочив уже перекинутим "Бєларусом", витовкуючи ним по каміннях, аж поки не вперся в мур біля Камінецького. Суботник на тому було завершено. Сьогодні тут є вже дорога між двома берегами, що характерно для села у каньйоні — дорога, що веде до Дністра.
* * *
Делікатним він був чоловіком, Іван Сливка, приїжджав на завжди охайному своєму автомобілі, і ми рушали з ним до Гнатіва. І ось вони, давним-давно вже посивілі, збагачені літами, сідали над потоком, що за городами, і повідали. Іван Михайлович кивав у бік Ставища.
— А тут ходили ми на танці…
— На забаву…
— Так-так, забаву…
— Грали музики…
— Віктині?..
— Та ні, не Віктині…
— Це були ще часи, коли Прокіпчук провадив тут свій Луг…
— Луговички?..
— Луговички…
Іван Михайлович повідає про дівчину. Стоїть по той бік, за потоком, гарно вдягнена, як ті всі луговички, що на фотографії. Підійшов з цього боку котрийсь з парубків, кликнув на танець.
— Ганю!..
— Я?..
Пустилась гарно одягнена дівчина.
— Не ти, та, друга…
Друга пішла. Ця повернулась, стала там, де стояла. Іван Михайлович сміється, але очі випромінюють жаль. Дівчина, якій урвав честі грубуватий, певно що, парубок. Я повідаю, що як ми парубочили, то дівчата йшли на футбол на Ставище. Ми грали, вони всі рядочком стояли під вербами і вболівали. Раз я заплівся з м'ячем, не відаю сам, як опинився з ним у власних воротах. Грали якраз з ясенівськими, і то був найбільший облом. Мене замінили. Я йшов з поля і думав, що так ідуть хіба ті, які готуються до страти. На танці в той вечір не пішов. Звідси, з Ставища, починається шлях до Дністра. Тут Вікнина — джерело, яке не замерзає, і де зник пан з бричкою і вороними, а може, гнідими, як повідає легенда. Звідси село вже поділене на Дві Горі, а, власне, каньйон, який поступово, але вимальовується вперто. І важко сказати, чи це дорога до Дністра, а чи саме наше вічне село на цій крем'янистій дорозі, що лугом вздовж річки раніше Глибокої, а нині без назви.
Та не все заплітався я в тих безкінечних футбольних баталіях. Ніби бачу й тепер простріл з правого флангу від кутового, що впирався у берег. Я опинився по центру, прямо перед воротами. Вклав усю силу в удар, яку тільки мав. М'яч черкнув перекладину і стрибнув у сітку. Скинулись, ніби чаєчки, дівчата під вербами, і застрибали малі бахурці. На танцях увечір заграли музики для нас даменвальс. Вона підійшла і вклонилась. Після танців взяв я за руку, і ми пішли у безмежні поля, що починаються вже за Ставищем. Русяве волосся спадало на плечі й пахло дивними травами. З сіножать, над Волошкою, плив повний місяць. Світ мовчав. І була тільки мить, і на сході почало світати.
— Пора, вже пора…
— Скоро сонце зійде…
— А люди що скажуть…
Більш ніколи в житті я не бачив місяць таким. Приглядався до нього в містах, він ховався несміло за ліхтарями і всміхався так, ніби чим завинив.
* * *
Звідки назва Вільхівці? Чи справді банально від того, що тут росли вільхи? А як із картами, де споконвіку Ольховец? А, може, Ольговец? Що закодовано в назвах Уніж, Виніж? Корнів, Кунисівці, Копачинці і Чернелиця? Романтична легенда про княжну, яка зрадила князеві, а він замурував її в стіні, а чи вона скочила з замку.
— Ах!.. Ти моя Чорнолиця!..
А хтось сказав, що земля була червона, а пращури казали черлена, тому і Черлениця. Легенди. Що знаємо ми про власне минуле? Я знаю, що я нічого не знаю.