Як затримати грабіжника (збірка)

Свині — не люди. І не їдять квасолі і взагалі бобів. Людині з елементарною освітою це варто знати.

— П'яний хам!

— П'яний, — повторюєте, — і хам. Признаюсь чесно: люблю на роботі випити. Запиши. Випи­вав би дома — жінка не дозволяє.

— У мене дитина хвора, ви розумієте, — пере­ходить товариш на інший тон, в якому вчуваються любов і батьківські почуття.

Не піддавайтесь. На вас ніякі сентименти не по­винні впливати, як заклики до совісті і порядності. Вас не видно, ви на телефоні. Червоніти нема перед ким.

— Слухай, — нарешті кажете ви, бо відчуваєте, що товариш ось-ось кине трубку і побіжить до су­сіда за електроплиткою чи електрокаміном. — Чого ти лаєшся? Ти б краще півлітру приніс. Через хви­лин десять, від сили двадцять, у тебе в квартирі було б, як на екваторі. Міняю градуси на пару?! Ну?

— Де ж я тобі в цю пору півлітру візьму?! — пе­реходить і він на "ти", бо й не підозрює, що має справу з таким солідним чоловіком, як ви. — Мага­зин же до семи відпускає.

— Переплати карбованця. Не затискуй. Не в грошах щастя, — пояснюєте ви. — Щастя в теплі і в затишку!

— Ну, чорт з тобою. Побіжу до сусідів. Самогон п'єш?

— Якщо не смердить гумою і цукровим буря­ком.

— Не смердить!

— Ну, тоді алюр! А то я через тебе і твої розмо­ви ледь не задубів. Да-а-а. Алло! Не забудь там щось і на закуску прихопити. Можеш не підігріва­ти, У кочегарці підігріємо. Топити ж все одно дове­деться. Так що не витрачай часу...

— Ви там знахабніли остаточно, — каже він вам.

Зробіть вигляд, що на цей раз ви вже образи­лися.

— Ти знову за своє. Знову лаєшся. Зараз кину трубку! —загрожуйте. — У мене рідкісна професія. Кожна установа запрошує...

— Але у вас зовсім немає совісті...

— Таке селяві, як французи кажуть.

— Ти грамотний!..

— Суцільна грамотність та інтелігентність. Так що часнику і цибулі на закуску не принось. Від часнику мене нудить, від цибулі голова болить. Щось інше в холодильнику пошукай. Може, є шпроти, сайра. Мені подобається горбуша, сервелат. Полюбив печінку тріскову і краби, але після того, як їх почали вивозити за кордон...

— Ну, і сволота ж ти, — каже він вам.

І в цьому випадку не ображайтесь. Продовжуйте тим же голосом. Адже всі ці слова адресуються не вам. Уявному кочегарові.

— Куди нести, знаєш?

— Знаю, — каже вам простуджений голос. — Ось жінка "Перцівки" дістала. "Перцівку" п'єш? Смо­лу б ти пив з дьогтем!

— Це не харчі. Тут я не перебираю, — смієтесь ви. — П'ю і "Перцівку", і самогон, і навіть, як ба­тюшка казав, пиво.

Ви, задоволені і щасливі (для щастя, як бачите, треба небагато), кладете трубку на важіль і, поти­раючи руки, міряєте кубатуру кімнати, думаючи: "Купив дивака. Оце десь лається, зустрівшись з кочегаром. Турне ж його кочегар за ту пляшку. Ще й, може, наб'є. Так йому, наївному, і треба!"

Минає якийсь певний час — щасливі за годинами не слідкують, і ви раптом чуєте, що батареї нагрі­ваються, як метал у кузні.

— Ти ба! ... — ви скидаєте зі своїх плечей гуцуль­ський ліжник, а по-шотландському — плед, берете в руки газету і починаєте переглядати "У світі ці­кавого і смішного". Якщо ж несподівано пролунає знову настирливий дзвінок не кидайтесь, будь лас­ка, до телефону. Ліпше відчиніть двері. 1 коли по­мітите на порозі незнайомого, то не цікавтесь, чи він випадково не кочегар. Він сам все про себе скаже:

— Це ви з себе кочегара розігрували? Ви пляш­ку горілки просили?

Не ніяковійте, а тільки запитайте його:

— А ви принесли?

Якщо він прийшов тільки для того, щоб поціка­витися, чи є у вас совість, то скажіть йому:

— Скільки можна повторюватися — я ж вам по телефону казав: нема.

— Я так і думав, — відповість він, грюкнувши вашими дверима, ніби вони не житлово-комунальні.

— Але в мене є почуття гумору, — гукніть йому вслід. А якщо через день-два вам раптом відріжуть телефон чи принесуть штраф за дрібне хуліганство, то перш, ніж вигукнути: "Що за дурні жарти", краще задумайтесь, а чи не втратили ви часом того почуття.

●

Як я ходив у довгожителях

Досі я знав декілька способів, як стати довго­жителем. Перший з них: залишити постійну про­писку у центрі міста і поселитися у центрі Кавказь­ких гір. Другий: вранці (бажано до схід сонця), увечері (як сонце упаде за обрій) і вдень (під час обідньої перерви) бігати навколо міста чи села, але так, щоб не викликати підозри у перехожих і мі­ліції.

Ні перше, ні друге мені не підходило. Ставати йогом чи "моржем" я не хотів. По-перше, не пере­ношу у ліжку гострих цвяхів, по-друге, віддаю пе­ревагу теплій ванні перед крижаною ополонкою.

— Наш сусіда, — якось сказали мені друзі, — був і "моржем", і йогом, і культтуристом, але недав­но, на п'ятдесят другому році життя... Одне слово, ти зрозумів?! Серце не витримало переванта­ження...

Вони мене переконали. Тим більш, що й мені то було не до душі. Я хотів стати довгожителем (та й зараз хочу), але без гір, біганини, цвяхів та опо­лонок.

— Сміх — запорука довголіття, — теплого трав­невого вечора прочитав я статтю професора з ге­ронтології, надруковану з скороченням у "Вечірці".

— Оптимісти живуть довше, — підкреслював про­фесор у статті, якій я повністю довіряв.

Вранці я, веселий і життєрадісний, побіг у ма­газин.

— П'ятдесят грамів масла і стільки ж ліверної ковбаси, — промовив я, посміхаючись до продав­щиці.

— Ви що, смієтесь?! — перепитала вона мене та­ким голосом, що я подумав; "Переді мною не про­давщиця, а продавець".

— Веселі люди живуть довше, — процитував я собі уривок із статті. — А от бурчуни і неприємні продавщиці вкорочують собі віку і навіть цього не підозрюють.

Мені чогось стало легко і весело, і я розсміявся.

— Хіба можна з хворою людиною так поводити­ся? — почув я позаду себе чийсь співчутливий го­лос. Довелося оглянутися і посміхнутися.

— Оптимізм — це передумова здоров я, — ра­дістю світилися мої очі.

— Я не про вас, — знітилася молодиця. — Ви здоровий і гарний мужчина, — додала вона.

Я їй вдячно посміхнувся. Продавщиці теж. Остан­ня відповіла мені взаємністю.

"І вона бореться за довголіття", — подумав я, за­бравши масло, лівер і здачу.

— Куди преш? — запитав мене товариш, вскакуючи поперед мене в трамвай через передню пло­щадку. У відповідь я тільки лагідно посміхнувся і про себе подумав: "Я житиму довше, ніж ти, нахаба". Він розгубився.

— Пробач, — посміхнувся він і взяв мене попід руку й повів туди, де висіли сині таблички з жов­тими літерами: "Місця для інвалідів та дітей".

— Уступіть, бабусю, будь ласка, місце товари­шеві, — промовив несподівано для мене він

— Смієтесь? — запитав я його.

— Ну, що ви? —лагідно і ніжно посміхнувся він. — Сідайте, сідайте!

— Насміхаєтесь?! — не втерпів я. — Але пам'я­тайте: насмішка не має нічого спільного ні з смі­хом, ні з оптимізмом.

— Ну, звичайно, — цілком серйозно погодився він зі мною. — Хіба можна сміятися з людського горя?!

— Ні в якому разі, — сказав я вголос, маючи на увазі: "Ні в якому разі на цього типа не сердитися, скільки б він не намагався тебе роздрочити".

— А чого це у вас посмішечка на вустах? — все ж не втримався я і тут-таки згадав, що мудрий Арістотель радив своїм учням завжди і всюди сміяти­ся. "Смійся, — картав я себе. — Так ти довго не протягнеш. Треба сміятися. Хочеш ти цього чи ні".

— То я просто так, — посміхнувся ще щиріше він.

— Скільки вам років, бабусю? — запитав я ста­реньку, що намагалася поступитися мені місцем.

— Сто сім, синку, — посміхнулась вона мені у відповідь.

В автобусі запала тиша.

— Як ви цього добилися? — поцікавився я.

Вона знизала плечима.

— Мабуть, усе життя посміхались? — ніжно, майже по-синівськи їй посміхнувся.

— Так, так. Я все життя посміхалась, — переля­кано мовила вона. — Усе життя.

— Сміх — це довголіття, — твердо і впевнено промовив я. — Ви ще й читаєте без окулярів?

— Читаю, читаю, — спохмурніла бабуся і попро­стувала до виходу. Разом з нею підвелося ще де­кілька жінок. Обличчя їхні були насуплені і злі.

— Люди, які бачать все в тьмяному світлі — жи­вуть менше, — гукнув я і собі вискочив з трамвая.

— Привіт! — посміхнувся мені водій,

— Привіт! — розреготався у відповідь я.

Настрій у мене справді був веселий і життєра­дісний, але люди на зупинці чомусь переді мною розступалися або трималися осторонь.

— Ще Гіппократ і Демокріт людям приписували сміх, як найкращий засіб проти всіх недуг і хвороб, — сказав я сам собі і пішов, посміхаючись, на ро­боту.

— Здрастуйте! — привітався я зі своїм начальни­ком, розтягуючи рота до вух.

— Здр..! — промовив якось здивовано він і глип­нув спочатку на свої штани, потім на мене, після цього підморгнув здивовано одним оком і щез в ка­бінеті, забувши потиснути руку, яку я простягнув.

— Чого ти весь час смієшся? — не витерпів і за­питав мене колега, помітивши, що посмішка на мо­єму обличчі не щезає і найближчим часом не зби­рається щезнути.

— Люди, які тренуються сміятися, — почав я по­яснювати йому, — зміцнюють свої легені, поліпшу­ють кровообіг мозку. Веселий сміх освіжає тіло, знімає втому і тонізує організм, як безалкогольний напій "Росинка".

— Серйозно? — посміхнувся він.

— Цілком! — засміявся я. — Коли хтось сміється і тобі хочеться сміятися — смійся. Ніколи не стри­муй себе. Сміх— це здоров'я. Усі довгожителі на землі — оптимісти, — серйозно закінчив я, хоч очі мої і душа сміялися.

Так продовжувалося десь з місяць. Я справді по­чував себе бадьоро, життєрадісно. Коли йшов ву­лицею, робив величезні кроки і дуже широко роз­махував руками. "Сміх — це енергія, відновлення відмираючих клітин. Сміх — це оптимізм", цитував я сам собі й іншим.

Люди часто оглядалися мені вслід, і я довго не міг зрозуміти, що їм на мені так подобається: юго­славські штани, чехословацькі черевики чи київська знаменита краватка, яка мені служила за теплу со­рочку і шарф.

Інколи я вибухав сміхом прямо на кухні під час обіду чи в спальні перед сном.

— Що таке? — перелякано дивилась на мене дружина.

— Нічого. Сміюсь! — посміхався я.

— Чого ж ти смієшся? —дивувалася вона.

— Просто так. Сміюсь, і все. Сміх ще, здається, не заборонений? Принаймні у нас, у квартирі?

— У тебе голова не болить? — питала вона мене.

— Навпаки. Я почуваюсь цілком нормально.

Вона приклала мені руку до чола, похитала го­ловою і вийшла.

— Ти так довго не протягнеш, — гукнув я їй.