Цього затятого ненависника "варварів" подібні спогади могли б шалено дратувати.
Одначе при наближенні ворожих кораблів, коли з хвилини на хвилину треба було приймати бій, його, такі ж приземкуваті і такі ж міцні, плечисті азаби-іллірійці миттю скупчувалися навколо свого ватага, і тоді над кораблем, над свинцевими хвилями байдужої стихії, лунав бойовий гімн іллірійців — гортанно клекотливий, як гірський водоспад, і войовничий, як ритми бойових тулумбасів.
Когось іншого іронічна згадка про патриціанську Іллірію, напевне, образила б, але тільки не Ардалла, яким власна незворушність і внутрішня врівноваженість цінувалася на вартість імператорської корони.
— Щоб ти знав, скіфе, я все житті дивився і далі дивитимуся на захід, на Рим, — несподівано проклекотав Ардалл своїм неповторним сміхом якраз тоді, коли Судимі здалося, що до самого острова він уже не обізветься. Й одразу ж по тому пошматоване зморшками та рубцями худорляво-вилицювате лице його вмить закам'яніло у гордій задумі. І лише згодом додав: — Бо Рим — то єдине місто, яке здатен сприймати я і яке все ще здатне сприймати мене. Але й цього тобі, скіфе, теж не збагнути.
4
Намагаючись втамувати черговий напад кашлю, який ось уже впродовж майже року виснажував його, шістдесятивосьмирічний папа римський налив собі з блакитної карафки якогось трав'яного настою, приготованого ватиканськими лікарями, й опустився у глибоке шкіряне крісло, яке не раз правило йому за "усипальню". Тільки відкинувшись на його спинку, понтифік нарешті звів стомлені, почервонілі очі на секретаря.
— ...Але все, що тут мовилося про герцога де Невера, так, у цих стінах, і повинно залишитися, — попередив він архієпископа Одіні.
— Як і багато чого іншого, що тут між нами мовилося, — ввічливо схилив голову особистий секретар папи.
— Як би ми не ставилися до його імперських амбіцій, саме як спадкоємець імператора Палеолога він нам поки що й потрібен.
— І ви, ваша святосте, не раз давали йому можливість відчути це.
Рука понтифіка ніби ненароком лягла на старовинний, у дорогій срібній оправі, фоліант. Одіні навіть не потрібно було вчитуватися у викарбувану золотом назву його, оскільки добре знав, що це трактат Нікколо Макіавеллі "Монарх", яким папа римський зачитувався вже давно, відтоді, як став вікарієм Рима і почав реально претендувати на тіару понтифіка. До провідної тези цієї праці — об'єднання всіх міст-республік, усіх земель, причому не лише італійських, під рукою одного монарха, він уже не раз підводив кардиналів у своїх письмових посланнях та промовах. При цьому Камілло Боргезе навіть не приховував, що в ролі "ідеального", згідно з Макіавеллі, монарха давно бачить самого себе.
Й архієпископ не сумнівався, що Павло V справді належить до людей, які на шляху до своєї мети не зупиняться ні перед зрадою, ні перед вбивством, ні перед чим іншим, як того й вимагають "канонізовані" нині чесноти "монарха по-макіавеллівськи".
— Під час минулої аудієнції герцог де Невер багато розводився про могутню силу отого дивовижного воїнства, підданих польського короля, що вже давно отаборилися на Дніпрі, — українських козаків.
— Для того й отаборилися, аби вивільнитися з-під польського підданства.
— Король Речі Посполитої уже не раз скаржився на них вустами своїх послів, — ледь помітно хитнув головою папа. — Але довелося нагадати польському монархові, що свого часу ні польська влада, ані польська церква, нічого не зробили для того, аби навернути цей люд на католицьку віру.
— Навпаки, нещодавно стало відомо, що українські козаки домоглися відновлення на своїй землі православної ієрархії, й одного з кліриків уже навіть висвячено на православного митрополита[10].
— На митрополита, кажете?.. — мрійливо примружив очі папа римський. — Це добре. Святий Престол мав би давно посприяти цьому, — а, помітивши на обличчі секретаря розгубленість, пояснив: — Пастиря завжди легше схилити на свою віру, ніж некеровану паству. Не забуваймо, що між католицькою та православною церквами постає церква уніатська, через яку ми й зможемо поступово перевести всю східноєвропейську паству під західний обряд.
Архієпископ Одіні поважно помовчав, віддаючи шану мудрості і далекоглядності папи. Ніколи не слід було забувати, що релігійна і військова потуги будь-якої держави сплітаються занадто вже міцно, щоб можна було не враховувати цього.
— Та, наразі, в образі козацтва маємо, ваша святосте, єдину силу, яка не лише рішуче протистоїть мусульманським військам на своїй землі, але й здійснює напади на Стамбул, Варну, Кафу, Трапезунд та інші турецькі і татарські міста.
— Гадаєте, що козаки справді такі войовничі, як про них розповідають?
— Причому розповідають різні люди, з різних країн, у їхньому числі й самі османи.
— Поляки, он, теж вихваляються своїми крилатими гусарами, але в битвах з яничарами вони зазнають поразку за поразкою. Та й французи, які наймали польських вояків, не в захваті від них.
— Серед козацтва поляків дуже й дуже мало. Самому мені бачити козаків у бою поки що не доводилося, тому змушений покладатися на враження інших. Але герцог де Невер якось сказав про них: "Увесь світ панічно боїться яничарів, а самі яничари панічно бояться... козаків", — із загадковою усмішкою процитував архієпископ.
— Яничари й справді все ще одчайдушно побоюються козаків, — хитнув головою папа, чи то уточнюючи мовлене герцогом де Невером, чи вголос розмірковуючи. — Тож, чому б нам не націлити козаків, цей новітній "божий бич" — та на голови невірних мусульман? Не забуваючи при цьому, що козаки теж християни, нехай і східного обряду.
— Саме того, що й мав би запанувати у Константинополі після відродження Візантійської імперії. Хочете мати в Стамбулі свого патріарха, покровителя віри православної, панове козаки? То пролийте ж за нього кров!
— Бо ніщо так не освячує наші земні справи, як вчасно та щедро пролита людська кров, — з іронічним цинізмом у голосі підтвердив Камілло, на якусь хвильку забувши, що постає перед архієпископом у сутані папи римського, а не в обладунках войовничого князя з роду Боргезе.
Підійшовши до книжкової шафи, Одіні звернув увагу, що на приставленій до неї кафедрі осібно лежать ще два трактати Макіавеллі — "Міркування про першу декаду Тита Лівія" та "Історія Флоренції". І хоча до них понтифік звертався значно рідше, ніж до "Монарха", все ж таки радив йому, своєму секретареві, уважно перечитати й ці твори, аби пройнятися винятковою вивершеністю філософії італійських правителів, пізнати їх характери і мотиви вчинків.
— А й справді, якщо козаки настільки хоробро нападають навіть на Стамбул, то чому герцог де Невер досі не уклав угоду з їхнім полководцем, як його там величають?.. — пожвавішав Камілло, гортаючи свого настільного, щедро списаного цитатами з Біблії та інших писань, зшитка. — Ага, так, на ім'я Сагайдачний.
— Намагається укласти. Нема сенсу підозрювати, що герцог де Невер затягує з цими перемовинами, — поспішно запевнив його Одіні, вже навіть не приховуючи, що відстоює інтереси Палеолога перед папою та кардиналами. — Посли герцога вже мали кілька розмов із гетьманом Сагайдачним, і той навіть дав згоду стати на чолі війська Ліги християнської міліції[11].
— Аж так?! Невже герцог де Невер згоден поступитися вождеві козаків мечем головнокомандувача об'єднаного європейського війська?! — недовірливо скосував папа очі на архієпископа.
— Не згоден, звичайно ж.
— Висловлюйтеся по-людськи, архієпископе.
— Не згоден, але змушений. З умовою, ясна річ, що Сагайдачний приводитиме з собою на поля битв велике козацьке військо. Та й самі битви зможемо тоді перенести з підвладних Святому Престолові земель на землі козаків.
— Не вірю, що славолюбні європейські монархи погодяться з правом козацького гетьмана на зверхність над собою, — рішуче похитав головою папа римський. — І це суперництво здатне завадити нашій справі.
— У душі, можливо, й не погодяться. Але досі жоден із них обурення з цього приводу нащадкові імператора Палеолога не висловлював.
— Важко повірити у таке прозріння і в таку поблажливість наших монархів. Та оскільки димом поки що не повіяло, надамо подіям розгортатися так, як вони з волі божої все ще розгортаються.
— Може, тому європейські монархи й сприйняли цю звістку зі смиренням, що знають: ні поляки, ні козаки в наші дні не здатні чимось суттєво зарадити їм, оскільки самі готуються до ще однієї війни з турками.
— До ще однієї війни?!
— Так, ваша святосте. Про це вже стало відомо нашим агентам і в Стамбулі, і в Валахії.
— А в самій Варшаві?
— Воєнним чуткам із Варшави чи Кракова завжди мало віри, тому що в польських столицях постійно готуються до війни, навіть у ті дні, коли вона вже палає. Але маєте рацію: звідти вони теж надходять.
— Тому й запитую, архієпископе, що нам не потрібна "ще одна війна з турками".
— Але ж ідеться про війну з османами, війну з мусульманським світом! — з подивом нагадав папі римському Одіні.
— Отож і мовлю: нам не потрібна "ще одна війна" з турками, нам потрібна "велика війна" з ними. Справжня, велика війна, а не рицарські розваги під стінами котрогось із польських замків, чи котроїсь із турецьких фортець. Нам святиться така війна, щоб султан Осман Другий залишився в історії світу, як останній правитель Османської імперії, що впала під мечами католицького лицарства та молитвами Святого Престолу.
— Причому найперше — під молитвами Святого Престолу, — вважав за необхідне уточнити архієпископ Одіні.
5
Ардалл по-вовчому, усім тулубом, озирнувся на Сулиму, і правий куточок м'ясистих губ його, конвульсивно посіпуючись, потягся до понівеченого абордажним тесаком вуха.
— Може, й тобі теж закортіло піти на Рим, га, скіфе?
— Чом би й ні? На Стамбул із козацькими сотнями ходити доводилося, час придивитися й до Рима.
— Навіть так? Амбітні плани. Якщо потребуватимеш досвідченого ватага з легіоном азабів, — звертайся. Так чи так, а союзники все одно знадобляться. До речі, ти мав би знати, що Венеційська республіка давно ворогує з папським престолом і з Римом.
— З Римом, але... не з Ватиканом? Святий Престол, напевне, намагається припинити ці братовбивчі чвари?
— Не так із Римом, як саме з Ватиканом, — мстиво всміхнувся Ардалл.