Моментально зметикував, що якщо спортсмен звернеться до чергової, щоб вияснити хто тут із перевіркою, то буде мені непереливки. В туалет відразу перехотілося.
Чимдуж вискочив на вулицю, побіг кудись, петляючи дворами. Як заєць. І тут же відмітив про себе, що дійсно вже який час веду справжнє заяче життя.
Проте справи я звик доводити до кінця, як би там не було.
Дізнався в людей, що в місті є ще один готель. Зайшов до нього.
Виявилось, що про Красиміру тут нічого не знають і не чули. Більше готелів нібито немає.
Йду по вулиці й думаю, що відпрацював всі можливі варіанти, то тепер совість моя буде спокійна. Не вдалося знайти боржницю, значить, так тому й бути.
Але до голови знову думка, що ще ж є гуртожитки. Тепер вони зрідка теж здають кімнати за гроші. Я ж стикався з такими випадками.
Перший зустрічний перехожий тут же й показав мені ближній гуртожиток.
Чергова в гуртожитку, на мою радість, підтвердила, що є у них Красиміра. Проживає в такій-то кімнаті.
Болгарка довго не могла второпати, звідки я звалився на її голову. Мило з нею поговорили, й вона вирішила від мене позбавитися – підписала всі документи.
На прощання пристала до мене з питанням: "Як же я все-таки її знайшов?"
Сказав, що за нею слідять. Знають про її махінації, можуть взяти при наступній оборудці. Тому порекомендував їй як найшвидше втікати додому, поки не загребли.
В очах побачив невеликий подив.
От, думаю, може хоч так допоможу таким простакам, як ми, бо звертатися до правоохоронців сенсу не бачив. Не було вагомих доказів на руках. Красиміра завжди могла сказати, що обманювати-кидати вона нас не збиралася, що просто в неї виникли звичайні бізнесові проблеми.
З приємним почуттям остаточно виконаної роботи подався на автобусну станцію – їхати до Одеси.
Тільки тепер відчув, як зголоднів. Вже майже цілу добу в роті нічого не мав.
Купив три пиріжки з капустою, секунд за десять їх проковтнув.
Автобус – старий розбитий "ЛАЗ", явний одноліток того румунського в Констанці з макулатурою, – не їхав, а сунувся. Врешті-решт ще й зламався.
Правда, водій покопирсався трохи під капотом і поїхав далі.
Пробував декілька разів добитися у водія, коли прибудемо до Одеси, але він чітко притримувався забобонного табу – не говорити, коли приїдемо:
– Коли, коли... Незаколикуй мені тут дорогу! Як доїдемо, тоді й будемо!
Казав йому, що боюся спізнитися на поїзд до Києва, але говорив ніби до стінки. Подумав: "Одеса… що тут скажеш, у них свої приколи…".
Приїхали все-таки завчасно.
На залізничному вокзалі взяв білет на поїзд і вирішив сісти перепочити. Але тут же помітив нову небезпеку. В двох кутках вокзалу йшла запекла шахрайська гра в наперстки, а ще в одному кутку розігрувалася "безплатна" лотерея. Біля кожної гри було явно видно прикриття – крутилися двійники моїх знайомих по Ізмаїлу "спортсменів", які просвічували очима, немов рентгеном, всіх, хто був на вокзалі.
Відчув на собі їх, як мені здалося, зацікавлені погляди, й знову включив зайця. Схоже, цей заєць надовго в мені поселився. Вискочив на привокзальну площу, постарався змішатися з натовпом. Сів у перший чи то тролейбус, чи автобус, і поїхав у напрямку центру. Там гуляв майже до відправлення мого поїзду.
Бігом дістався перону, зупинився перед своїм вагоном, щоб показати білет провідниці. В цей час від сусіднього, львівського поїзду, на весь перон закричала інша провідниця:
– Марічко, а йди но си сюди! Хулєра ясна, у мене тут шось зашпорталось в котлові. Ниц ни знаю, шо рубити.
Не знаю чому, але від цих слів львівської дівчинки, її зрозумілої мені народної мови, я отримав найбільше полегшення за кілька останніх днів. І зрозумів, що подорож моя завершилася.