Там, між верховіттям, — лише клаптик блакитного неба, з піджовклими, і ніби теж уже обпаленими радіацією, хмарками, що повільно пливли піднебесною рікою, наче недопалені й кинуті в йорданські води сторінки небесної "книги книг". Та й гуркіт гвинтокрила теж уже більше не долинав.
Але ж голос, чийсь голос... Він не причувся йому, ні; голос таки був, він зринав і відлунював. А ще — ця постійна присутність когось невидимого, але всюдисутнього, котра змушувала Авгуру мерзлякувато знічуватися, нашорошено вбираючи голову в плечі.
— Ага, "мертва зона"! Це який там ідіот визначив, що нібито вона "мертва"? — лунко проказав сержант, прагнучи остаточно переконатися, що володар "голосу з піднебесся" таки справді існує, і він десь тут, поблизу. — Ліс, он, живий, трава зеленіє, тварі всілякої водиться... Й оскільки вся вона стільки часу попід самим реактором живе собі...
— А таки живе, отця й сина!..
Сержант рвучко зводиться на лікті, далі підхоплюється і, хижакува— то роззираючись, мовби готувався до нападу, раптом застигає від подиву: неподалік, за гущавиною, посеред узвишшя, на схилі якого він влаштував собі спочинок, бовваніла невисока, по верховіття обчухрана сосна, на чотириметровій височіні якої тьмаво білявіла недбало обтесана та з двох обаполів грубо збита... хрестовина. Трохи нижче неї, на товстому напіврозтрощеному сукові, месійно воссідав якийсь чоловічок.
...А таки воссідав. Таки невтішно нудився там, обхопивши ногами стовбур, закинувши руки за поперечину хрестовини та вклавшись на неї підборіддям, — у позі вкрай знесиленого і щойно знятого з розп'яття біблійного мученика.
Та й змарніле, давно неголене обличчя його — вже й не обличчям було, а передсмертною маскою приреченості, скорботи і цілковитого збайдужіння. А доповнювала ж цю великомученицьку сцену зачеплена лезом за хрестовину сокира, котра могла бути знаряддям теслі, а могла — й ката.
— Ти хто? — рішуче і войовничо запитав цього недорозп'ятого страждальця Авгура і, схопивши першу-ліпшу, що трапилася йому під руки, палицю, рішуче піднявся на вершину узвишшя.
— Та хто ж?.. Ліквідатор, отця й сина....
— "Ліквідатор"?! — не одразу збагнув змісту мовленого ним сержант. — Чого саме ти... "ліквідатор"?
— А всього: четвертого реактора, лісу, навколишніх сіл, самого народу цього смертогрішного. Хрест мені такий дістався — ліквідатора! Тепер, що не українець — то свій хрест і своє розп'яття, й кожен сам собі — "ліквідатор".
— Он воно що! І чому ж ти, оце, сидиш та й сидиш собі там, на дереві, Ліквідаторе?
— Бо ще не час! — високо, наче бедуїн посеред пустелі, здійнявши правицю, розлогим голосом месії-проповідника проказав древесний чоловічок.
— Куди... не час?
— А таки не час, отця й сина... Читай оно, — пальцем провів по незграбно випалених на хрестовині напівготичних буквицях.
Авгура наблизився до обчикриженої сосни, і так, щоб краще видно було ту частину хрестовини, котра від Ліквідатора, підступивши до стовбура, прочитав: "Тут, між Богом і Реактором, лежить Ліквідатор. Вічная йому, нехрещеному, пам'ять!"
Так нічого і не збагнувши, Авгура запитливо придивився до обличчя чорнобильського самітника.
— А таки — "вічная йому, нехрещеному..." — голосом сільського дячка підтвердив Ліквідатор.
— По-людськи не можеш? Когось поховав — так і скажи.
— А таки поховав...
— Де? — роззирнувся сержант по всіяному смеріччям пагорбові. — І кого саме? Могила чия, питаю, "нехристе"?
— Бо таки моя, отця й сина. Тамички вона, — повів підборіддям у бік лощини, що невтішно брунатніла позаду сосни.
3
... А тоді, на Майдані Спокути, їх справді було четверо, всього четверо. І почувалися вони останніми з тих, хто вже не здатен був відступити, хто ніколи не відступиться і не відступить; останніми з колись давно полеглого "українського легіону", що оце раптом так невчасно і безнадійно восстав із забуття віків.
І це вони, вчотирьох, були серед тих лицарів-дружинників, котрі майже тисячоліття тому поверталися з задунайського походу разом із великим князем Святославом. І коли на похідний табір їх, влаштований на острівці посеред Дніпра, напали печеніги, саме він, Роман Ігуда, був серед тих останніх чотирьох воїнів, котрі, затуливши своїми тілами князя, впали разом із ним під стрілами та мечами нападників.
...Це вони, затято відбиваючись від ворожих списів, стояли на смерть разом із трьомастами козаками, що, оточені незборимою масою польського воїнства, давали бій на мілководному болотистому озерці під Берестечком.
І хто наважиться стверджувати, що це не він, Ігуда, бився останнім із них, прикриваючись від куль бортами напівзатопленого човна; що це не про нього писав у своїй, ще 1663 року в Парижі виданій, "Історії війни козаків проти Польщі" французький історик П'єр Шевальє: "В одному місці, серед болота, скупчилися триста козаків і хоробро оборонялися. Повністю оточені, вони гинули один по одному, але з кожним доводилося вести бій. Врешті-решт залишився один, який впродовж трьох годин боровся проти всього польського війська. Він знайшов на болотяному озерці човна і, прикриваючись його бортом, витримував стрілянину поляків.
Витративши весь порох, він узяв косу, якою відбивався від усіх, хто хотів схопити його. Якийсь московіт ("Чи ти ба, — не раз дивувався Ігуда, — і там, серед найзатятіших ворогів, виявився московіт!") напав на нього з такою ж зброєю, але не міг нічого вдіяти. Тоді якийсь шляхтич... та якийсь німецький улан кинулися у воду і знову почали бій. Козак, хоч і пробитий чотирнадцятьма кулями, зустрів їх з великою завзятістю.
Король дуже захопився хоробрістю цієї людини і наказав крикнути, що, коли він здасться, дарує йому життя. На це останній гордо відповів, що дбає не про життя, а про те, щоб умерти, як належить справжньому воїнові".
...І це з них чотирьох, усе ще живих, здирали шкіру кати-єзуїти на майданах Варшави, Львова і Кракова. їх четвертували і садовили на палі після повстання гайдамаків. І їх же, у кайданах, гнали етапами на Нерчинські рудники, кудись у безмежні нетрі Сибіру після повстання Кармелюка.
...Це вони були серед тих, хто кинувся у відчайдушну багнетну атаку під Крутами, прикриваючи Київ від п'яної російської матросні; і це їх оточували російські енкаведисти в останній криївці неподалік Манявського Скиту. Вистрілявши всі набої, вони з ненавистю до ворогів прокричали тоді своє невмируще: "Слава Україні! Героям слава!", і підірвалися останньою гранатою. Але, воссталі з небуття, знову й знову приймали мученицьку смерть посеред якогось замордованого комуністами подільського села, щоб потім гангренно марити волею по концтаборах Колими, Соловків і Мордовії.
...А ще вони були серед тих солдатів піхотної роти, котра в червні сорок першого прийшла на допомогу гинучій прикордонній заставі, причому прийшла вже тоді, як усі інші підрозділи навколишніх частин рятівно втікали на схід. Усі втікали, а ці сімдесятеро хлопців, половина з яких вже були пораненими, надійшли якраз о тій порі, коли німці піднімалися в останню атаку. Хто тепер пам'ятатиме, як ці сімдесятеро пішли в рукопашну, вирватися з якої вже не змогли, бо на допомогу німцям прийшла ще й рота румунів. І було це на лівому березі Дністра, поміж дотами смертників пріснопам'ятної "Сталінської лінії"...
...І, водночас, це вони, покинуті германцями на якомусь узвишші під Бродами, стікали кров'ю в окопах дивізії "Галичина"; і вони ж таки були серед похапцем загнаних у маршові роти спішно мобілізованих подільських дядьків, яких у сорок четвертому радянські комісари, ще й не обмундирувавши та видавши по одній гвинтівці на десятьох, гна— ли поперед наступаючих "савєтскіх асвабадітєлєй" на мінні поля та під кулеметну косовицю "Яссько-кишинівської операції"...
...Це вони — саме вони! — сотні разів, в ім'я України, вмирали, і стільки ж разів, в ім'я тієї ж таки України, воскресали, аби знову й знову опинятися посеред кривавого бойовиська... Це вони, стікаючи кров'ю по карпатських полонинах, марне сподівалися, що на допомогу повстанським загонам УПА ось-ось почнуть прибувати загони українських добровольців з Канади, Австралії та Аргентини. Це вони були впевнені, що увесь світ ось-ось повстане супроти колонізаторського нелюдства московітської імперії... Але він так і не повстав.
Тут, на сходах, які вели від Майдану Спокути до кремлеподібної — і вже тому ненависної — будівлі готелю "Москва", що імперською тінню чигав над усім Києвом, вони ставили на кін пляшку "Кагору", визначаючи, хто вдаліше напророкує застосування цієї будівлі вже по тому, як Україна все ж таки вийде зі складу Союзу. І тут уже фантазії свої розпалював, хто як міг.
Данило Стратник наполягав на тому, щоб перетворити готель "Москва" на найбільший і найфешенебельніший у Європі бордель "Москва", в якому б українських хлопців обслуговували б винятково кацапки-московітки; Влад Авгура, що навчався на архітектурному факультеті будівельного інституту, пропонував акуратно і підзаконно знести цей уламок Московії, а натомість звести величний Храм Незалежності, або, як тепер уявлялося самому Романові, Храм Національної Спокути.
Проте дісталася ця омріяна призова пляшка пророчої помсти все ж таки йому, Ігуді, який стримано возвістив, що через тридцять три роки над цим "кацапським псевдокремлем" майорітиме прапор російського посольства в Незалежній Україні. Чому саме через Ісу— сові тридцять три — він не знав, мабуть, так йому на серце лягло. Зрештою, дата як дата, але в суті своїй це була геніальна, "ґе-ньяль— на!", — як прононсно, на франко-галицький лад, проголосив найстарший і найавторитетніший серед них, студент-філолог Данило Стратник, — ідея.