— На особистості не переходьте. Бачу, що до сповіді вам ще рано йти. Моліться".
Ну, щоб таки переконати його, я питаю: "Отче, — кажу,
— хто любить ворогів, — не любить ні Бога, ні Україну. От що принесло перемогу над фашизмом? Може, з великої любові до жорстоких вбивць, загарбників солдати піднімалися в атаки, кидались на амбразури, підривали танки, тисячами вмирали? З ненависті! Жадоби помсти за спричинене велике зло. Вона вище страху, а сила ворога — то наш страх". Хотілось таки переконати його, але зупинився. Те в його є відрижкою московської церкви.
Чи не за вітром він адресує? Бо ж мовчить, слухає, мов першокласник.
— Може, тобі не цікаво?
— Ні, кажи, кажи.
— Так от, саме ота високовольтна ненависть і спалила тоді такого сильного ворога. Я ще й пісню "Свящєнная война" пам'ятаю. Совєцька, але на яку висоту підносила дух! "Вставай страна огромная// Вставай на смертний бой// С фашистской сілой тьомною// С проклятою ордой// Пусть ярость благородная// Вскіпаєт, как волна// Ідьот война народная// Свящєнная война". На той час дуже потрібна пісня. Я її продекламував, тоді й кажу хлопцям: "Переробив її на свій варіант, "Священна війна України". І декламую:
Вставай, країно рідная, Хай лють і честь козацькії Вставай на смертний бій Киплять, немов вулкан, З проклятим нашим ворогом — Іде війна, народна йде, З ордою москалів. Священна йде війна.
Бачу, хлопцям до сподоби. "Діду, — каже Сергій. — То ви не лише професор, а й поет!" І вніс у свій смартфон. Каже, не завадить, щоб запропонувати міністру Збройних сил...
От Валєра Супрунюк, водій наш, ну, Сергія однокласник, застеріг:
— Дядьку, кацапи збиткуватися будуть, мовляв хохли навіть пісні свої не годні скласти.
— Валєра, — то вже наш Сергій за мене, — не переймайся. Як ми їхніми АК, кулеметом, мінометом чи 125-ю шкваримо, то їм буває не до кпин. Наші сусіди, бойові хлопці затрофеїли їхній, новенької модифікації танк, і наступного дня дві їхні бехи від їхніх боєкоплектів фейєрверками стали, екіпажі і десант на броні в небеса полетіли кпитись. Що б то не було — метал в руках чи слово, аби їм на здих.Слово, знаєш, то теж сильна зброя.
— Ти диви. Я й не здогадувалась з яким талантом живу, — кинула жарт дружина. — Ну, я переодягаюсь, а ти наливай свій борщ.
— Іду. Ось сметану лиш візьму.
НЕВИЗНАНА СВІТОМ ВІЙНА
Вже при незалежній Україні Роман Михайлович усвідомив, що був свідком невизнаної, але реальної війни. Вона вплелась у ту, світову. Ніхто її тоді війною не називав. Хоч те, що він побачив, вразило болючіше, аніж солдат, який так і не зміг скуштувати молока.
Стежка до школи в'юнилась обіч сільської ради. Зазвичай, в таку зимову рань, коли третьокласник Роман поспішав на перший урок, жодне вікно там не світилось. Тепер же всі чотири ясніють від ламп, біля ганку, на дорозі, стоїть військова машина.
Вже, коли повертався з хлопцями додому, ще здаля угледів там гурт людей... Ой, згадувати про те і нині моторошно.
Під штахетником, на снігу, сиділи, лежали, глумливо оголені, задубілі від лютневого морозу троє. Двоє хлопців і дівчина. Накинутий шмат брезенту прикривав тіло четвертого, бо виднілись лише ноги. Це, як сказав військовий, закляті вороги України, які хочуть зашкодити переможній ході радянських людей до комунізму. Вони підняли збройну руку на непорушний блок партії і народу, тому були знищені. Радянська влада міцна і вічна. Так, мовляв, буде з усіма, хто спробує її похитнути. Чужі і невідомі слова "блок", "комунізм" нікого не цікавили. А от ті, хто лежить, і вже не чує морозу. Той військовий натякає, що серед них, мабуть, є й місцеві, чи комусь знайомі, бо ж у сорок четвертому п'ятнадцять хлопців замість фронту пішли в ліс. Кількох вже знешкоджено. Де решта? Тому він вимагає пильно придивитись до кожного і тепер, чи згодом, повідомити про упізнаних.
Бачити те все дозволялось і малим: а раптом чиясь дитяча наївність прохопиться? Ніхто нікого "не впізнав", хоч двоє хлопців були їхні. Хто під брезентом, і дівчина, невідомо. От лиш самітня баба Харитина не стрималась. Глянула, перехрестилась, похитала головою: "Царство вам небесне, мої милі діточки. За який же гріх вас так тяжко скарано? За що над вами такий глум вчинили?" Бабі Харитині у районі "розтлумачили" за який. Звідти вона повернулась через два тижні. Говірлива і балакуча, тепер усамітнилась дома, нікому й слова не вика
зала що там було з нею. Невдовзі захиріла, а через півроку відійшла.
З Грицем Бичком тоді теж сталась приключка. Про неї сам і розплескав, бо у сільського всевіди жаба на язиці не спечеться. То ж, коли той військовий пішов, Гриць одразу до голови сільради.
Василю, смерть у них якась дивна, ніби всі стояли плече в плече, і їх прошили одною кулею — біля правого вуха. Ще й голими виставили. Та вони вже не бояться ні сорому, ні морозу.
Голова, тут же знайшовся:
Грицю, зайдем у сільраду, там тобі краще розтлумачать.
Військовий вже сидів за столом, щось занотовував. Голова пояснив чого хоче Гриць. Той відірвався від паперів, його зеленкуваті очі вовкувато-підозріло пробігли від чобіт до чола, впились у Грицеві, які часто-часто заморгали.
— Ти кто такой? — гаркнув, ніби в тім'я дав. — Кто тєбя уполномочіл допрашівать представітєля совєтской власті?
— Та я, я просто спитав.
— Нє дурі. Просто так нічєво нє биваєт. Даже кірпіч на голову нє падаєт. А рот свой поганий откривай только для ложкі. Понял?
— Ага.
— Что "ага"?
— Що сам кірпіч на голову не падає. Його хтось скидає. І рот тільки для ложки роззявляти.
— Вєрно понял. Чтоб ти знал: дирочкі в бандітскіх головах ми просто нарісовалі. Гдє хочєш нарісуєм. А будєшь совать нос куда нє слєдуєт, тєбя тожє одной можєм украсіть, і раздєть для обозрєнія. Бєсплатно. Усьок?
Енкаведист навіть усміхнувся, вдоволений своїм гострослів'ям.
У-у-усьок, — пролепетав Гриць, хоч не знав, що те слово значить, і відчув, як по спині зав'юнились холодні потічки, на лоб рясно впала роса.
— А теперь — вон! — притупнув військовий кованим чоботом. — Займьомся тобой потом...
Гриць обсіч[VI] мигнув, дорогою спішно вихукував внутрішній холод. І вже до кончини радянської влади звільнив свій ніс від невластивих функцій.
В тому гурті односельчан була і мати Романа, то ж додому йшли разом.
— Мам, а двое дядьків, які по боках тої тітки лежать, схожі на Федося Зіньчиного, а другий на Сергія Корнилового.
У матері ніби серце зупинилось. Стала, мов вкопана.
— Синку, — видихнула важко. — Такого дітям не вольно дивитися. Але коли побачив, забудь хто вони. То тобі привиділось од страху. Смерть, синку, міняє людину. Нікому, молю тебе, не кажи того, що тобі здалось. Бо кару страшну накличеш на батьків тих, кого ти згадав. Бачиш, скільки людей у Сибір вивезли?
Та бачить, чому ж ні. Тільки всі мовчать про те. У людей худобу, реманент забирають, зерно, землю, клуні. Для колгоспу. Їхнього Каштаника теж. Боки у нього стали, мов драбина, і Роман чи не щодня носив йому то жмут сіна, то буряк з дому, то відірвану від себе шкоринку хліба. Бідолашний вдячно кивав головою, просив ще. Якось тримався на ногах, а його сусід справа вже був під живіт підв'язаний до балька шлеєю. Бо впаде — більше не зведеться.
Певно ж, Роман буде мовчати, бо то вельми серйозно, не для дітей. В них, яка там політика може бути?
НЕПРАВДИВА ПІСНЯ
Дітки, ще раз проспіваємо. Щоб завтра на концерті не осоромитись. Ну, — змахнув руками Модест Степанович, вчитель музики і співів.
За городом качки пливуть, Каченята крячуть, Вбогі дівки заміж ідуть, А багаті плачуть.
Вбогі дівки заміж ідуть З чорними бровами, А багаті зостаються
З кіньми, коровами...
— Добре дітки, — вдоволено каже вчитель. — На сьогодні досить.
Клас ураз розсипався на голосисті зграйки. Додому Роман зазвичай йде в гурті Олексія Юрчишиного, Гриця Вакумового. Всім трьом по дорозі.
— Неправдиву пісню будемо співати, — не стерпів Роман.
— А то чому? — здивувався Гриць.
— Ха, сам подумай: вбогі дівки радіють, що ні корів, ні коней не мають, а ті, хто має, — плачуть. Такого ж не буває...
Якби ж то Роман тоді знав, що тим він замахнувся на політичні основи влади, яка вбачала найбільшим щастям людини, — рівність у бідності! Матір після того викликали до директора.
— Ти що там вже накоїв? На двійки з'їхав, чи якогось шкумеля[7] утнув? — допитувалась вона.
— Нічого, — знизав плечима Роман, бо й справді не відав нащо раптом директорові закортіло побачити її.
У неї з сином склалися довірливі стосунки. Вже, коли він улігся спати, прилягла біля нього, спробувала обійняти, приголубити. Він легенько смикнув плечем: не треба.
Він ще не дійшлий роками, лише трохи за десять, але таки добрий запомагач, багато чого з чоловічої роботи вже вміє.
То була правда. Діти війни дорослішали на очах.
— Синку, — якимось благальним тоном звернулась вона. — Може, тебе і справді хто напоумив так сказати про ту пісню?
— То вас за неї викликали? — ошелешено перепитав він. — Ну й дурні! Хіба я неправду сказав?
— Правду, Романе, правду. Та настали, бач, часи, що її говорять дурні чи діти. Для власті наша правда небезпечна. Страшне вони роблять з тими, хто бореться за неї, ти вже бачив.
— То хто я? — нахмурився Роман. — Дурний чи дитина?
— Ромчику, ти розумний, але в житті ще не розібрався. Пообіцяй мені, синку, одне, я прошу... Не чіпай тої власті. Буде і мені, і тобі легше.
— Але ж то теж не за правдою жити.
— Синку, — зітхнула важко. — Живи, щоб на душі було чисто. Жити чесно і за правдою, нелегко буде. Але треба. Серединки тримайся. Прийдуть таки кращі часи. Може, я й не дочекаюсь, але ти повинен. Кривду, синку, лучче перетерпіти, аніж чинити. То по Божому.
Роман життя лише пізнає. Тому й роздумує і лиш по хвилі зважується.
— Буду намагатись, мамо.
А що він мав сказати? Душею кривити в сім'ї було великим гріхом.
В цю мить він одразу подорослішав: мати говорить з ним про такі серйозні речі, як з рівним, безмежно довіряє йому, думає за його майбутнє. Вона, схоже, відчула найбільш вдатний час, — її засів падає на добрий ґрунт впору.