I, врешті, коли вже падав в знемозі, то, якщо вони хотіли ще, наступне їхнє трахання при ньому вже його так не збуджувало, він дивився ліниво і напівсонно, як там вони звиваються, і це не викликало в нього ні заздрощів ні ревнощів. Це все було теж його, його частка, і він просто чекав, коли вони скінчать, і всі разом будуть спати, обійнявшись, і засинаючи, задоволені, ситі одне одним, усі утрьох.
"Грім ударив зненацька і блискавкою засліпив, і здалося на мить, що це зірка щаслива упала…" — це були слова з якоїсь пісні, яку Петро запам'ятав випадково, і йому тоді сподобалась мелодія.
Він сидів, вже добряче п'яний, за столом, вже вцідив майже півпляшки, але йому було мало, він потроху наливав собі ще, і тільки одного великого огірка мав на закуску.
Потім узяв гармошку і почав співати:
Я бил батальйонний развєдчик,
А он пісарішка штабной,
Я бил за радімую землю атветчик,
А он спал с маєю жаной..
Яка там закуска — на хєра таке життя! Жити йому зараз хотілося мінімально.
Він співав, і з очей його лилися сльози.
Ах Клавушка, мілая Клава,
Мнє жіть ведь с табой суждяно,
А ти прамєняла, шалава,
Меня на такоє гавно.
Меня на такова мужчіну,
Я срать би с нім рядом нє стал,
А я да самога Берліну
Па вражескім трупам шагал.
Шагал, а патом в лазарете
Асколкам прабітий лєжал,
I плакалі сьостри, как дєті,
Пінцет у хірурга дражал.
Петро вже плакав, не криючись сам перед собою, сльози текли по його щоках.
…Красівиє крупниє сльози
Кандуктор на літєр праліл.
Праліл, праслєзілся, сабака,
І всьо же содрал четвертак,
He видержал я і заплакал,
Вот, думаю, мать вашу так…
Відчинились двері і зайшов Михайло.
…Падайтє, братішечкі, кто сколько может із вашіх мазолістих рук
— А-а? Йобарь прийшов? Ну шо, тепер дрочити будеш чи як? Піздєц тобі, щеня сране! Зараз я тебе убивати буду!
— Ти що, Петре? — сахнувся Михайлик. — Що з тобою? Що сталося? Ми ж друзі, ми ж одне ціле? Ми ж родина!
— Хуїна! Пиздина! Ми срака, а не родина! На, читай, сучонок йобаний, на, і вдавися сам своїм пацанячим хуєм! Читай!
"Дорогі мої хлопці!
Вибачте, що пишу, але в мене немає сил і відваги вам у всьому признатися.
Я йду від вас, так я вже не можу більше такого умовного життя. Михайлик однаково скоро стане дорослий і захоче колись мати свою власну родинну, дітей і так далі, і ми можемо, а особливо я, опинитися на манівцях життя, тобто просто в його сраці.
Коротше — я зустріла чоловіка, який мене полюбив і я його.
Нормальний здоровий дядько, старший за вас. Але з кінцем у нього все гаразд, з грішми також, і все в нього тіп-топ, і я їду з ним до Києва, так що не поминайте лихом.
Якось вже переб'єтесь і без мене,
Я справді вас любила обох, і мені дуже прикро, що так сталося. Але зараз це, очевидно, моя доля. Раптом мені дико захотілося нормольного життя, і ось воно прийшло, і я його маю.
Цілую вас обох на прощання!
I в мене назавжди залишаться про наше спільне життя гарні спогади.
He поминайте лихом!
Катерина.
А щодо розлучення і всяких справ, то якось з тобою, Петре, я зв'яжусь, коли це буде треба. Я взяла з собою тільки свої речі, все лишаю вам. Живіть!"
Михайлик став блідий, як смерть. Руки його тремтіли, на чолі виступив піт, а на очі навернулися сльози. Він витер очі рукавом і ледве стримувався, щоб не заплакати вголос.
А Петра водило вже зовсім, не те що він був просто п'яний, його вочевидь не менше прибила ситуація, ніж Михайла, але горілка дозволяла йому говорити відверто і виплескувати свій біль зараз на Михайла.
— Ну що? Натрахався на халяву, пожив у мене на голові і цю блядь розпсючив так, що вона знайшла собі нового хахаля і мене покинула, а ти їй просто нафіг не потрібен, ти просто стрижень, чоловічий орган, розумієш, ти для неї був просто хуй — і все, бо хто ти є — нуль без палички, в мене не стояв, а в тебе стояв, от вона з нас і зробила собі одного, з двох ідіотів одного, собі на радість.
Але ти цілий рік трахав мою дружину просто на мені, ти був мною, замість мене! Ти сука, недоросток вонючий, в тебе, крім хуя, в голові нічого нема, ти недоумок, недоучок, недоросток, просто ніщо, навіть школи не закінчив, тебе взагалі нема, є хуй, і до нього прив'язаний отакий от бадиляка, це ти і є…
А зараз забирайся з моєї хати к їбені матері, аби я більше й духу твого не бачив, аби я ніколи більше про тебе не чув, бо як зустріну десь не в настрої, то просто приб'ю, коротше іди на хєр, і то бігом, поки я ще не розлютився остаточно!
Петро налив собі ще півсклянки горілки, і в його голосі задзвеніли зовсім болючі і страшні нотки, здавалось, він зараз в істериці може зробити що завгодно!
Він хильнув горілки і зиркнув на Михайла, який вже плакав не криючись, просто ридав, вже не витираючись, ні на що не зважаючи.
— Та пішов ти на хер зі своїми слізьми! Пішов на хер зараз же, чуєш! Геть, щоб я тебе більше не бачив!
При цих словах Михайлик круто розвернувся і вибіг з хати.
Запанувала тиша.
Петро налив собі ще горілки і скоса дивився на Катеринин лист.
От блядь, житуха! Краще б мене вбили на війні, ніж отак от жити!
Він встав і підійшов до великого дзеркала, що випиналося із дверцят шафи. Але він став якось так, що в дзеркалі його не було видно. Дивився на дзеркало, бачив кімнату, а себе не бачив.
"Мене просто нема, — снували в нього п'яні думки, — мене взагалі нема, мабуть, я загинув на фронті, а це мені просто ввижається на смертному одрі, або вже на тому світі.
Це все якесь марення, кошмарний сон, в якому було двоє, потім нікого, потім троє, потім знову нікого, потім…"
Раптом щось йому спало на думку, він прислухався, якісь звуки долинали з сараю напроти хати.
Якісь невиразні, але лякливі шурхотіння, шелести, хрипіння пробивали літній погідний вечір.
Петро вискочив на двір і різко відчинив дверцята сараю.
Михайлик висів на бантині. Він вішався на власному ремені і його перехопило неточно, і він хрипів, задихаючись, і очі його вже нічого не бачили.
Петро сперше схопив його зразу знизу і підняв, щоби дати йому дихнути, в наступну мить очі Петра ковзнули по сараю, і він побачив косу.
He полишаючи Михайлика, він ногою дотягся до коси, підхопив її і миттєво перетяв ремінь. Один мах — і Михайлик повалився на землю.
Петрові хміль вже минув зовсім. Він стягнув залишки ремня з шиї Михайла і почав робити йому штучне дихання.
Той захрипів і розплющив очі, не розуміючи, що і де з ним і зиркнув на Петра здивованими, але якимись мертвими очима.
"Живий, слава тобі, господи!" — перша думка майнула у Петра в голові.
А далі його пойняла лють.
— Ах ти ж, падло мале, ти, сволота, ще й мене міг підставити під оце все! Мало мені своєї біди, та ще тебе тут няньчити з твоїм вонючим хуєм і придуркуватими переживаннями. Падлюка ти засрана!
Він ударив Михайлика по щоці, потім по другій, а потім вже несамовито почав лупити хлопця з усіх сил, а потім вже піднявся і копав його ногами.
3 несамовитою люттю, з ненавистю, з божевільним відчуттям помсти, яку нарешті може отримати і відплатити за всі поневіряння, за знущання над ним, над його чоловічою суттю, за те, що жінка блядь, за те, що вона вибрала цього підсвинка…
За те, що трахав мою жінку, за те, що молодий, за те, що в тебе стоїть, а в мене ні, за те, що вішався. За те, що плакав, за те, що… за все, що я пережив через тебе, сволота, падло, нікчема…
Він засапався і зупинився, і тоді глянув на Михайлика. Той лежав закривавлений, без пам'яті. Може, вже мертвий. I тут Петро заплакав. Гірко заплакав над безпам'ятним хлопцем. Так гірко, як ніколи в житті не плакав.
— Боже, що я наробив! Що я наробив! Він же насправді ні в чому не винний! Бідний хлопчик!
Петро взяв Михайлика на руки, і поніс у хату, обмив його, і поклав йому на голову мокрого рушника, він сидів біля нього, намагаючись привести хлопця до тями різними способами. Врешті влив йому в рота горілки, і хлопець закашлявся, трохи опам'ятався, розплющив очі, і з жахом подивився на Петра.
— He бійся, Михайлику! To було божевілля! Більше нічого не бійся! Все минуло! To було дурне! Все буде добре, ти будеш зі мною, все буде добре.
Петро говорив це, і плакав сам, і цілував хлопця, і просив пробачення, і говорив безтямно ще багато чого, чи то зп'яну, чи то з горя і розпуки, чи то з образи на самого себе і на долю.
— Пробач мені, будь-ласка, пробач мені!
Михайлик слабо усміхнувся і потягнув руку до Петрової. Той схопив його руку і почав цілувати.
Михайлик забрав руку і сказав:
— Ти теж не бійся, все буде добре… колись…
— He говори нічого, спи, я тебе укрию, а завтра все з'ясуємо! Спи! Я тебе люблю! Вона не варта була твого життя, малий! Повір мені, якщо так вчинила, вона була не варта тебе. А в мене нікого немає, крім тебе, я буду твоїм і татом і братом, ми будемо жити разом.
Ну от і все, думав Петро, от і все! Цілу ніч він думав отак от, про себе, і про Катерину, і про Михайлика, і про те, що в нього насправді нікого й нічого в житті більше немає, може, окрім цього хлопця.
Батьки померли, дружина покинула, стрижень досі не стоїть, і невідомо коли і що з ним, Петром, буде. Йому тридцять два роки, все життя ніби ще попереду, а насправді — тільки морок і порожнеча.
Кохання може в нього бути тільки платонічне, жінки він, мабуть, ніколи більше не спізнає по-справжньому, дітей також не чекати, бо ж як…
Що далі?
Як жити далі?
Він дивився зараз на сплячого Михайлика, бо сидів біля нього всю ніч, і хлопець марив і зривався то в якісь крики, то в плач, і все уві сні, і Петро поклав йому на лоба руку, і малий раптом зітхнув і заспокоївся, і уві сні обійняв руку, що лежала в нього на лобі і притиснувся до неї губами і засопів спокійно і тихо.
Хто ще в мене є, крім цього химерною долею посланого пацана?
Ти машина, ти железна, куда ж ти мене завезла…
Ти ж звик до нього, Петре, звик і полюбив його теж, і бив ти не його, а свою біду і їі зраду, а він то справді був просто інструмент в її руках, просто твердий пацанячий стрижень, вона його справді мала тільки за чоловічий орган, це ти його бачив інакше і дивився на нього, як на людину, як на меншого товариша, як на… ну для сина він трохи завеликий, але ж…
Чого ж ти його так бив, чому ти виганяв його з дому?
Бо хотів вигнати її, і весь спогад про неї, хотів нічого не пам'ятати, а він — це живий спогад про
те, що…
Надходив ранок.