Легке тремтіння пробігло його тілом, мов вітерець, з очей виливалась ота первинна темрява сну.
— Що ти тут робиш? — різко підвівся.
— Вибачте, я збудила вас, необережно торкаючись вашої руки.
Механічно й інстинктивно схопив себе за руку долонею іншої, немов хотів упевнитись у тому доторку, а разом із тим — утримати дорогоцінне тепло. Воно було милим йому, рідним. Але невдовзі відчув лише тепло своєї долоні.
— Давно сидиш тут? — уже спокійніше промовив, опановуючи себе.
— Ні. Я часом виходжу на терасу, коли Ви йдете спочивати, але сьогодні застала Вас тут... Зовсім не хотіла збудити... — В її голосі звучало розчарування й повага.
— Нічого страшного, — мовив жрець. — А чому ти приходиш сюди?
— Люблю дивитись на небо. Коли я ночувала з вівцями в полі, то часто, притулившись до боку котроїсь, годинами пасла очима іншу отару: небесну. Я знаю кожну зірочку, де вона, коли спадає темрява, а де — коли північ, або коли наближається ранок. Зірки — як овечки, вони безперестанку мандрують небесним полем...
— Знаєш їхні назви?
— Ні. Ніхто не знав про мої нічні спостереження. Бабця варила сири і збирала степове зілля в різні пори року, відварами з них лікувала людей, навіть мене прилучала до того. Але про зорі їй ніколи було розмовляти зі мною.
— Твій учитель розповідав, що в тебе хороша пам'ять. І жриця задоволена тобою.
— Мені подобається вчитися...
— Це добре.
— А яка найулюбленіша твоя зоря? — спитав зацікавлено.
— Ота, — простягнула руку до схилу неба.
— Це Вечірня зірниця нашої богині Інанни.
— А ще ота, — показала на іншу.
— Це Стріла, священний Уру-Анн із Божества Великого Пса, — відповів, усміхаючись, жрець. Схоже, прийшов час їхнього першого уроку.
— А ще я помітила оті сім зірок, котрі малюють ковша. Він завжди рухається небом, немов робить коло. Я люблю той кухлик...
Жрець уже щиро сміявся.
— Кухлик, кажеш? Це сузір'я — Колісниця самого Ану! Сім священних Биків везуть її небом! А трон бога он там, трохи правіше: не надто яскрава зоря, але вона нерухома. Все небо, всі зірки й сузір'я рухаються навколо неї.
— Це ота, поміж Колісницею й отією бороною?
— Так! — радісно й натхненно відповів жрець. Ним опанувало таке піднесене почуття, якого ніколи не мав на уроках.
— Те божество — це вона, Борона, це Ану оре наші землі своїми великими й гострими плугами. Це вічні його супутники і знаряддя. Небо розказує про все: коли починати обробляти землю й закидати в неї насіння, коли збирати врожаї, коли чекати злив, а коли — нестерпної спеки. А ось там, бачиш, три яскраві зірочки в ряду із хвостиком унизу, трохи вище Стріли. Це Сяйво Небес, Божество Великого Пастуха, який несе нам свої багаті дари. Людина живе законами, котрі написані там, і повинна вміти читати їх святі символи.
— Хочу пізнати ті символи...
— Що ж, допоки небо чисте і не ллють дощі, виходь на терасу тоді, коли я не йду до спочивальні.
— Добре, Вчителю.
Жрець укотре всміхнувся. І була ця усмішка такою щасливою, такою повною, доброю, щирою й щедрою, що залила його груди дивним теплом. Таке відчуття, як в отому, щойно пережитому, сні.
Із цього вечора й до пізньої осени дівчинка і жрець виходили разом під небесну баню. Він сідав у крісло, а вона прилягала на лежанку: так не боліли плечі й шия від задертої до неба голови. Ці мандри разом від сузір'я до сузір'я, від зірки до зірки подобались йому. Він розмовляв з небом уже не мовчки, а озвучував свої думки. Вони ставали живими, рухливими, образними, бо дівча час від часу про щось запитувало. Інколи ті запитання відверто дивували його, ніхто з дітей її віку (переважно хлопчиків, котрим він зрідка давав уроки у храмі) не був настільки цікавим та жвавим. Вона не хотіла просто щось завчити, а прагнула розуміти і цим заганяла його у глухий кут. Але на те він і жрець, аби шукати вихід із будь— якого лабіринту. Ті бесіди ставали дедалі глибшими і ґрунтовнішими, ніби дівча хотіло всотати в себе всі премудрості світу. Вона буде жрицею, безсумнівно.
Коли почалися дощі, поміж коротких перерв вони все ж зустрічалися на даху. Надходив час розповісти про священне сузір'я цієї пори: Водолія. Воно уособлювало самого бога Ану, котрий щедро лив із глека небесну воду. Інший потік належав Енкі. Ці два потоки, небесний і підземний, народжували ріки Тигра і Євфрату, які своїми водами давали життя деревам, травам, рослинам, напували тварин. Тільки людям варто було пити воду із глибоких колодязів Енкі, які є джерелом тієї мудрости й чистоти, котрі тримають у собі священні закони. Водолій колись давно сповістив людей про великий потоп, який знищив майже усе живе. Їхні великі й могутні предки жили на острові Дильмун, звідки бере початок світ і починається його розподіл. Там і відбувся всесвітній потоп. Врятувався тільки великий праведник Зіусудра, котрий продовжив людський рід. Острів Дильмун для їхнього народу — завжди священне місце.
За густими дощами й повним хмар небом припинились їхні подорожі до зірок. Жрець займався обрахунками осінніх спостережень, відвідував школи, писав славні. Зимовий період — це час роботи з розумом. Його охопила гарячка роботи й таблички вмить заповнювалися письмом, а рука писаря горіла вогнем.
На небі панувало сузір'я Великої Ластівки. Сім-ме й Ану-Ме, Володарки Небес, котрі були зв'язані поміж собою шнуром. Із цим сузір'ям і планетою Нібіру був пов'язаний прихід на Землю великих богів, які принесли із собою закони МЕ. Головним правителем Нібіру й був величний Ану. Тому це подвійне сузір'я несло за собою відродження вічних духовних істин, повернення до престолу небесної влади, панування краси й гармонії. Недаремно Інанна мала на троні сузір'я найвищу владу і розквітала неймовірною красою, віддавалась мистецтвам і творенню гармонії як у слові, так і в музиці. Вона готувалась до свого шлюбу із Думузі: в час, коли настане весняне Рівнодення й на небо зійде сузір'я Барана. З їхнього священного шлюбу почнеться новий цикл життя. Храм уже розпочав свої приготування до свята, бо воно найтриваліше й найважливіше у їхньому календарі.
З дівчиною бачилися тепер знову тільки ранками й вечорами за спільним столом. Її погляд усе мудрішав та глибшав, хоча здавалося, що не може бездонне глибшати. Вже досить вправно писала й навіть знала немало славнів на честь богині. Жриця вчила її мистецтвам, гри на арфі й лірі. Вчила заговорам і вмінню готувати ліки із трав, у чому дівчина була особливо вправною, адже вже мала ці навички раніше. Давала знання про походження богів та історії з їхнього життя. Вчила охайности й догляду за собою та приміщенням. Числами й розрахунками займався з нею учитель. Її волосся відросло й закручувалося чорними пасмечками навколо голови, спадало неслухняними кучериками на високе чоло, вкривало вуха. Вона скидалася б на юнака, якби не якась особлива ніжність, поєднана зі строгістю виразу обличчя.
Жрець довго думав, як назвати її, шукав якесь особливого ім'я. Таке, якого не має ніхто. Й нарешті визначився, бо чи не подарунок богині вона? А отже, хай зветься Нандаї.
Вони сиділи за широким дерев'яним столом і, помірно розжовуючи їжу, розмовляли. Збоку виглядало, немов батько вчить доньку життю, відповідає на її сміливі й нерідко несподівані запитання, радить і обіцяє щось хороше за успіхи.
— Чому потрібно приділяти найбільше уваги в житті, Вчителю? — спитала вона.
— Всьому.
Пильно глянула на нього своїми глибокими очима, бо не зовсім зрозуміла.
— Коли тобі подобається чистота, що ти будеш робити? Наприклад, коли брудний стіл...
— Я приберу з нього й почищу його.
— А якщо не прибереш раз, а потім вдруге, що станеться?
— Стіл стане помийницею.
— Отож, — усміхнувся Учитель. — Звертай увагу на те, що любиш, і на те, що корисне тобі. Так само звертай увагу й на те, що тобі може зашкодити, на те, чого не любиш. Бо так помалу перетворишся на те і незчуєшся, як будеш їсти з помийниці.
— Але ця увага буде іншою, — зауважила вона.
— Звісно. Витираючи стола, ти підтримуєш його чистоту і водночас борешся із брудом. Якщо перестанеш звертати уваги на бруд, він поглине тебе.
— Пам'ятаю себе замурзаною, пелехатою і вошивою, здається, зовсім недавно, й запитую, як Вам було: не гидко торкатися мене?
— Я знаю властивості кришталю, — відповів Учитель.
— А чи за всім, що покрито брудом, ховається коштовність?
— Не за всім. Але як не спробуєш, то й не знатимеш.
— Ви знали... Я гадаю, Ви знали. Але як?
— Досвід, моя люба. А приходить він тоді, коли всьому приділяєш потрібну увагу.
Збігло три роки. Нандаї витягнулася, немов та висока тростина у своєму нестримному пориві до світла. Тонка й суха, але завжди міцна, впевнено прямувала до своїх вершин, якими для неї були все нові знання.
Чекали появи Нового Місяця перед весняним Рівноденням. Вели постійні спостереження та обрахунки. Нандаї знову сиділа біля свого Вчителя на даху, коли небо очищалося від хмар і відкривало їм свої дверцята у Вічність.
Те, що небо поділено на дванадцять секторів, їй уже було відомо, як і те, що назви Зодіаку — це одне, а сузір'я — інше. Небесна сфера складена з числа триста шістдесят, яке має в собі число шістдесят. Воно, у хвилинах та секундах, — це священне число. Знала вже і про тривалість року у триста шістдесят п'ять днів п'ятнадцять хвилин сорок одну секунду. Рух божеств зрозуміла щодо Уту і Нанни, решта було складнішим, бо вимагало довшого часу спостережень і записів, її особистих. Божество Інанни мало особливу важливість і позицію на небі, свій шлях. Вона то сповіщала вранці про прихід Уту, то проводжала його, зависаючи у вечірніх небесах яскравим смолоскипом. Після Нового року мала стати Вранішньою зорею, тоді Нандаї буде підійматися на терасу ще до сходу світила.
Довгими вечорами Вчитель роз'яснював їй рахунки й числа, закладені в побудові Всесвіту і їхньому земному житті. Всі їхні математичні таблиці розпочиналися з числа 12960000, що складало п'ятсот небесних років. А один повний рік мав у собі двадцять п'ять тисяч дев'ятсот двадцять земних років. Без знання цих чисел не можеш бути ні астрономом, ані астрологом. Зміна полюсу світу пов'язана з Рівноденнями. Щороку вчені жерці мають бути прикутими очима до неба в цей час.