Обличчя я не побачила, тільки руку в рукавичці з тонкої шкіри. На зап'ясті були вишиті місяць і зірки. Дотик був таким приємним, що аж мурашки пішли по спині. Я заплющила очі від задоволення. Це було так... по-справжньому. Мій прекрасний сон — чи не сон — перервав чийсь тихий голос:
— Дагоно, прокинься! У нас обмаль часу, — розплющивши очі, я мало не закричала. Переді мною стояв незнайомець, одягнений у гарний камзол. Я схожі бачила на міністрах та представниках королівської знаті. Підскочивши, я позадкувала до вікна і спинилася — далі йти було нікуди. Глянувши на двері, побачила, що вони замкнені. Як потрапив сюди цей хлопець? Він явно не був стражником.
— Хто ти? Тебе послала моя тітка? — я намагалась не виказувати страху.
— Мене звуть Палмеріс. Не бійся, — заспокоював він.
— Навіщо ти тут?
— Ти маєш піти зі мною, — відповів він неголосно. Залишитися тут і, вірогідно, бути страченою, чи піти невідомо куди з цим Палмерісом? Треба хапатися за цю можливість втекти, а далі буде видно.
— Дагоно, у нас дійсно мало часу. Мені не вистачить сил нас перенести, якщо ти згаєш ще хоча б хвилину на роздуми, — його обличчя виглядало стривоженим.
— Добре, — відповіла я. — Як саме ми вийдемо? Тут повно стражників.
— Дай мені руку, будь ласка! Цього достатньо.
У коридорі почулися кроки. Я простягнула руку, яку тієї ж миті вхопив Палмеріс. Останнє, що я почула, був поворот ключа в замковій щілині. Навколо стало темно.
КІНЕЦЬ ОЗНАЙОМЧОГО ФРАГМЕНТУ