Якщо від утоми не звалиться в урвище. Сісти вона боялася: за спиною шелестіла трава, може, від вітру, а може, то шурхотіла змія. Потемнілі гори мовби насувалися на дівчинку, стискаючись чорним обручем. Тільки попереду, над морем, було світліше. Море єдине все ще не піддавалося сутінкам. Звільна коливалося, мовби дихаючи, — так коливаються людські груди вві сні. Воно здавалося живим, і плюскіт хвиль, що набігали на берег, був його диханням. Та невдовзі й воно розчиниться в темряві, володарка-ніч погасить його світіння.
Наталочку, напевно, уже шукають. Тамуючи відчай, дівчинка слухала сюрчання цикад. Це було звучання південної ночі: шум моря та гучні монотонні цикади. Якби не холодний паралізуючий страх, було б гарно слухати їх. Але страх сковував Наталочку, мов лещата. Ноги гули від утоми. Мучила спрага. Від неї, а може, від крику, горло пересохло, аж пекло. Час, здавалося, зупинився. Тільки темрява чорнішала.
Над головою загорялися зірки. На схилі над морем теж зблиснуло світельце. Упала зірка? Ні, то ліхтарик!
— Ма-а-мо! Та-а-ту! — з новою силою зарепетувала Наталочка.
— Ого-го! Де ти? — відізвалися рідні, найкращі у світі голоси.
— Я тут! Ідіть стежкою! Бо тут яр! Треба обійти! — вигукувала дівчинка, а по її щоках зрадливо покотилися сльози.
До неї добиралися тато та дядько Михайло.
— Ми вже обшукали весь берег. Навіть до селища дійшли, — казав тато, пригортаючи Наталочку, яку нарешті витягли з пастки. — Ти що, переплутала стежку?
— Ні, я... Я подумала, що навпростець ближче... А потім не змогла вилізти... — лепетала Наталочка. Це була майже правда.
— Ох ти ж, бідо моя! У горах не можна ходити навпростець!
Тато з Наталочкою подалися в улоговину, а дядько Михайло ще пішов до туристів на сусідню гору — повідомити, що загублена дитина знайшлася (бо вже й ті шукали її).
Було багато докорів і вичитувань. І була запізніла вечеря під зорями. Борщ на пригаслому жару тримався теплим і смакував неймовірно.
— А чому вивезли татар? — спитала Наталочка, щоб перевести набридлу розмову про її вечірні пригоди на щось інше. — Тут же в них село стояло...
— Стояло, однак зрівняли із землею, — кивнув головою дядько Михайло. — Чому вивезли? Як то кажуть, горе переможеним. Відколи Росія завоювала Крим, у татар почалося "чорне століття". Їх так гнітили й переслідували, що чимало з них кидали домівки й утікали за кордон, у тодішню Османську імперію — Туреччину. Крим знелюднів, особливо степ. Російська влада тільки раділа з того. Прекрасну південну землю царі роздаровували своїм вельможам. Потім у Росії сталася революція.
— А в татар після "чорного століття" настало ще чорніше, — докинула мама.
— Саме так. Під час Другої світової війни, коли Крим звільнили від німців, "батько народів" Сталін вирішив, що настав підходящий час назавжди "звільнити" півострів і від кримських татар. Татарські чоловіки воювали на фронті, отже, серйозного опору можна було не боятися. У Криму залишалися жінки, старі та діти. Татар звинуватили в зраді — мовляв, вони підтримували німців. І в один день — 18 травня 1944 року — усіх примусово вивезли геть, — оповідав дядько Михайло.
— То був Сюрґюн... — зітхнула Наталочка.
— Так, Сюрґюн — вигнання. Переселяли татар у різні місця, розкидавши в Казахстані, Узбекистані, у віддалених областях Росії, щоб вони змішалися з місцевим населенням. Вивезли їх майже двісті тисяч. Серед голого степу від голоду і хвороб ледь не половина з них померла.
— Кажуть, Сталін хотів вивезти й українців, — обізвався пан Богдан. — Та нас виявилося забагато. Не вистачало на нас ешелонів.
Над морем сяяв місяць-підповня, простеливши мерехтливу срібну доріжку. Чорніли силуети гір. Дзвеніли цикади.
Такий гарний, такий трагічний Крим...
Уже лягаючи спати, Наталочка за звичкою перевірила мобільний, що давно розрядився. І — о диво! — телефон раптом увімкнувся, щоб через хвильку знову безнадійно згаснути. На екрані висвітилося нове повідомлення. З єдиного слова: "ДУЛЯ".
Розділ 5. Срібний пояс
Ніч знову видалася неспокійною. За наметом хтось ходив. Наталочка виразно чула тупотіння. Розбудила тата, він виліз надвір і довго світив ліхтариком по схилу гори, але нікого не побачив. Тільки їжак згорнувся клубочком біля немитого казанка.
— То їжак ходив, — вирішив тато.
Але то не міг бути їжак. Тупотів хтось важкий і великий. Проте Наталочка настільки втомилася, що не мала сил заперечувати й за хвильку провалилася в сон, мов у безодню.
Коли вона прокинулася, дорослі стояли біля кам'яного стола та ламали собі голови, хто познущався над їхніми сливами: одні з'їв, інші понадкушував. Надкушені сливи валялися навколо каменя. Ковбасу теж поцупили, дарма що вона висіла високо.
— Гаразд, ковбасу міг украсти пес. Може, вітер нахилив гілку, — розмірковувала тітка Тетяна. — Але сливи? Слив собаки не їдять, а їжак не дістав би!
І знову хтось розкидав шкуринки від учорашнього кавуна. Це страшенно обурило маму:
— Що за нестерпна дитина! Робить, що здумає, хоч ти їй кіл теши на голові! — нарікала вона.
Марно Наталочка запевняла, що шкуринки закопала. Мама не вірила, і це було образливо.
Мусила закопувати їх заново. Упоравшись, Наталочка сіла на камені з рудою плямою. Тут їй гарно сиділося: у затінку й з морем перед очима.
Їй треба було все обміркувати.
Хто викопував шкуринки? Уже ж не Асіє з Абдюлем. Не так вони вчора поводилися. І не вони ходили вночі біля наметів, цуплячи ковбасу.
Хто відправляв есемески? Друг чи ворог? Можна йому вірити чи навпаки? Бо чого зловтішався, мовляв, ось тобі дуля! Ніби Наталочка сама не знала, що знайшла дулю з маком...
їхню компанію хтось переслідував. Морочив загадками, крав і псував харчі, улаштовував пастки. Хто то — невідомі зловмисники чи, може, Антипко? Якимсь чином дізнався про скарб і хоче вижити їх звідси, щоб нічого не знайшли.
Прийшла Асіє, але не з Абдюлем, а з меншою сестричкою, яку звали Халіде. Дівча собі тихенько гралося, копирсаючи паличкою землю біля каменя — то воно садило сад. Асіє сіла біля Наталочки, і несподівано для себе та виклала їй геть усе: і про невідомо чиї есемески, і про вчорашню пастку, і про пластуна Северина, який зумів би розплутати загадки, але коли ж то він приїде! Асіє слухала, не зводячи з Наталочки уважних темно-карих очей.
— Чого ти вважаєш, що то була пастка? — спитала вона. — Ти втрапила в неї, бо поверталася навпростець. Якби трималася стежки, нічого не сталося б. — Асіє замовкла, допитливо дивлячись на Наталочку, і раптом додала: — Я вірю твоїм есемескам. Скарб був. Він десь тут захований.
Наталочці аж дух перехопило. Отже, її здогади правильні!
Асіє розповіла про все по порядку. То була коштовність її прабабусі Гульнари, тієї, яку вивезли. Прабабуся походила з роду ювелірів. Ювеліром був її батько, її дід, її прадід — і так багато поколінь. Вони жили в Бахчисараї, — чи Наталочка знає, що таке Бахчисарай? То давня татарська столиця, колись там жив хан. Він дуже цінував своїх майстерних ювелірів, тому подарував їм гору в Бахчисараї, щоб вони на ній селилися та виготовляли знамениті татарські філігранні прикраси. Минали століття, ханів не стало, а ювеліри залишилися, і слава про них сягала аж за море. Та коли прийшла радянська влада, ювелірам заборонили працювати в їхніх майстернях. Вони мали вступати в артіль і жити, як усі радянські люди. Ювеліри не поступалися, найупертіші ховалися в лісі й де-небудь на пеньку виготовляли свою знамениту філігрань. Але дзенькіт молоточків чувся далеко, видаючи, де працював майстер. Працював, поки надворі тепло. А взимку на холоді, під снігом і дощем, у лісі не посидиш. Тому батько Гульнари зібрав сім'ю і втік із Бахчисараю. Оселився в маленькому селі над морем. Сподівався, що там ніхто не знайде ювеліра.
У татар був звичай: коли дівчина виростала, батько справляв їй срібний пояс. То найкоштовніша татарська прикраса, без якої ніяк не обійтися. Без пояса не було в чому на люди вийти. Без пояса ніхто й заміж не брав! Гульнарі дістався пояс, гідний султани: найкраще творіння її батька. Усе своє вміння, усі дідівські таємниці мистецтва філіграні майстер уклав у пояс-шедевр. Це була єдина коштовна річ, яка в нього збереглася. Решту він продав, потратившись на переїзд.
Гульнару посватав рибалка із сусіднього Туаку. Молодята жили тихо-мирно, ростили діток, яких дав Бог. Свій пояс, гідний султани, Гульнара майже не носила, боялася — був недобрий, тривожний час.
А тоді настав той чорний день...
— Сюрґюн? — спитала Наталочка.
— Так, Сюрґюн. Найбільша татарська трагедія.
Із самого ранку енкаведисти, яких наїхало до Криму видимо-невидимо, почали виганяти татар з їхніх домівок. У хату до Гульнари теж увалився енкаведист і звелів негайно збиратися: щоб через п'ятнадцять хвилин була готова!
Куди? Чому? У неї троє малих діток! А чоловік на фронті...
Що взяти із собою? Як блискавка, майнула думка: срібний пояс! Не можна, щоб він пропав.
Прикривши пояс краєм накидки-мароми, Гульнара перебігла вулицю — до сусідки Оксани:
— Будь ласка, сховайте це! Нас, татар, кудись забирають... Передайте моєму батькові, якщо його не забрали!
Коли повернулася, застала в хаті іншу сусідку — сварливу Клаву, що обдивлялася каструлі, відставляючи найкращі.
— Що ти робиш, Клаво? — спитала Гульнара, а саму аж холод пройняв, бо зрозуміла, що та робила. — Побійся Бога, Клаво!
— Так все одно ж, — відповіла Клава. — Як не я, розхапають інші. Де та мідна миска, луджена оловом, що я в тебе завжди позичала? Ні в чому варення не вдається краще, ніж у ній. Не псується, не зацукрується, зберігається роками...
— Ти, Клаво, хоч почекала б, поки мене заберуть із хати... На, тримай! — тремтячим голосом мовила Гульнара.
— Ага, щоб іншим дісталося найкраще? Немає дурних! — буркнула Клава, приміряючи жовті черевички Гульнари. То були нові черевички, Гульнара взувала їх на свята. — Тіснуваті, але розносяться.
Світ потемнів Гульнарі в очах; у вухах стояв дивний лункий гул. Хитаючись, наче п'яна, вона похапала діток, котре в чому було. Навіть документів не взяла, забула про них.
Коли влізали в кузов вантажівки, ніжка малої донечки потрапила в щілину між кузовом і відкинутим бортом. Ніжку дитина витягла, а черевичок упав на землю.