Може тому, що з часом не стало потреби у вершах та плетених виробах. Замінили їх сітки капронові й відра залізні замість кошиків. Тепер потрібно якось згадати, спробувати вийняти з громіздкої пам'яті те, що бачив у дитячі роки.
Верша довго не вдавалася. Лоза ніяк не хотіла триматися купи, хоча гнулася легко, розімліла в теплій хати. Ніяк не виходило сплести кругле дно верші, лозини не спліталися в одне ціле, стирчали гострими надрізаними кінцями в усі боки, поки Віталій не здогадався скріпити їх нарізаними смужками тканини, у коморі знайшов купу напівзотлілого лахміття, серед нього шматки подертого брезентового плаща. Брезентові смужки були міцними, гарно зв'язали лозу. Тепер дно верші вдалося сплести, а далі пішло легше. Ребра-прутики встромлялися в кругле плетиво днища, а між ними тісно лягали зелені лозини. Вийшло кострубато, не так, як у покійного діда Трохима, однак, риба мала зловитися. Бріленчук крутив-обдивлявся вершу і знову почував задоволення від успішної роботи. Таки вийшло!
Вночі приснилася Жанна. Як не дивно, але, мабуть, саме робота над вершою запустила цей сон в лабіринтах мозку одинокого тепер чоловіка. Жанна була такою гнучкою в своєму молодому привабливому тілі, що дійсно нагадувала лозину. Інколи в ліжку вона так втискувалася-обплітала собою тіло Віталія, що й лоза, здається, так не змогла б.
З Жанною Бріленчук познайомився в її ж ресторані, на пиятиці в честь дня народження свого приятеля з районної прокуратури. Сказати, що так вже сильно з тим прокурорським товаришував, то ні. Проте він запросив, відмовлятися було незручно, хоча по ресторанах ходити звички Віталій не мав, вважав, що таке підходить тільки тим, хто хоче похизуватися, показати свою важність, своє "я", яке має більшу силу над іншими, на тими, що не можуть собі дозволити такої розкоші.
Після гулянки захмелілий Бріленчук затримався коло ресторану, ніяк не міг закінчити розмову з колегою. У п'яних чоловіків патякання не має кінця, аби було кому слухати. Віталій якраз був слухачем. Не тільки тому, що мав хист слухати оповідача, а ще й тому, що був більш тверезішим і, зазвичай, не схилявся до п'яних балачок. Віталію не вдавалося розпрощатися з надоїдливим співрозмовником, він шукав привід для розставання. Аж тут Жанна. Вийшла після закінчення своєї зміни з торбиною в руках, стала розглядатися, напевно, хотіла таксі спіймати. Чоловіча розмова відразу припинилася, красива офіціантка забрала на себе всю увагу, змусила забути про що говорилося. Довгі стрункі ноги на підборах-шпильках, принадна фігура, і найбільше енергійний помах рукою, якою відкидала розкішне волосся – які тут розмови можуть бути?
Віталій знайшовся першим:
– Шо, сонце, таксі шукаєте?.. Не вийде – наші розібрали, прийдеться пішки. Можна я вам трошки поможу, хоча б он до того повороту проведу, де світла більше, а то як вам такій гарній самій нічним містом?
Молода жінка згодилася, повелася на те "сонце", згадала, що цей пристойний з вигляду чоловік ще в ресторані показував свою чемність та повагу до неї. Лиш він один зі всієї компанії дякував кожного разу, як підходила з їжею чи випивкою до їхнього столу. І весь час приємно звертався на "ви" й "дівчинко", або "сонце". Такого в своїй роботі не часто приходилось зустрічати. Інші намагалися лапнути за щось, чи навіть ущипнути, їм так бачилась увага до жінки. Офіціантка ж, з нею чого єрепенитися. А цей дивись – людину побачив, про вдячність не забув. Цим і сподобався, тому й дала згоду, аби провів. Зазвичай, старалася втекти-відцуратися од своїх звеселілих клієнтів.
Вони йшли порожніми нічними вулицями, неначе старі знайомі. Зовсім не почували ніяковості від того, що не знали одне одного, немов зустрічалися вже не раз. Було легко, невимушено, ніби так мало бути само собою.
– Ви поворот вже пройшли, до якого збиралися проводжати, – ледь всміхнулася Жанна.
– А я й не збирався тільки до повороту, то я, шоб вам було важче мені відмовити.
– Хотіли збавитися п'яного дружка?.. По правді скажіть, я ж бачила.
– Може й хотів, але лише поки вас не помітив.
– І шо, і шо?..
– Нічо-нічо… помітив і вже не відстану, як собі хочете, а доведу до самого дому.
– То ви той, як то його…
– Кавалер?.. Джентльмен?.. Це хтіли сказати?
– Ну, десь так... Не боїтесь, шо ножки-ручки заболять, спину натрудите ношею?
– Не боюсь-не боюсь… І називайте, як хочете, кавалером-некавалером, але поки не побачу, як ви свої двері відчиняєте, буду поряд.
– А ви знаєте… мені це приємно, чесно скажу, не буду щось вдавати з себе. Ви такий видний чоловік, так гарно обходитесь, проводжайте на здоров'я, якшо вам так справді хочеться.
– Чого ж не хотітися?.. Ви така гарна, всякий чоловік хотів би таку провести.
– Я не зі всяким згоджуюся, не всім дозволяю відстань скорочувати.
– Бачив я, бачив… як ви по руці іменинника смальнули, коли хотів вас обняти.
– Хай не лізе, думає, як начальничок, то все можна.
– І часто вам так – приходиться відбиватися?.. Мабуть, багато залицяльників маєте?
– Ха-ха-ха! А ви шо, теж до їх числа хочете?.. Не боїтеся в чергу ставати?.. Взагалі-то питаннячко ваше ревниве трошки, ніби на привласнення щодо мене тягне?.. Помиляюсь?
– Хм-м… як ви вдало вмієте підловлювати-формулювати, навіть сказати не маю чого. Але куди дітись, раз ви так ловко, мушу признатись – дійсно, виходить, ревниво. І якшо добре подумати, то й тут ви праві – привласнити теж хочеться. В кращому розумінні, аби більше нікому не дістались. Я думаю в кожного чоловіка є таке до жінки, на яку він оком поклав. Хіба ні?
– Не знаю-не знаю… на кого ви там оком... Може сьогодні на одну, а завтра на другу.
– О! Спіймались! Тепер і ви ревниво!
– Не ловіть жінку на слабкостях, легше вам буде з нею!
– Забудем… Краще скажіть: ви часто отак по ночах одна, не страшно вам?
– Та ні. Коли не затримуюсь на роботі, встигаю на останній автобус, а коли якісь довгі застілля, як сьогодні, таксі викликаю.
– Шо офіціантка може собі дозволити на таксі роз'їжджати?.. Так багато отримуєте?.. Чайові такі великі дають?
– Не вгадали, але спробуйте ше варіанти, ви ж адвокат, я лівим вухом чула, як ваші друзяки до вас звертались. Підказую: про гроші мова не йде і дурного про мене не смійте думати, бо ображусь, далі без вас піду.
– Може брат таксист, або родич, або приятель ваш?.. Іншого в голову не лізе.
– Ех ви! Ше й адвокат! Не вмієте гадати, чи то, як там у вас: версії будувати… Здається, так у кіно кажуть?..
– Так-так… в кіно саме так.
– Шо здаєтеся?.. Добре… скажу… Зрозуміло, шо безкоштовно мене ніхто не возить, хоч таксист Жора добре мене знає. Але задарма він і матір свою не повезе. Продуктами я розраховуюсь, тими, шо зараз у сумці несу. В магазині такого не купиш, от Жорка, або його напарник згоджуються.
– Хм-м-м… ти бач… не знав, шо так можна. Нам далеко ше?
– Шо втомилися, не підете дальше?.. Дивіться… бо довго прийдеться йти, аж біля стадіону живу.
– Не так і довго, а спитав, бо, навпаки, хочу аби ше трохи з вами поспілкуватися, нікуди не спішу, ніхто мене не чекає, а ваша компанія мені дуже подобається. Давно, точніше – ніколи, не мандрував нічним містом з красивою незнайомкою, під такий заворожливий цокіт каблучків. А ви, вибачте, спішите, вас є кому чекати?
– Ха! Рішили не тягнути з основними питаннями?.. Добре… не буду шифруватися… ніхто не жде, нікуди не спішу. Задоволить вас така відповідь?
– Ше й як!
– Але хочу попередити: додому не запрошу, і не надійтесь, я не з тих, шо швидких пригод шукають. Прямо скажу: ви, ніби й симпатичний чоловік, але мені треба трохи солі разом з'їсти, аби зблизитись.
– Ну, а на телефончик хоча б можна надіятись?
– Без питань, записуйте!
Віталій Петрович став час від часу проводжати Жанну додому з роботи, найчастіше вихідними днями, коли вона затримувалася допізна у своєму ресторані. Він зарання телефонував-узгоджував зустріч, а потім чекав свою супутницю на виході. Нічне місто стало їхнім, ніхто не перешкоджав довгим розмовам про все, порожні вулиці були свідками того, як збільшувалося потепління у відносинах між чоловіком і жінкою. Якогось разу Віталій, за мовчазливої згоди Жанни, піднявся до неї в квартиру та залишився на ніч. Вранці вони стали для себе Вітєю і Жанкою. Обоє раніше були в шлюбі, обоє розбіглися зі своїми половинами, то ж тепер не спішили брати високі зобов'язання, хотіли залишити за собою частину свободи. Йому трохи за сорок, їй трохи за тридцять – зріла пара, яка більше покладається на розум, ніж на емоції, однак, коли не бачились кілька днів, вчували, що чогось їм не хватає.
Сніг якось швидко розтанув. Горобці зацвірінькали по-новому, весело, життєрадісно, близьку весну вчули. В лісі скрізь стояла вода, дороги стали непроїзними. Бріленчук боявся, шо лісник Іван тепер до нього не добереться, сани вже десь, напевно, звалені-знесені до хліва, а возом ще грузько. Однак Іван вмудрився скористатися ранішнім приморозком, що більш-менш давав колесам воза триматися зверху. На цей раз лісник приїхав без припасів, їхав не з дому, проте, був з незвичайним подарунком. Загадково всміхався:
– Гляньте, шо привіз! Тепер не будете самітнитися!
Лісник витяг із купи соломи на возі щось мале, кудлате, таке, що виривалося з рук. Воно завищало, впало на землю біля Віталія Петровича рухливим клубком, відразу забилося між його ніг і віддало живим теплом, жваво-привітно замотиляло куцим хвостом, тонко двічі гавкнуло, немов вітаючись з новим господарем.
Іван задоволено вигукнув:
– О! Бачите, признав вас! Знать поладите! Буде вам і сторож, і товариш. Як навчите, то й помічник добрий. А головне – жива душа поруч.
– Так то так, але чим же мені годувати його? Я тут сам перебиваюсь одним супом.
– А шо собі – те і йому. До супу сальця трошки вріжете – не пропаде, звикне. Я його вчора на селі підібрав, може викинув хтось, хазяїна ше чи знайшов би, хто його знає, а тут, коло вас, якраз йому місце. Навіть якшо харчі будуть простенькі, зате свобода, не на прив'язі, біжи куди хочеш. Думаєте собаки не люблять свободу?.. Ха!.. Не менше нас грішних. Мій Рябко, коли вирветься з будки, два дні не можу спіймати, їсти не приходить, дай тільки побігати по лісу, обнюхати все.
– Шо ж залишайте, раз так, може подружимось.
– Подружитесь-подружитесь, згадаєте моє слово, ше так подружитесь, шо відірвати од себе не зможете.