Тільки без мотора. Мотор було б чутно.
Сиділа застигла, не зводила зі скелі погляду.
Він виник так само раптово, як і полетів. Тихо зашелестіли крила, згорнулись за спиною. Й зникли. Щойно ж були, велетенські, вдвічі більші од нього, і щезли. Яринка перевела погляд на його руки — в руках нічого не було. Легко спустився донизу, став одягатись. І коли вдягнувся і зник внизу, Яринці знову здалося, що їй все те примарилось.
Пішла слідом: його не було вже видно. Тільки ніч, тільки сонні хати й дерева, тільки спокій і тиша. Така таємнича, що ставало аж моторошно.
Обережно ступаючи, майже скрадаючись, зайшла Яринка у двір, одчинила двері, пірнула в темряву. Забралася в ліжко, з головою сховалась під ковдру, бо її огорнув раптом страх. Здавалося, що хтось великий і темний, волохатий, як велетенський павук, зупинився над нею. Зачаїлась, прислухаючись, потім не витримала, обмираючи од власної сміливості, вивільнила руку, помахала в повітрі. Темрява заколихалась, заструмувала, її обтікаючи, волохата потвора попливла-попливла в бік дверей — зникла з кімнати. А тут ще прокинулась мама. Потягнулася солодко, скрипнула ліжком, і той земний звук остаточно розвіяв страх.
Стало тепло й затишно. Вже засинаючи, згадала: "Хай мені присниться Медова. І отой хлопець. І крила..."
А прокинувшись, не знала: наснилося все те їй чи було насправді.
Вийшла надвір: нічні чари геть зникли. Чисте й ясне, напиналося небо, в ньому вже сміялося сонце. Гули машини, перемовлялися люди, тиші як не було, а Медова прозиралась до останнього кущика, до останньої тріщини в скелі, і не було в ній і натяку на нічну таємничість. "Наснилось", — вирішила з жалем Яринка. А тут іще мама, вся в бігуді, виглянула з дверей:
— Буди тата! Скільки можна вилежуватись!
Тато ще спав: намет аж здригавсь од хропіння. Витикалися лише великі підошви. Надимаючи щоки від стримуваного сміху, Яринка підібрала гілочку, полоскотала спершу одну п'ятку, потім другу. Хропіння урвалось, ноги конвульсійно смикнулись, пірнули в намет.
— Га?.. Що?..
І тато виліз сонним ведмедем.
— Уже ранок? — здивувався він. Покліпав на сонце очима, мов промиваючи їх од дрімоти, кілька разів присів, викидаючи вбоки руки, — ото й уся фіззарядка.
— Мама вже встала?
— Умгу, — кивнула головою Яринка. Раптом подумала, що тато вночі міг виходити з намету, і, ще надіючись, що оте все їй не приснилось, спитала: — Та, ти вночі виходив надвір?
— Вночі? — замислився тато. — Здається, виходив.
— Ну пригадай! — Яринці вже здавалось, що від татової відповіді буде залежати все. В неї аж сльози навернулись на очі.
— Таки виходив... А що?
— Ніч яка була, та? — спитала Яринка з надією.
— Ніч?.. Гм, ніч... Ніч як ніч... Місяць, здається, світив...
— І більше нічого?
— А що ще мало бути?
— Та нічого. Я просто так...
Розчарована, пішла од намету.
Цілий день почувалася так, немов щось загубила.
Тому, може, в неї протягом дня був кепський настрій. А може, тому, що оті два юнаки знову наткнулись на неї. Біля моря, на пляжі.
— Привіт, мала!
— В дитсадок сьогодні не йдемо?
І пішли сміючись.
У Яринки півдня паленіли після цього щоки. Пасла їх сердитими очима, думала, як їм відповісти, коли ще раз підійдуть, але вони більш не підходили: купались, а потім грали в м'яча з якимись особливо бридкими дівчатами. Тож Яринка навіть зраділа, коли мама, перегрівшись на сонці, стала збиратись додому.
— Якщо хочеш, побудь іще з татом. — Тато міг смажитись з ранку до вечора.
— Не хочу! — сказала Яринка. І, глянувши сердито в бік юнаків, пішла геть з пляжу.
І Медова гора, як таємниця, як нерозгаданий сон, весь час була перед нею.
Вже лягаючи спати, Яринка подумала: "Прокинусь серед ночі чи ні?" І знов, як і минулої ночі, проснулася хвилина в хвилину: могла й не дивитись на годинник. Прокинулась, наче її хтось розбудив, ледь чутно діткнувшись ласкавими пальцями: "Яринко, вже час!"
Було так же темно і тихо. І так міцно спала мама. Яринка звелася, одягнулась і тихенько вийшла, пірнувши в сріблясту розлитість.
Срібний місяць, сріблом наповнене море. Срібні дерева, срібна вгору дорога. Срібна легкість і срібна прозорість — Яринка не йшла, а летіла, ледь торкаючись гладенької тверді: ще один крок, ще один помах руки — і вона злетить у повітря. З срібла викута скеля, пуста і німа — юнака не було.
Не прийшов?
Розчарована, глянула на те місце, де минулої ночі лежав його одяг: одяг був на місці. І джинси, й майка, і ті ж кросівки. Підійшла, взяла майку до рук. Розгорнула навпроти місяця, щоб краще роздивитись малюнок.
На майці був зображений крилатий юнак, що підіймався у небо до сонця.
— Що ти тут робиш?
Яринка так і заклякла.
— Тобі що тут потрібно?
А вона все ще стояла зіщулившись.
— Дай сюди!
Дві темні руки простягнулися з-за плечей, висмикнули майку.
— Ти хто така?
Аж тепер повернулась на сердитий голос — вчорашній юнак стояв перед нею.
— Ти підглядала?
Яринка так затрусила головою, що голова мало не злетіла з плечей.
— А що ти робила?
— Я прийшла... подивитись на море...
— На море? — перепитав юнак недовірливо. — На море — до моря треба йти, а не дертися вгору. — Голос його, однак, пом'якшав, він нахилився за джинсами. — Одвернись, я одягнуся.
Яринка слухняно одвернулась: чула, як шелестів одягом.
— Ну, бувай! — сказав він насмішкувато. — Милуйся морем, заважать не насмілююсь.
— А крила? — вирвалось у Яринки — юнак нічого не ніс у руках. — Ти забув крила!
— Таки підглядала! — закричав юнак на Яринку. — Не смій шпигувати, чуєш?! Ще раз застану — спущу вниз головою!
І зник за крутим вигином.
"Чого він так розлютився? Що я йому таке сказала?" Яринка оглянулась, шукаючи поглядом кинуті крила, але крил не було. Ні під скелею, ні під кущами: вона б їх помітила — так добре було видно.
"Ну й хай..."
Повна образи, теж пішла.
Юнака не було видно. Мабуть, десь недалеко й жив і встиг пірнути в садибу.
"І ногою більше туди не ступлю!" — поклялася Яринка, вже засинаючи.
Але настала ніч і владно покликала її з ліжка надвір. Яринка йшла, обмираючи, що ось вона мине отой вигин і віч-на-віч зіткнеться з ним. Стоїть і, суворий, чекає на неї. Обмирала, а таки продовжувала йти — ноги самі, всупереч її волі, несли вперед.
Юнака не було. Не лежав і його недбало полишений одяг. Яринка зітхнула полегшено, а разом відчула й розчарування: а що, як він зовсім не з'явиться? Знайшов іншу гору. Хіба їх мало довкола! І тільки отак подумала, як знизу долинув ледь чутний рух: щось тріснуло, шелеснуло, зашурхотів камінець. Яринка метнулась в найближчі кущі, зачаїлась: з-за вигину показалась голова юнака, потім вся його постать. І в руках він знову нічого не ніс.
Де ж він ховає крила?
Юнак тим часом підійшов до скелі, підвів угору обличчя. Яринка мало не ойкнула, таке воно в нього було прекрасне. Щось від місяця, від оцієї срібної ночі було в тому обличчі.
А він уже роздягався. Порух недбалий — і весь одяг опав, наче листя. Лишившись у плавках, вибіг на скелю. Постояв незрушно, вбираючи в себе весь простір, і враз, наче в казці, в нього за спиною виросли крила. Махнув ними і полетів. Безгучно, як привид, як тінь. Щойно ж стояв і зник.
Приголомшена, вражена, не знаючи, що їй далі робити, Яринка все ще сиділа на місці. Відчувала одне: зараз устати й піти вона нізащо не зможе.
Врешті вибралась з кущів. Стала відкрито під скелею: губи міцно стулені, пальці стиснені в кулаки. Готувалася до найгіршого: що він, повернувшись, спробує скинути її із скелі донизу.
Він її, мабуть, побачив ще здалеку — мовчки опустився на скелю (дивовижні крила зібрались, згорнулись, зникли, наче розтанули), мовчки пройшов мимо неї. Мовчки вдягнувся. Лише тоді подивився на неї. І в погляді його не було уже гніву.
— Ти знову прийшла?
— Прийшла, — видихнула з себе Яринка.
— І що накажеш робити з тобою?
Вся постать Яринчина говорила, що вона й сама не знає, що з нею робити.
— Гаразд, — вирішив тоді юнак. — Пішли... Дай руку, а то ще оступишся.
Яринка покірно подала руку: долоня його була як вогонь.
Почали спускатись донизу, Яринка майже не дивилась під ноги — тягнулася зором до нього. Він був на голову вищий од неї і такий широчезний в плечах, що міг би запросто посадити її на рамено.
— Як тебе звати?
— Ярина. — Сама ж не спитала, як звати його, чомусь здавалось, що він взагалі безіменний.
— Ти звідки?
— З Києва.
— Землячка?.. Скільки ж тобі років?
— Сімнадцять, — додала для солідності півроку Яринка.
— То ти вже зовсім доросла!
Яринка ствердно кивнула: відчувала себе такою дорослою, що могла запросто йти з оцим юнаком, взявшись за руки.
— Де ти живеш?
— Ось тут. — Яринка й незчулась, як дійшли.
— До побачення, — сказав тоді їй юнак. Стояв перед нею серйозний, як вчитель. — І менше ходи серед ночі.
— А ти? — спитала Яринка. — Ти ж ходиш!
— Я — літаю... Ну, йди. — Підштовхнув її легенько рукою, і вона слухняно ступила в двір.
— Ярино!
Яринка так і стрепенулась — ще ніхто не називав її так по-дорослому. Юнак все ще стояв коло воріт.
— Що ти післязавтра робитимеш? Хочеш піти на Три Брати?
— Уночі? — Яринка мимоволі глянула в той бік, де бовваніли, підіймаючись до неба, розмиті вершини.
— Вдень.
— Хочу.
— Тоді я тебе знайду. Бувай.
Повернувся й пішов. І її знову вразили його плечі. Таких широких плечей вона ще не бачила ні в кого.
Спала чи не спала решту ночі Яринка, важко сказати. А якщо навіть і спала, то і вві сні думала, як одпроситися в мами в похід на Три Брати. А вранці, ледь розплющивши очі, зірвалася з ліжка й побігла до дверей: раптом здалося, що Три Брати зникли. Хіба мало чудес буває на світі?!
Одчинила двері — й одразу ж навпроти, як у великій картині, виникла гора. Мов усю ніч терпляче чекала на неї. Три могутні вершини, одна вища за одну, здіймались на фоні синього неба. Закам'янілі Три Брати велично підіймалися вгору, виступаючи з чистої-пречистої зелені, що хвилею накотилася знизу. Накотилась, ударилась та й застигла навіки.
Пронизана величною тією красою, Яринка довго стояла в дверях. Їй уже здавалось, що вона помре, як не піде завтра в ті гори.
Цілий день мучилась, як сказати мамі про майбутній похід.
Аж увечері, коли відступать уже було нікуди, наважилась:
— Ма, я піду завтра в гори.
— Куди-куди?
— В гори.