Опівночі саме так і буде. Сьогодні двадцять шосте червня, практично ще триває літній сонцеворот...
– Сонцеворот?
– Так. Сонячний рік має чотири важливі часові точки: два сонцевороти, на них ще кажуть сонцестояння, – зимове та літнє, це коли день починає зростати, або, відповідно, зменшуватись, і два рівнодення – весняне та осіннє.
– Це я знаю. То й що?
– А те, що коли подивитися на Великий Віз у ці дні саме опівночі, побачимо, як Ківш почергово змінюватиме своє положення на небі, малюючи умовний хрест із загнутими вправо кінцями: це й нагадуватиме свастику, центром якої є Полярна зоря. Дуже прикро, що ті кляті нацисти спаскудили такий символічний знак. Йому понад п'ятнадцять тисяч років і перше зображення свастики на мамонтовій кістці знайшли біля села Мізин – це зовсім недалеко від нас, між іншим, прямо над Десною.
– Серйозно?!
– Абсолютно серйозно. А потім свастика з'являється на посуді трипільців. Далі буддисти взяли її собі.
– І джайністи також.
– У період Русі, доки язичництво не було переможене християнством, теж зустрічаються її зображення.
– Чому ти раніше мені цього не розповідав?
"Тому, що ти й слухати не схотіла би".
Д-з-з-з-з! – далекий набридливий звук з'являється десь за нашими спинами, в чорній вишині, повільно наближається і вже не потрібно прислухатися, щоб його почути: мовби якась нечиста сила чеше нічним небом на китайському мопеді.
– Що це?! – тривожиться, почувши нарешті, Аліса.
– Шахед, що ж іще? – зітхаю я.
Ми замовкаємо, вслухаючись – чорний вісник смерті все ближче й ближче, звук його двигуна все голосніший, здається, він уже прямо над нашими головами й ось нарешті шахед починає віддалятися. Через якусь хвилину чути кулеметну чергу, потім ще і ще: десь мобільна вогнева група намагається збити чортового дрона.
– Такий вечір зіпсував, паскуда... Ходімо спати, кицю, ніч коротка, мені ж на світанку треба рибу ловити. Хочеш зі мною?
Аліса починає відмахуватися від невидимого комара.
– Комарі й тоді літають?
– Так.
– Не хочу.
Дарма, що в намет ми не влізли, а заскочили – з десяток, мабуть, маленьких кровопивць потрапили до нього разом із нами. Довелося оголосити їм війну: мало не пів години ми ляскаємо в долоні та собі по обличчю, перш, ніж знищуємо цих наношахедів. І лише тоді, покублившись під ковдрою, можемо спокійно віддатися у повну владу Ероса.
– Які незвичні відчуття на цьому матрасі... – шепоче Аліса. – Ніби тебе хвилі гойдають.
Самому дивно. Ловиш особливий, повільний ритм, повне співпадіння амплітуд і тоді виникає дивовижний ефект абсолютного злиття двох тіл, двох особистостей і двох душ – світ навколо перестає існувати.
... Ранок пречудовий. Жаль, Аліса не бачила цього сходу сонця: вона була би в захваті. Та я не зміг її добудитися. Точніше, пожалів – вона так солодко спала і так по-дитячому щось мурмотіла, не маючи сили розліпити повіки, що я вдягнувся сам і вибравшися з намету, подався зі своїми рибальськими причандалами на улюблене Сашкове місце. Сиджу ось вже другу годину, а улову немає. Тож нічого іншого не лишається, крім дивитися та слухати. І це така собі своєрідна медитація, що вганає тебе мало не в стан самадгі[35]. Коли ти не ворушишся, слухаєш навколишній світ – пташиний спів, звуки лугового життя, дивишся на мінливу воду, поверхня якої щомиті інша, нагадуючи переливи найтоншого шовку, тобі в якийсь момент починає здаватися, що ти сам є невидимою органічною частинкою цього досконалого світу вишуканої простоти без воєн і прагнення інших неодмінно знищити, до ноги знищити подібних собі, вина яких лише в тому, що їхня подібність недостатня, що вони противляться самій ідеї стати такими ж, як їх убивці.
У роздумах час летить непомітно – вже близько восьмої ранку. Але великої здобичі як не було, так і немає, тільки три густірки трохи більше долоні. І це мене страшенно засмучує, бо наобіцяв Алісі, що ми обов'язково привеземо додому хоча би одну велику рибину і я почастую її смаженою рибою. Шанс у мене був, але через роздуми я вже двічі проґавив справжній кльов ляща. Та хіба для жінки може бути виправданням навіть самадгі? В її очах це стане банальною відмазкою і навіть не виключаю, що певним розчаруванням в мені, як здобувачеві роду. Але після такої пристрасної колисанки, як учора, після всього того, що мені нашептала вночі Аліса, це взагалі неприпустимо.
– Доброго ранку, Хлібчику! – сонний голос десь угорі й зліва.
Аліса стоїть на кручі трохи лівіше, тобто, нижче по течії від того місця, де я ловлю, що в рибальському світі є неприпустимим порушенням всіх мислимих правил. Тепер точно пропала моя риболовля. Але хіба можна дратуватися після вчорашніх палких любощів?
– Т-ш-ш-ш... – я прикладаю палець до вуст. – Обережно спускайся до мене.
– Багато вже наловив? – вона і вухом не веде на моє прохання.
– Трьох, – тихо кажу я без зайвих уточнень і знову повторюю в марній надії, – спускайся до мене.
Аліса дивиться собі під ноги, а там прямовисне урвище.
– Ти хочеш, щоб я тут скупалася?
От лихо на мою голову. Востаннє кинувши оком на вудки, піднімаюся нагору і допомагаю їй спуститися крутою стежиною до місця лову.
– Тут розмовляють пошепки, бо риба шуму боїться, – щосили стримуючи себе, пояснюю я дружині основи рибальства. – Сідай ось сюди, а я сходжу в намет, принесу ще одне сідало, аби й мені не на голій землі сидіти. Ти ж тут пильнуй: оті дві жовті кульки, то поплавці; якщо риба потопить якийсь, смикай вудку.
Жінки часом бувають що тобі діти: хочеш, аби не робили шкоди, дай якесь завдання, хай і безглузде, – головне відволікти їхню увагу від шкідливих думок. Піднявшись нагору, порпаюсь у своєму наплічнику, знаходжу ще вдома заготовлений шматок товстої м'якої гуми – щось на зразок мінікаремата – собі під дупу на вогкій холодній кручі й не встигаю навіть звестися на рівні, як у вуха б'є Алісин пронизливий крик:
– А-а-а!!! Глібе! Глібе!!
Що там?! Крокодил? Вовк? Ведмідь?! Тридцять метрів долаю, здається у три стрибки. Внизу моя Аліса вчепилась у вудку, а та дугою і ляскає кінчиком по воді!
– Не тягни! – кричу, притьмом спускаючись униз. – Просто тримай, чуєш?! Та просто тримай же!!
Куди там! Он уже вивернувся на поверхні води широчезний мідно-червоний бік ляща, за тим потужний удар хвостом, рибина, перелякана ще більше Аліси, йде вглиб, у рідну стихію, вудка знову гнеться до самої води, та в найвідповідальніший момент я встигаю прямо-таки видерти її з Алісиних рук і дозволяю лящеві опуститися на самісіньке дно, аби він витратив на це майже всі свої сили. Дружина, осмілівши від моєї присутності, намагається відновити контроль над знаряддям лову:
– Дай мені, це я спіймала!
"Угу, його ще витягти треба".
– Ну, потримайся за вудку, але не заважай, бо зірветься.
Спільними, умовно кажучи, зусиллями нам якось вдається стомити ляща і підхопити його підсакою.
– Ур-ра-а-а! Це я! Це я!
– Тихо, не можна кричати! – шиплю я упівголоса.
Де там... Добре, хоч без проблем вдалося ляща в садок запхнути. Бо з Алісиною нестриманістю він би запросто міг і врятуватися, вирвавшись із рук.
– Уявляєш, я собі сиджу, дивлюсь на воду, аж раптом – глядь! – а той поплавець пові-і-ільно так починає тонути, а тоді вже й кінчик вудки почав гнутись. Я я-ак смикну обома руками, а воно там, внизу, не пускає, а тоді я-ак потягне кудись, мало вудку з рук не вирвало! Я злякалась, кричу тобі, що риба спіймалась, а тебе немає і немає – думала вже, що в мене й серце стане...
– Та не кричала ти, що риба спіймалась, – здивовано заперечую я.
– Як це?! Кричала!
– Ну, кричати ти кричала, тільки щось таке: "А-а-а!!!"
– Ні, я добре пам'ятаю, що кричала про рибу, – не здається щасливиця. – І взагалі, що за умовності? Хіба не зрозуміло було, що так кричати я могла лише про рибу?!
– Дійсно, – здаюсь я, розуміючи всю безперспективність свого опору, – вибач, зовсім розучився спілкуватися з власною дружиною.
– А як ця риба зветься?
– Лящ.
– Обов'язково зроблю з ним селфі: відправимо Діані, – раніше Аліса заявляла щось подібне тільки про якусь знаменитість зі світу російського мистецтва –війна таки змінює людей до невпізнаваності.
З одного боку я дуже радий, бо начебто й обіцянку виконав, велику рибу спіймано, а з іншого – в дитинстві я й сам вважав, що головне в риболовлі, це підсікти рибину. Раз підсік і вона опинилась на твоєму гачку, вважай, що спіймана. Навіть попри її немалий шанс з того гачка зіскочити. Тож нічого дивного не станеться, коли Аліса тепер мені проходу не дасть з оцим своїм "це я спіймала!" Маю за будь-яку ціну зрівняти рахунок.
– Ходімо поснідаємо, – тихо кажу я дружині, – нехай тут усе заспокоїться, налякана риба знову сюди повернеться і, можливо, ми спіймаємо ще.
Кидаю у воду добру жменю гороху і намагаюся відірвати її від вудок. Де там! Уклякла над ними й ніби не чує мене. Власне, хто не знає цього фанатизму неофітів рибальства? Особисто я сам через це проходив, і Жорік навіть, і ще мільйони людей до нас та, сподіваюся, мільйони пройдуть і після нас.
А все ж таки голод, як найбазовіша потреба живої істоти, досить швидко бере гору і Аліса нарешті з жалем відривається від безрезультатного споглядання двох жовтих пінопластових кульок, що вільно гуляють водою, і під моїм керівництвом дереться вгору по кручі. Погляд Аліси падає на накритий сріблястою ще кришкою казанок із боками, замурзаними в сажу.
– Там у нас, здається, юшки трохи лишалося.
Я на це лише зітхаю:
– Почекай, спробую нагріти.
Та вона вже зняла кришку й принюхується:
– Пахне смачно, – голосно ковтає слину, за тим бере ложку, куштує...
– М-м-м... Та її й гріти не треба – смакота! Скуштуй-но.
Дійсно, ми вишкребли рештки юшки, проковтнувши без хліба: моє вариво, настоявшись за ніч та охолонувши, набуло смаку нічим не гіршого від свіжого. Або й кращого – це вже за якими критеріями оцінювати.
– Я все-таки хочу пригостити тебе деснянським чаєм.
– Що, тут навіть чай свій?
– А то як же? Треба тільки казанок помити.
Юшка трохи заглушила наш голод, тож спускаюся до води, де прали наші речі, тру піском посудину, розпалюю на старому місці багаття і підвісивши над ним казанок, іду в кущі, та наслідуючи свого деснянського вчителя Сашка, збираю листя дикої смородини.
Дякувати Вищим силам, з чаєм у мене виходить куди швидше, ніж із юшкою, тож ми вже сидимо в холодку під вербою і обережно, щоб не опектися, смакуємо духмяний смородиновий чай із вчорашніми бутербродами.
– Завтра ж куплю газовий примус, – мурмочу я з набитим ротом.
– Ага, це щоб я тобі тут куховарила, а ти рибу ловив, чи не так?
Хто б сумнівався, що я це почую?
– Кицю, це щоб наступного разу юшка для тебе була вчасно готова.
– Ну, не дмися.