— за звичаєм своїм, похмуро повторив кращий розвідник пластунської сотні Вирвич. Він увесь час тримався поближче до провідника, щоб, у разі небезпеки, прикрити його. — Щелепи б їм усім повиривати.
— Тим паче, що гарнізонні водоноси прочистили це боже джерельце та ще й обмурували камінням, аби легше було черпати.
— Як же вони видряпуються потім на вершину з повними відрами чи бочками? — запитав гетьман.
— З бурдюками через плече, або з металевими коробами, охопленими заплічним ремінняччям, — пояснив за провідника сотник Тугай, що саме наблизився до кринички з дев'ятьма своїми пластунами, добре навченими плазувати вужами і маскуватися, знімати вартових і вражати ворога метальними ножами та стрілами невеличких луків. — А, покуштувавши з долоні води, впевнено проказав: "Брехня, у мене за городом, краща" і, підштовхнувши в плече поближнього пластуна, неголосно звелів: — Корбань, і ти, Вирвич, — ідете першими. Обнишпорте кожен закутень, раптом десь засідка. Тільки ж дивіться, вартових не розбудіть, вовчі діти".
— Навпаки, ми їх солоденько приспимо, — запевнив пластунський десятник Корбань.
— А таки приспимо, — підтакнув огрядний і, на перший погляд, необачно вайлуватий Вирвич. — Але щелепи все одно повириваємо.
Рішучий і довершено тренований, Тугай, цей сорокарічний подолянин, зневажливо ставився до прагнень решти козаків атакувати лавою чи навальними юрмами, вважаючи, що вилазками своєї сотні лучників-пластунів здатен завдати ворогові значно більше втрат, ніж у відкриту атакуюча сотня. І довів це своїми нічними рейдами під Кафою, Трапезундом, Тягинею, Азовом. Таких любих козакам рушниць-яничарок та примхливих пістолів Тугай взагалі не визнавав, віддаючи перевагу невеличким лукам, які його пластуни носили в заплічних дерев'яних сагайдаках, та ножам.
— Звичайно, полковник Маріон, цей телепень із хутора Парижа, міг би й потурбуватися про вартових біля криниці, — провадив своєї Тугай. — А ще краще — про засідку на схилі узвишшя.
— Цей телепень з хутора Парижа, — негайно пробубонів-відлунив кращий із його пластунів і незмінний напарник. — Щелепи б їм усім повиривати!
— Поки що моліть Всевишнього, щоб засідки їхньої там не виявилося, — намагався упокорити їх Сулима.
Стежина видалася значно довшою, ніж могло здатися знизу, проте, в'юнячись поміж скельних виступів, вона втрачала свою крутизну; до того ж, в окремих місцях вона зміцнювалася вирубаними в скельній основі, або намощеними з каміння, сходами.
Добувшись вершини пагорба, козаки відійшли від стежки і, примостившись у чагарнику, між двома валунами, гетьман узявся за далекоглядну трубу. Гарнізон іще не прокинувся, отож Сулима без особливого остраху оглянув більшу частину внутрішнього двору — з двома довгими мазанками-казармами, конов'яззю, кам'яним будинком, що, мабуть, служив польським офіцерам і житлом, і штабом, ще якимись будівлями у вигляді напівземлянок, про призначення яких можна було лише здогадуватися. Втім, справа була не в призначенні. Гетьманові важливо було переконатися, що ні класичної цитаделі, ні якогось внутрішнього укріпленого табору, в якому рештки гарнізону могли б замкнутись, щойно козаки подолають рови, вали і частоколи, в фортеці не існує.
— Злегковажив наш фортифікатор Боплан, злегковажив, — мовив Сулима, передаючи далекоглядну трубу своєму давньому, ще за бунтом на "Ісмаїлі-паші" знаному, побратимові — Данилу Сотнику. Саме він, за задумом гетьмана, повинен був очолити штурмовий загін, що прориватиметься через придніпровську частину укріплень. — Без цитаделі фортеця — не фортеця. Особливо така, більше схожа на укріплений польовий табір.
— Мабуть, не встигли спорудити, — стенув плечима Сотник. — Поспішали заселити гарнізоном, поки фортеця не опинилася в наших руках та не перетворилася на чергову Січ. До того ж продовжують розбудовуватися. Он, ще одна невивершена споруда, яка, можливо, піде під комору.
Труба вже опинилася в руках Тугая, коли на перелазі через вал з'явилася група драгунів. Вони говорили щось своєю германською, і безтурботно реготали.
— Е-е, народе безмолственний, чом би нам не розправитися з цими носильниками та вже зараз не увірватися до фортеці? — азартно почухав колодкою ножа потилицю Вирвич. — Поки драгуни оговтаються, п'яти сотням із них щелепи повириваємо.
— Ніяких "щелеп"! Нікого не чіпати! — притишено обурився Сулима, відводячи всю групу за поближній виступ скали. — Замаскуватися і безперешкодно пропустити цих небораків туди і назад. Комендант фортеці не повинен здогадуватися, що ми вже чатуємо на його вояків поблизу валу.
— Шкода, — продовжував чухати ножем потилицю Вирвич. — Хоча б на цих десять шабель водоносів у полковника Маріона сьогодні поменшало б. Тут-таки і відспівали б.
— Щоб мати право відспівувати, треба закінчити семінарію, — пробурчав Тугай. — Оце здобудемо Кодак і вертайся до Києва, семінаристе недовчений, зубрити святці та "постигати все протчєя словеса лєтопісния", — прогундосив останні слова голосом підпилого дячка.
— А, знаєш, Вирвичу, сотник твій мудро радить, — впівголоса проказав гетьман. — Повертайся до отих своїх церковних "святців" та "словес". Колись, може, й власні "словеса літописні" складати навчишся.
— Ото про гетьмана Сулиму та його найкращого пластуна, сам знаєш про кого, якраз і напишеш, — напівжартівливо напоумлював його Тугай. — Такого літописа втнеш, що й Нестор Літописець позаздрить.
— Ти, після церковно-приходської школи, теж збирався, було, подаватись "у науку" до семінарії, — огризнувся його земляк Вирвич. — Але чомусь подався "у науку" на Січ.
— А таки непогана наука, щоб ти знав, особливо наша, пластунська.
Щойно драгуни пройшли повз їхню засідку в бік фортеці, Сулима, у супроводі Характерника і Сотника, спустився до ріки. Та, перш ніж вдатися до цього, він наказав пластунам Тугая залишатися поблизу фортеці. їхнім завданням було — протриматися на прибережних скелях до ночі, пильнуючи, щоб поляки не виставили свої заслони та не вчинили засідки. Ця ж група мала прокладати потім шлях штурмовому загонові козаків, які насідатимуть на вали зі сторони Дніпра.
— Коржики на меду замішані та кетяжки конини сушеної у підсумках маємо, а значить, протримаємося, — запевнив його пластунський ватаг.
Гетьман із козаками ще тільки сідали в човна, як троє наставлених Чорнієм-Характерником козаків уже розкладали на поближньому Вербному острові димовий трикутник із багать. Для графа фон Штаффена це був умовний сигнал: час подбати про власний порятунок. Свій нічний роз'їзд із чотирнадцяти драгунів капітан обіцяв відвести подалі від фортеці, нібито для перевірки двох степових зимівників. На яких і справді ось уже кілька разів знаходили притулок утікачі-селяни, що мріяли стати січовиками.
11
Останню нараду перед штурмом Сулима проводив уже в обідню пору, на маленькому острівці, посеред якого проростав гранітний шоломоподібний валун, а навколо, на мілководді, купчилися готові до виступу чайки. Коли зібралися генеральна старшина і всі сотники, гетьман виклав свій план дуже стисло, але максимально жорстко.
— Зі мною, на скелю, на якій уже чатують пластуни Тугая, підуть лише дві сотні. Ти, Павлюк, поведеш загін, який наступатиме з західного боку, зі степу. Твої вали найвіддаленіші від ріки, і загін у тебе буде найбільшим.
— Зрозуміло, — поважно кивнув полковник, — маю відволікти на себе основну масу драгунів, аби твоєму загонові легше було вриватися на фортечний двір.
— Отож твоїм козакам навіть не обов'язково долати вал, головне — зв'язати жовнірів страхом прориву та розтягти їх сили на всю довжину "стіни". Ти, Бурлук, заходиш з півночі, тільки не підводь свої "безсмертних" під скелю, нехай комендант Маріон та його офіцери вважають побережну стіну природно захищеною. У них і так занадто мало людей, щоб тримати оборону такої твердині.
— Але мої січовики все ж таки алярмом увірвуться в неї під час першої ж навали.
— Істинні запорожці, добірні сили низового козацтва, — розуміюче підтримав його гетьман. — Щоб на такій фортеці та не підтвердити своєї слави безстрашних і нестримних?! Такого просто бути не може... Головне, щоб увірвалися зі справжнім "алярмом".
Бурлук окинув присутніх підозріливим поглядом, чи, бува, не сприймає хтось із них ці слова Сулими за поблажливий глум, а, переконавшись, що всі зберігають належну в подібних випадках сувору незворушність, — войовничо стенув плечима, ніби збирався виходити на борцівський поєдинок.
— Ти ж, генеральний осавул Чернець, яко великий знавець і пошановувач артилерії, збираєш під своєю орудою фальконети й інші гармати, і будеш обстрілювати вали з південного боку, обабіч воріт. Нехай комендант вважає, що основного натиску слід чекати саме після здобуття воріт, і кидає туди останні резерви.
— Скільки перекине, стільки й перемелемо, — хижо всміхнувся осавул. — Як, бувало, під Азовом...
— Тільки ж дивись, своїх не перемели, "мельнику" ти наш, — застеріг його Бурлук.
— Проте всі без винятку починають штурм при повній тиші, щоб не викликати на себе вогонь фортечних гармат. Мої пластуни спробують проникнути в фортецю і зняти вартових. А, тим часом, у руках кожного козака — по в'язанці віття чи очерету, у кожної сотні — по дві штурмові драбини, які слід перекинути через рови, щоб перші одчайдухи переповзали по них й одразу приставляли до валів.
— У наших сотнях драбини вже готові, — запевнив його отаман запорожців.
— Наші хлопці теж не дрімали, — доповів Павлюк. — Щойно стемніє, переправлять їх на плотах на той берег.
— Одне слово, з військовою справою всі ви обізнані, — підсумував гетьман, — та й отамани досвідчені. Ідіть, готуйте військо і все необхідне для наступу на фортецю.
...Ну а сам штурм розпочався майже під ранок, коли нечисленні вартові куняли, повсідавшись під частоколом, або безбожно спали, прихилившись до гармат. Як на те, серпнева ніч ця видалася паркою, наче перед зливою, і, на подив, темною. Якраз такою, в яку щемливо мріється і солодко спиться.
— Ну то я зі своїми вовчими дітьми пішов, бо вже час, — проказав сотник Тугай, помітивши разом із гетьманом ті ж таки три вогнища, розпалені на острівному узвишші, — сигнал до виступу пластунів та наближення основних козацьких сил до ровів.
— Тільки ж вартових біля "перелазу" спробуйте зняти без галасу і стрілянини.