А яка з наших дівчат не тямить мамину науку? Їх двоє, в літах, недомагають, діток не нажили і не буде. Я погодилась і не пожалкувала, віддячувала їм чесною роботою. Доки ти не уплівся в мою долю.
Так, у мене є син. Від тебе, але не твій. Він не носить ні твоєї фамілії, ні батьківства. Не знає, що ти існуєш і не буде ніколи знати, що ти був. Він вже питав, де його батько. Я зіткала легенду, де правда лише одна — був лісорубом. Рятуючи товариша, не встиг відскочити від дерева, що падало, і загинув. Але друга врятував. От, коли син виросте, напевне, запитає де ти похований. Ще не знаю що йому скажу. Буду лиш молити Всевишнього прощення, бо то буде неправда, теж важкий гріх.
При першій стріті я пройнялась до тебе жалістю, бо й сама таке пережила, і нараяла тобі роботу у пана Майкла. Ти скалічився і відчув як недобре вчинив він з тобою. Мої господарі, які знають його, не вірять, що він міг зробити таке. Бач, я тобі ще й співчуваю. Коли ми, на моє горе, зустрілися вдруге, я знов допомогла тобі. Ти тихо, ласкаво почав уповзати в моє серце, мов змія. Я повірила твоїм палким словам, увазі, ласкам, допомозі, бо, як кожна дівчина, мала плани на майбутнє. А коли те недобре сталось, ти навіть підігрів мою надію з купівлею квартири, адже буде сім'я. Для того я тобі віддала свої доларові статки. Ти навіть приніс фото будинку, де ми, нібито, будемо жити. Розвіяв сумніви, коли придбав дві шлюбних обручки.
В моїй душі недобре, було, заворушилось, коли я тобі повідомила про майбутню дитину, а ти став підраховувати видатки на вінчання, весілля, пологи, хрестини. Та я загасила той зародок підозри. О, як я картала себе, коли ти виявився тим, ким є, — злодієм, зрадником, брехуном. Не думай, що мої слова — то якісь жіночі скиглі, аби розжалобити тебе. Ні, ні, сто раз ні. Просто я описала правду, щоб показати глибину твоєї підлоти. Ти для мене тепер ніхто. Не існуєш. І я не хочу твоєї відповіді. Бо тобі нічого сказати.
Мені відомо, що ти вже вибився в люди, маєш маєток. Живи, радій. Тільки знай, що набуте нечесним, підлим шляхом з часом іде за вітром, а труна кишень не має. Чи згадав ти отого нещасного, який від безвиході викинувся з тринадцятого поверху, про якого ти мені розповідав, смерть якого випадково стала причиною нашого знайомства? Мрія його вмерла разом з ним. Але тобі дала змогу здійснити свою, бо, якби не ця трагедія, ми б не зустрілись, і ти б не мав того, що маєш. Певна, що ти навіть не поставив свічку пам'яті цій людині. Але знай, що закон неба невідворотний: зло повертається до того, хто його робить іншим. Так велить небо. Хай тобі доля віддячить тим, чого ти заслужив. То буде справедливо. Наталка Магда з Америки. 1938 рік".
М-м-да.., — протягнув слідчий Петро Усик і до сусіда по кабінету Максима Сущика: — Знаєш, перший раз за час роботи тут розпечатав непрочитаний адресатом лист. То із справи про панський склад у селі Макарове, про ті жорна. Француз, виявляється, то ще той фрукт! Не розумію тільки чому він конверт так довго не розкривав. Візьми от, прочитай. Тут секретів нема. Та й часу стільки спливло...
Хвилин через десять колега повернув чотири зшиткові сторінки.
Що тут думати? Авторка ще до його жахливої кончини морально спалила його. Мабуть, він відчував це, не хотів, аби йому щось із спогадів муляло, заважало спокійно спати. Хоч, видно, мав колись прочитати, якщо зберігав. Але жінка є жінка. Сподівалась, що пройме його своїми стражданнями, реанімує його атрофовану совість і він таки відчує людську біль. Дарма.
"ГАМЕРИКАНЕЦЬ ПРИЇХАВ!.."
На під'їзді до Ковеля паротяг тричі пронизливо верескнув, мов недоколоте порося, зашипів густою парою і зупинився біля станційного перону. Багатьох приїжджих з вагонів першого класу чекали рідні, або ж чиновники від влади. Рудоволосого молодого чоловіка у трохи пом'ятому костюмі, з великою валізою, у капелюсі, ніхто не зустрічав. Він нікого й не виглядав. Коли із вагонного східця його нога торкнулась кам'яної тверді, заросле щетиною за час дороги лице розпливлось у радісній посмішці, з грудей, ніби в морозну пору, вихукнув внутрішній холод. Нарешті! Нарешті він дома! Ніхто його звідти не дістане. Нема такої руки, аби дотягнулась сюди через два океани. Навіть у тій дивній, багатій країні, де він добився того, за чим їздив, але спішно втік.
Погляд Давида стрілив у один, другий бік. Все знайоме. Тут він раніше бував не раз. Дещо змінилось, але не вельми. Той же мурашник бідарів, які шукають роботу. Як і він тоді. Готові до будь-якої. За гріш, аби не пропасти з голоду. Жебраків не поменшало. Його теж нагинали злидні. Не дався. Тепер він впевнено ступає по землі, до нього, як до пана, теж простягають руки нужденні. Хе, але ж він не сонце. Можна ощасливити їх сотню-другу на день-другий. Йому будуть цілувати руки, на нього молитимуться, мов на святого... Тільки завтра ти долучишся до них. Якщо ти сам собі ворог. Таких він щось не бачив. Навряд, чи такі водяться на світі.
Давид усміхнувся своїм наївним філантропічним думкам і впевнено покрокував на привокзальний майдан, де на своїх клієнтів очікували кінні карети. Їхні моделі, як і кожен товар, натякали на вартість послуги. Давид із задоволенням обійшовся б і без них, якби не валіза. У готелі вдало сторгувався за невелику, обставлену кімнату, харчування. Тут він поживе кілька днів. Додому не поспішає. Та його там ніхто й не чекає. Як отримав на першому році одвіт на свій лист, то навіть не відписав. Та й що писати? За селом чи ріднею смутку не було. Все сказала фотографія, яку тоді надіслав. Емігранти, хто при будь-якій роботі, вже на першому році відправляли додому фото, де, здебільшого, у позиченому одязі, веселі, красувались, косили під американця: "Отакий тепер я". Давид зробив так само. Хай подивляться земляки, позаздрять. Щоправда, тоді на ньому з власного гардеробу були лише штани. Тільки передав куті меду: в зуби встромив сигару, хоч ні дома, ні там не файкував, у руку — тростину. Стопроцентний пан. Американський! Куди там волинським! Таким, відписала хрещена, побачило його чи не півсела.
Ет, завтрашнє буде завтра. Йому б ниньки найперш відіспатись, оговтатись, потім владнати банківський прихисток доларам, які він зашив у рушник, і обв'язався ним, мов поясом. Та навіть цей, найнадійніший сховок, не давав спокою в дорозі. Головною втіхою було те, що вона тепер зайняла чи не удвічі менше часу, аніж та, про яку з дрижаками згадує ще й досі. Сучасний швидкий корабель, вагон, пристойний комфорт. Хоч довелось відірвати із бюджету більшу суму на квит, але Давид вперше не пожалкував. За всяку вигоду треба більше платити.
Тут довго торгувався з власником брички-однокінки, бо для обох дорога в Руде була непростою: за один день доїхати, погостювати, і в той же день вернутись. Для кучера і коня таки втомливо. Про себе не йшлося. Він знає що важить реклама. Тому зодягнув американський костюм, капелюх, туфлі. Тростину купив тут. Ех, ще б йому отаку Азу, як у його колишнього шефа! На виду у земляків вона подала б за його командою якийсь пакунок — усе село б ахнуло... І не одне.
Хоча Давид повертався туди, де виріс у злиднях і нужді, серце радісно тьохнуло, коли бричка завернула на вулицю, де стояла батьківська хата. Вона ще глибше вгрузла в землю, стріха світить голими ребрами лат, середина з щебетом1 осіла, майже до горища. Сінешні двері забиті дошками навхрест. Отже, батька забрав хтось з синів чи дочка. В такій розвалюсі не будеш жити. Куди далі — питань не було. Варто б по старшинству, до Йосипа. Але ж на його лист відписав не він, а хрещена. І бричка зупинилась на її подвірку.
Приклавши руку дашком від сонця, вона з хвилину роздивлялась незнайомих і незваних заїжджих. Такі карети ще не зупинялись на цьому дворі. Накінець пам'ять видала: хрещеник!
— Давид! Давид приїхав! — сплеснула долонями над головою і кинулась гостеві в обійми, — Лука! Лука! Боржній[LXIII] [LXIV], боржній виходь, глянь хто до нас завітав, — гукнула в сінешні двері. — Божечки, які гості! — Шарик, замовкни! До буди! Свої! — кинула псові, який рвався з ланцюга. — Я ж казала, я ж казала, що паном повернеться, — приговорювала, не уточнюючи з ким вона сперечалась про долю Давида.
Слух про приїзд гамериканця оббіг селом, немов прудконогий заєць. Під обід оселя хрещеної стала тісною. Давидові було приємно від такої уваги односельців. Тим більше, що дехто, навіть із старших літами, звернувся до нього на "ви" і він їх не поправляв. Людей найбільше займало життя в тій казковій Гамерці: скільки там заробляють, де живуть, яка в ціні земля, чи урожайна, чому там так швидко стають панами, та мало чого. Давид навіть втомився від такого інтересу, і хрещена виручила його.
— Люди! Дайте трохи відсапнутись нашому гостеві. Йому ж ще сьогодні треба у Ковель вернутись. Сонце он хилиться.
Кімната загула невдоволеними голосами: ледь не п'ять років не був у селі, а тепер з людьми і півдня не хоче.
— Гордує, — зробив висновок Мусій Рудий, Сельода, який до ладу чи ні, але часто приплітав до розмови випадок, коли один пан заплатив йому двома смачнющими сєльодинами з моря. — Де ви бачили, щоб пан мужика уважив?
Поважна й цікава зустріч повертала не в те русло, і Давид спробував не дати.
— Знаєте, чому мене навчила Америка? — запитав земляків і всі ураз замовкли, чекаючи на якийсь секрет багатства. — Час цінувати. І кожен цент, себто копійку. Не лінуватись. Час повертається доларами. Тому я й поспішаю.
— Ого! — знов вигукнув Мусій. — Якби я мав стільки долярів, як вільного часу, то ніц і не треба...
Кілька чоловік вже переступили хатній поріг, у сіни — який то секрет, коли навстріч їм, шумно і активно почав пробиратися найстарший син Харитона Йосип. Люди поволі розступалися перед ним, бачачи, що він намірився прошкувати прямо до Давида, який сидів за столом.
— От і маєш! — голосно, з легкою хрипинкою, ще від порога почав. — Уважив найстаршого брата. Я його дома виглядаю, а він тут засів! Ну, здоров, здоров, Давид.
— Девід, Йосипе, — лагідно і тихо поправив брат і піднявся назустріч.
Очі Йосипа часто-часто заморгали, він зупинився.
— То ти вже не Давид? Перехрестився там, чи як? На взір ти вже гінший, як був, те ясно.