Ляпаюсь пикою в затхлу твань, аж подих мені забиває, проте, саме це й змушує тіло діяти, тож, певно, й бризки ще не вляглись, як я зриваюся на рівні з єдиною думкою: "Аліса хоч жива?!" Та грязюка так заліпила мені очі, що навіть протерти їх не вдається, тільки гірше ще стає, бо багно пече і ріже мої баньки мов ножем.
– Ти жива?! – гукаю я кудись у луг, не маючи можливості навіть зорієнтуватися в просторі.
– Ой, вибач будь ласка! Вибач! – голос Аліси лунає десь зовсім поряд.
Ну, раз вибачається, значить жива і неушкоджена.
– Ти тут?! Підніми мій ровер та швидко знайди в поклажі воду: нічого не бачу. І де тут берег?
Добре, що ми прихопили з собою аж десятилітровий пластиковий бутель колодязної води. Сяк-так умившися, промивши під струменем заліплені очі, заспокоївшись, що поклажа на багажнику, впавши на лепеху, майже не намокла і подушки сухі, бо нічліг наш на цьому й скінчився би, я командую:
– Митимемось на Десні, тут недалеко вже. Вперед!
Налякана шкодійка не сперечається навіть попри свої забрьохані в чорну тванюку білі кросівки. Вибираємося на підйом, рушаємо і, тепер уже я попереду. Їдемо лугом, перемазані, як чорти – з мене взагалі грязюка шматками відвалюється на ходу. Оце би глянули на нас клевенці! Уявляю скільки балачок було би. А головне – яких! Реготав, Глібе, на кладці з Хасточчиного лиха? Ось вона, карма. Не минає і десяти хвилин, як попереду вже видніються в траві дві автомобільні колії. Хоча би ніхто не їхав...
Аякже! Карма є карма: зліва з-за кущів вихоплюється чиєсь авто і мені зрозуміло, що ми, хочеш не хочеш, а якраз на перехресті й стрінемось
– Не звертай уваги! – гукаю я на ходу ло Аліси. – Їдемо, як їхали.
Водій у білому "Дастері" та його пасажир зачудовано зирять у відкрите вікно, аж роти пороззявляли: справа стежкою їдуть до них дивні якісь двоє – чи то сажотруси забилися на луг, чи нечисть яка? Їдуть не поспішаючи, мовби так і треба.
– Шо воно таке?! – чути, як пасажир питає у водія.
Відповіді нам не чути, зате водій натиснув на сигнал, чи то вітаючи нас, чи кепкуючи, і обоє раптом заходяться сміхом. Ну-ну, я теж із Хасточки сміявся...
Ще трохи й ми вже на місці. В холодку спираємо велосипеди на верби, Аліса розгублено товчеться в очікуванні заслуженої прочуханки.
– Горе ти моє, – кажу дружині тоном баби Ліди й, узявши за руку, веду до води, де більш-менш похилий спуск, а внизу деснянське дно відсвічує жовтим пісочком і течія вишиває свої нескінченні візерунки. Горе, слухняне, наче вухо, не опирається і робить все, що велю. Знявши верхній одяг та біля самого берега занурившись по пояс у воду, бо тут досить таки глибоко, змиваємо з тіла рештки бруду, що вже почав присихати, й сяк-так перемо свої лахи.
– А тепер почнемо розбір польотів, – завожу я грізним командирським тоном, але далі не витримую і розпливаюся в усмішці. – З бойовим хрещенням!
Ми регочемо, не в змозі спинитись, хвилин, мабуть десять – мовби на нас пошесть якась зійшла, потім розстилаємо прямо на траві проти сонечка випрані речі.
– Обов'язково сфотографую тебе в цьому купальнику: жовтий колір дуже тобі личить.
– Нехай коли добре засмагну, тоді буде ще краще.
– Давай табір лаштувати, намет ставити. Заодно й засмагатимемо.
Заспокоївшись, Аліса заводить мову про пережите:
– Я гадала, що ти мене вб'єш, хоча за правилами дорожного руху в зіткненні винен той, хто ззаду.
– А я думав, що це ти мене вб'єш, хоча в нашому випадку педеде й не діють.
– Це ж іще чому?! – Аліса настільки осміліла, що ось-ось почне висувати претензії. Ні, з жінками таки треба строгенько.
– Бо тут не асфальт, а ми не на авто, – вплітаю я повчальні нотки. – Коли двоє ідуть по лісу, той, хто попереду, завжди має притримувати гілки, які відхиляє – щоб вони не вдарили заднього по обличчю. Так само і на велосипеді – думай про того, хто позаду, тим більше, коли він навантажений так, як я оце, і може просто не встигнути зреагувати, та ще й коли дорога під гору.
– Я про це не подумала.
– Проїхали. Допоможи мені з наметом.
Ми з Жоріком свого часу гралися в дідовім саду наметом нашого батька – в юності був у нього двомісний радянський, з брезенту кольору хакі й відтоді свято берігся бабою Лідою. Ми з братом ставили його в саду, і підрісши, навіть ночували в ньому, тож добряче натренувались з установкою того неодмінного атрибуту радянських відпочивальників-дикунів. Але придбаний мною новітній і, звісно ж, китайський намет, варто було мені вийняти його з чохла й випустити з рук на землю, як приховані в ньому пружини, тут же розправившись, сотворили диво: він неочікувано для нас обох сам набув потрібної форми – мені тільки й лишилось, що пришпилити його до землі металевими штирами з гачками на кінці.
Аліса ніби в Дивокраї: стоїть і очам своїм не вірить. Для неї, слід гадати, десятий день триває коли не свято, так екскурсія не менш захоплива, ніж якійсь школярці в Діснейленді. Зате мені сидіти не з руки, бо з мене ж і спитається: казка має тривати, аби в моєї мадам почали пробиватися зачатки перших корінців – нема нічого сумнішого, ніж видовище жінки, котрій не до душі середовище, в якому вона мусить існувати. Починаю надувати наш доволі широкий двоспальний матрас, але вчасно розумію, що так він у намет не пролізе. В нас сяк-так виходить запхнути його всередину і вже там, мостячись на ньому вдвох, я доводжу справу до кінця, весь час цікавлячись у подружжя:
– Ну як? Іще? Досить?
Нарешті нібито досить.
– Ну ж бо, спробуй тепер, – прошу я, і Аліса, зирк-зирк на мене, робить кілька спокусливих рухів. Темно-синій матрас, жовтий купальник, очі з поволокою...
– Чудовий! Такий пружний.
– А ось це залишмо на десерт, бо доведеться голодними лягати, – попереджаю я, переборюючи спонтанне бажання, – мені пора на лови йти, по здобич, вогонь добувати, варити тобі рибальську юшку, бо в нашому з тобою випадку суспільство більше нагадує матріархат. Займися, будь ласка, подушками й рештою всього, що має бути всередині нашої печери.
За півтори години мені таки вдається – просто якимось дивом, із язичницькими заклинаннями до всіляких підводних духів та самої матінки-Десни – зловити на варену пшеницю пів десятка невеликих пліток і я беруся за чаклування над казанком. Аліса на правах гості засмагає собі під вечірнім сонцем зі смартфоном в руках й навіть голови не б'є щодо хліба насущного. Я ж збираю хмиз, чищу, мию та патраю рибенят, даю раду картоплі, цибулі й моркві – одним словом, не маю жодної вільної хвилини, бо розумію, що ось-ось почую головне запитання: їсти скоро?
– Ну що там у нас, – відривається від читання Аліса, щоб одягнутися в уже висохлий одяг, бо сонце сховалося за вербами, – скоро вечеряти?
– Скоро, скоро.
Минає пів години, мені таки вдалося розвести багаття, тепер полум'я лиже та кіптить дно й боки нового казанка, проте ще й вода не закипіла. Чи не надто самовпевненою була моя обіцянка дружині почастувати її юшкою? Бо хоча колись давно дід і вчив нас із братом її варити, а на минулому тижні я уважно спостерігав за Сашковими чаклуваннями над казанком, проте якось воно в них швидше все виходило... Здавалось би, простіший від деснянської юшки рецепт страви це лише варені яйця, а от же ж щось не те, не поспішає вона готуватися.
– Скоро вже? Їсти хочеться.
– Скоро, кицю, скоро. Вже закипає.
– Ще тільки закипає?!
– Потерпи трішки.
– Якби я оце тобі щовечора так казала, уявляєш?
Ну не язва[34]?
Закипіла нарешті! Вода в казанку так вирує, що аж за край вибігає, падає в багаття, шипить, жене білий дим – от лихо! Дрючком розгрібаю дрова, вариво моє заспокоюється, але й кипіння припинилося. Гарячково підкидаю хмизу, бо вже ось-ось сутеніти буде.
– Глібе, я їсти хочу. Де в нас бутерброди?
– Які бутерброди?! До юшки нічого їсти не можна, весь смак зіпсуєш.
– Заманив на Десну, дорогою в багнюці виваляв, тепер голодом морить...
– Ще п'ять хвилинок, люба. Готуй там поляну, хліб ріж, миски-ложки шукай.
Капець! Знову побігло. Ну, хай уже як є, вся не вибіжить, на двох вистачить і половини казанка.
Хоч би не забути посолити. І лавровий листок покласти.
Хух! Очі в рибі побіліли – все! Все? А картопля зварилася? Та ніби зварилася...
– Готово!
– Ура-а!!
А воно вже темніє. Ще трохи – й ложки не побачиш. Спільно переносимо нашу "поляну" до вогню, я підкидаю дрівцят – романтика!
Юшка гаряченна, ми довго дмухаємо на неї, доки нарешті осмілюємося сьорбнути.
– Яка смакота! Неймовірно!!
– А я що тобі казав?!
Немає на світі добрішого й романтичнішого створіння, ніж сита Аліса. Мабуть, три чверті того, що в казанку було, ми з нею як за себе кинули. Навіть кістки в рибенятах не спинили й не роздратували дружину, чого раніше я би й уявити не міг – з'їла більше від мене, навіть до бутербродів справа не дійшла. Вогонь уже погас, тільки жаринки під попелом тліють. Навколо темінь страшенна, чорне небо все засіяне зорями, мовби свіжозорана земля Хасточчиною кукурудзою сорту... як це його? – Сільверклауд! Звуки всілякі нічні, незнані, нечувані. В Десні велика рибина скинулась. Первісне життя.
Аліса тулиться до мене.
– Ніколи не думала, що архаїка може бути такою романтичною. Є в ній щось хвилююче. Це небо манить до себе, наче безодня, здається, ще трохи, світ раптом перевернеться і ти туди впадеш. Воно притягує до себе так, ніби там таємниця таємниць, одкровення, осередок істини.
– А хіба не так? Ти коли небудь раніше бачила такі зорі?
– Такі – ні. Навіть не уявляла, що їх так багато і вони настільки яскраві. А вони ж усі мають назви!
– Знаєш де Полярна зоря?
– Ні...
– Он вона, дивись, – я показую Алісі яскраву зорю біля ковша Великої Ведмедиці. – Бачиш це сузір'я – наче ківш? Тобі відомо, як воно зветься?
– Звісно. Це ж яким невігласом треба бути, щоб не знати? Велика Ведмедиця.
Справді, щоб інтелектуалка Аліса та й не знала.
– Але отак вживу, на небі, до цього часу я дійсно не бачила.
– Наші предки Велику Ведмедицю звали Великим Возом. Або ще Ковшем. Є версія, що свастика символізує обертання нашого світу навколо Полярної зірки.
– Свастика?! Яким чином?
– Зверни увагу: ручка Ковша зараз піднята практично вертикально, а лінія, що єднає оту, крайню в Ковші, зорю Дубхе з Полярною зорею, уявно горизонтальна.