Він почувався людиною, яку брутально використали і в послугах якої більше не бачать потреби. Мабуть, він остаточно утвердився б у цій думці, якби не згадка про те, що за картини його баронеса розрахувалася, причому вчасно і щедро.
Інша річ, що, взявши в нього частину тих грошей на дрібні витрати, Ірена теж раптово втратила будь-який інтерес до свого кавалера і його творчості. Мало того, в Одесі знову несподівано з'явився Костоправ, після чого Вотяну оголосила, що до столиці вона повернеться нескоро, можливо, аж під кінець літа. Та й ключа від своєї київської квартири Команданте вона теж не дала, хоча той дуже розраховував на таку послугу. Пояснила свій вчинок тим, що додому ось-ось має навідатися батько, який, разом із новою дружиною, прибуває з Італії у відпустку.
— Не відчуваю бадьорості в голосі, наш Великий Самозванцю, — саркастично ущипнула його фон Гретцкі. — З якого б це дива? Після
такого успіху в галереї "Майстерня Рубенса", при таких грошах і на аркадійському березі сидячи... Наскільки мені відомо, погода в Одесі все ще пляжна.
Не розуміючи, що вакуум навколо нього почали створювати його ж таки друзі з СБУ, і що баронеса тепер заодно з ними, Ігуда коротко змалював ситуацію, в якій опинився.
— Ми домовлялися, що до кінця місяця я подам вам ще кілька картин, — завершив він цю оповідь. — Задуми справді з'явилися. І теж у стилі "Голгофного орача". Одначе різко змінилися обставини. Я мав намір повернутися до Києва, але сталося так, що лишився без даху над головою. Тобто повертатись мені нікуди.
— Отже, теперь ви залишилися без відданої музи Ірени, а відтак — і без даху над головою, — удавано зітхнула Євгенія. — Співчуваю. У мене теж обставини змінилися. Найближчим часом закуповувати ваші картини не випадає. Схоже, в галерейному бізнесі я остаточно збанкрутіла. А щодо житла. Варіант із засланням до рідного села і батьківської хати вас що, теж не влаштовує?
— Тепер у цій хаті живе мій двоюрідний брат, із цілим виводком дітлахів. До того ж я мав намір влаштуватися на роботу. В кіностудії щось там обіцяли, проте сама вона на межі виживання.
— О, то ви ще й геть безробітний?! — у тому ж награному тоні поспівчувала йому мільйонерка. — Як це ви дожилися до такого — ні визнання, ні грошей, ні родини, навіть даху над головою?.. У Штатах вас вважали б типовим лузером, або клінічним невдахою. Що, зрештою, одне й те ж.
— Краще все ж таки "клінічним невдахою", — обрав Ігуда. — Зрозумійте, та й промовистіше. — І, вважаючи, що розмова зайшла в глухий кут, відключив свого мобільника.
Воліючи поговорити без свідків, Ігуда відійшов від столика, за яким сидів разом із Іреною, — це був їх прощальний обід в аркадійському кафе "Ротонда", — проте жінка уважно стежила за ним. І коли він повернувся до столика, обличчям її майнула співчутлива і, водночас, переможна посмішка. Розуміючи, що втрачає владу над цим мужчиною, Вотяну водночас відчула, що здатна помститися йому за таку несподівану "зраду на творчому злеті".
— Судячи з пригніченого вигляду, метре, — цідила вона разом із цівкою червонного вина, крізь бокал і посмішку, — ваша нова пасія не в захваті ні від вашого творчого байдикування, ні від повернення до столиці.
— Щоб іще більше втішити вас, моє морська феє, повідомлю: щойно мене названо клінічним невдахою. І я навіть не пробував оскаржувати це визначення.
— Ось і я так вважаю: кепські ваші справи, клінічний невдахо.
— Ще зовсім недавно ти була іншої думки про мене і мій талант.
— Звідки тобі знати, якої насправді думки я була про тебе?
— Не намагайся видаватись вульгарнішою, ніж ти насправді є. І взагалі, облишмо цю тему.
Ірена милостиво стенула плечима: "облишмо, то й облишмо, жодних заперечень".
Столик, за яким вони сиділи, справді стояв у тій частині кафе, яка розташовувалася у високій ротонді, що буквально нависала над аркадійським пляжем. На морі панував цілковитий штиль, й осяяна сонячним промінням Аркадійська затока поставала по-весняному лагідною й умиротвореною. Ігуді подобалося і це кафе, і сама ця місцина; подобалося море і місто.
Спостерігаючи за тим, як найсміливіші з-посеред весняних пляжників повільно і боязко заглиблюються у все ще прохолодні прибережні води, він подумав, що час би і йому зважитися і перебратись до цього міста, до моря, до південних краєвидів своїх майбутніх полотен. Чом би й ні? Що він забув у столиці? Якщо вже починати з чистого аркуша, то в Південній Пальмірі, де його не пригнічуватимуть ні нав'язливі спогади, ані відлуння колишніх невдач. Власне, перші рядки на цьому аркуші він уже написав, отим вдалим дебютом у "Майстерні Рубенса". Одначе вголос усе ж таки запитав:
— Може, ми все ж таки повернемося до столиці разом?
— Е, ні, тепер уже повертатимемося порізно. Навіть якщо ти остаточно наважишся залишитись тут, а такі думки відвідують тебе все частіше, то й залишатись ми теж... будемо порізно.
Ігуда зрозумів, що розмова на цю тему втратила сенс і вже мав намір покликати офиціантку, щоб розрахуватися і піти геть, аж раптом телефон його ожив.
— У моєму приміському маєтку, — почув він голос Євгенії, — є невеликий флігель на три кімнатки і кухню. Якщо їм дати лад, одна з цих кімнат, що розташована на другому поверсі, тимчасово може стати вашою майстернею, інша — нічним притулком. Таке. тимчасове, — знову наголосила вона на слові "тимчасове" — вирішення питання вас влаштовує?
— Як незвично і захоплююче звучить оце ваше: "У моєму приміському маєтку!" Неминуче пригадаєш, що мовлено це вустами баронеси. Наразі вважайте, що врятували мене ще раз, баронесо.
— Ой, ой! — скривила губки Ірена, передражнюючи Ігуду. — "Як захоплююче це звучить... у вустах баронеси!"
— Побоююсь, — провадила тим часом Євгенія, — щоб згарячу не залишились посеред тієї курортної суєти назавжди. А маєток, зважте, розташований на пагорбі. До того ж, із другого поверху його відкривається чудовий краєвид, з вигином ріки, переліском і горою по той бік річки.
Тепер уже настала черга Команданте переможно глянути на свою зрадливу музу.
— Навіть уявляю собі, як той краєвид відроджується під моїм пензлем.
— То й коли зводите прибути до "матері городів руських"? — стримано поцікавилася Євгенія, не маючи наміру й далі описувати красоти і зваби свого маєтку.
— Уже, мабуть, завтра. Якщо тільки вдасться придбати квиток.
— Щойно придбаєте, зателефонуйте. У столиці вас зустрінуть. Віднайти мій маєток непросто, а ви, бачу, й так уже наблукалися.
32
На київському вокзалі Команданте зустрічав уже знайомий йому за одеськими справами вірний "Санчо Панса" баронеси Артур. У своєму незмінному малиновому піджаку і білих джинсах, при масивному золотому перстні і ще масивнішому хрестові, що звисав на грубезному нашийному ланцеві поміж широко відвернутими планками блакитної сорочки, він міг перебувати в іпостасі кого завгодно — бізнесмена, місцевого "крутого", людини з творчого бомонду, тільки не того, ким насправді поставав — водія бізнес-леді середньої руки.
— Будучи вами, я ще з місяць залишався б на чорноморських берегах, — похмуро процідив він крізь набір золотих зубів, проводжаючи Романа до машини.
— Я теж згадуватиму краєвиди побережної Одеси, як романтичний сон, але, на жаль, столиця все ще перебуває на берегах Дніпра, а не Чорного моря. — Й одразу ж змінив тему: — До речі, про столицю. Судячи з того, що вокзал і вся площа поблизу нього забиті гуртами чоловіків у камуфляжі і в козацьких одностроях, у ній знову щось відбувається?
— Черговий спалах бунтарства — ось що тут відбувається. Як в отого вашого партєйного віршопльота: "На майдані коло церкви революція іде. "Хай чабан, — усі гукнули, — за отамана буде!". Щось у цьому дусі. Та й гасло не нове — "За Україну — без нині діючого Гаранта". І головні події знову ж таки мають розгортатися на Банковій, біля адміністрації Президента. На привокзальному майдані, он, уже почалася посадка цих "заколотників" у буси. Як бачите, під ці, на перший погляд, нібито стихійні заворушення хтось кинув грубі гроші, створив добре злагоджену мережу організаторів, нацькував пресу.. Ніхто з нас від нинішнього Президента не в захваті — це факт. Але ж постає питання: що то за сила раптом з'явилася, котра володіє такими організаційними, фінансовими, людськими і технічними ресурсами, і при цьому не боїться ні божої, ні міліцейської кари?
— І ви здатні відповісти на нього? — поцікавився Команданте, рушаючи слідом за Артуром через майдан, до стоянки машин.
— Я ж не генерал від міліції, і навіть не очільник Служби безпеки.
— А якщо вдатися до фольклорних джерел? Хто, за народними "сказаннями", постає в ролі революційного "чабана" цього разу?
— Хіба це має значення — хто саме? Головне, що на чолі всього цього бунтівливого стада баранів опинився черговий "чабан". — А по хвильці мовчання, раптом запитав: — Хочете глянути, що там відбуватиметься сьогодні поблизу палацу Президента?
— Розумію, вам і самому цікаво.
— Жодного інтересу.