Як казав мені колись отой Микола, що на горо́ді возився, коли ми з тобою плавали, "аби комусь із села, да в Го́роді своїм стать, це треба сім год на призьбі спать і сусідського кота на Ви називать".
– Колоритно! – сміється Аліса. – Цікаві тут люди живуть. У них що, все з такими приказками робиться?
– Є й такі індивідууми.
– Скажи ще щось смішне.
– Так буде нецікаво. Нехай Клевеня відкривається тобі поступово. Сказане в живому контексті вдвічі смачніше.
Оновлення хати добігає кінця. Стелю я сяк-так спромігся двічі пофарбувати в якийсь блідо-кораловий колір – за класифікацією нашої хатньої візуалізаторки. Убився в пень, але на підлогу ніде й не капнуло – завдяки тому, що на ручку щітки щільно вдягнув половинку дитячого гумового м'ячика, в який зайва фарба і збиралася.
– Та ти винахідник! – вигукнула, побачивши девайс, дружина. Я скромно промовчав, що ця рацуха випадково трапилась мені на очі в одній із дідових книжок з корисними порадами радянського ще періоду. Жили ж совєцькі люди: все в них через дупу робилося – замість продавати населенню щітки з готовими вже ємностями на ручках, пропонувалося курочити дитячі м'ячики, замість дюбелів радили їм учнівські дерев'яні ручки використовувати, або запихати в дірку жіночі колготки й закручувати туди розпечений саморіз, що плавить капрон до стану пластмаси, стрілки на колготках замазувати клеєм бееф-два і ще ціла книжка подібних порад.
– Не можу нічого вигадати, як нам підлогу пофарбувати, – переймається Аліса, – невже через вікно будемо лазити? Хоч у готель переїжджай. Тут є готель?
О-о-о, я давно чекав цього моменту!
– Мабуть є, але мені прийшла в голову значно цікавіша ідея.
Те, що вона осяяла мене ще тиждень назад, я делікатно замовчую.
– Яка ж?
– Я пофарбую підлогу і ми з тобою поїдемо на Десну, ночувати в наметі. Ловитимемо рибу, купатимемось, засмагатимемо, обіцяю почастувати тебе рибальською юшкою. Кохатимемось на природі!
Аліса в захваті.
– Це буде справжньою розвагою! А на чому ми поїдемо? – раптом спиняється вона.
Дійсно...
– Скоро двадцять років, як ми разом, а я ніколи в тебе не питав: ти вмієш їздити на велосипеді?
– Гіпотетично.
– Тобто?
– В старших класах вчилася, коли була на канікулах у бабусі, в Миколаєві.
– Вчилася, чи їздила?
– Трохи їздила.
Використавши увесь наявний в мені потенціал дипломата, переконую Алісу, що необхідно заздалегідь потренуватися. Побачивши наші транспортні засоби, дружина скептично запитує:
– Ти, випадково, не в музеї позичив цей антикваріат?
– Цим вєлікам, тобто, роверам або, коли хочеш, байкам, років, мабуть, тридцять. Тому на антикваріат ще не тягнуть, зате міцні та надійні.
Виводимо за ворота відремонтовані мною ще до її пришестя велосипеди, ведемо в руках до кладки й неочікувано благополучно перебираємося з ними через Рукав. Тут нас уже ніхто не бачить і тренування починається. На мій подив у дружини все виходить майже з першого разу. Деяка невпевненість в їзді Аліси відчувається, але попереду аж до Чайчиного озера рівна дорога, тому їдемо туди – практика найліпший вчитель.
Озеро доволі широке, вода в ньому блакитна, як небо, латаття ніжно-зелене, а лілії чисто-білі, як дівоча цнота. Лелека, що розгулює біля води, помітивши нас, вичікує, доки ми наблизимось і тільки тоді ліниво розбігшися, незграбно й важко здіймається в повітря.
– Це часом не наш? – Аліса проводжає його поглядом.
Мені ж не до птаха, бо ні з того ні з сього спрацьовує якийсь неясний тригер і осмислені думки відлітають геть, поступаючись місцем первісному інстинкту.
– Ходімо туди, – показуя я кудись у безмежжя лугу, подалі від стежки, й Аліса, чи то зрозумівши все з моєї інтонації, чи вловивши якісь флюїди, а, можливо, винятково завдяки жіночій інтуїції, не питаючи, слухняно веде свого вєліка поруч зі мною. Ми торуємо у високій траві дві паралельні стежки, часом плутаючись в зеленому килимі, що майже сягає нам пояса, час від часу зиркаючи одне на одного, доки нам нарешті зовсім не вривається терпець, і тоді двоколісний транспорт із приглушеним дзенькотом падає в густу лугову зелень, а поміж ним, злившись уже в пристрасному цілунку, опускаємось у траву і ми.
– ...Слухай, – трохи відсапавшись, каже згодом Аліса, – такого досвіду в нас іще не було. І мушу сказати, що провінція подобається мені дедалі більше.
– А чим саме?
– Простими радощами життя, – трохи подумавши, формулює дружина, – здається, саме їх мені й бракувало: смаків домашнього сиру, ягід із саду. Купання в озері. Кохання в траві серед лугу. Квітів, що у воді, й оцих, над нами.
– Зізнаюся тобі: скучив за містом. Не так давно був у Чернігові; коли почув шум міста, мало сльозу не пустив; так щемно стало за Харковом, за нашою квартирою, за тими роками, коли ми втрьох були щасливі...
– Не ятри душу. Назад нічого не вернеш. Давай краще міркувати як нам ліпше тут облаштуватися.
– Сходимо в неділю в гості, та й почнемо з понеділка міркувати, – відтягую я невідворотність, повну невизначеності. – У вівторок Хорхе пенсіон має скинути – буде на що починати ремонт.
– Я теж вкладуся: назбирала за ці роки аж сімсот євро, – скептично оцінює свої статки Аліса.
Кого б не розчулила така самопожертва дружини? Вкриваю її пестливими цілунками, не забуваючи основного:
– Дякую, ти справжня партнерка. А зараз, кицю, пора нам додому їхати. Мені сьогодні ще горох варити, до риболовлі готуватися, бо завтра зранку підлогу пофарбую, а по обіді вже і їхати треба.
– Хочу скупатися. Дивися, там ось пісочок і латаття немає. Ходімо.
Аліса підводиться і йде собі до води, ніби десь на безлюдному острові. А Всевидяче око?! Помилувавшись обрисами любки, берусь її наздоганяти, вловивши себе на думці, що два насторожені погляди туди-сюди я таки встигаю кинути. Купання як завжди бадьорить, одразу ж спливають в пам'яті відчуття дитинства, ота свіжість і тужавість у тілі, з якою виходив з води, підставляючи себе луговому вітерцеві, який тут же вкривав тебе гусячою шкірою.
Ми повертаємося до одягу, обсихаємо під вітром та сонцем, нарешті вдягаємось і неквапом вернувшись на стежку, рушаємо додому.
– А давай будемо кожного ранку купатися, – чую позаду голос Аліси, – як тобі ідея?
– Давай! – напівобернувшись, зопалу погоджуюсь я, бо для мене кожна подібна ініціатива дружини на вагу золота: шеф колись учив мене, що першим завданням менеджера має бути заохочення корисних ініціатив персоналу. Тільки... Чи зможу я сам, коли дощ піде або холодно стане? Мені й тепер мороз поза шкірою, як згадаю льодяний душ у пеклі.
Ну, там видно буде, Аліса теж не з тих, які всілякі там загартування люблять. Може пересунемо водні процедури на вечірню пору, після роботи. І як його до того всеохопного ремонту приступитися?
... Ми виводимо за ворота свої лайби, навантажені спорягою для лугового нічлігу в об'ємі, що, мабуть, удвічі перевищує все майно моєї Аліси, отримане нею по пошті. Що характерно, намет, надувний матрас і казанок, придбані вчора мною в тутешньому рибальському магазині, займають хіба що десяту частину нашої поклажі. Дві подушки, тепла ковдра, простирадло, рушники, теплий одяг, посуд, продукти – все це без урахування суто рибальського вантажу в моєму наплічнику складене переважно на багажник мого байка, бо Аліса хоча би сама якось доїхала. Хто не знає мети нашої поїздки, той буде свято переконаний, що ми їдемо з дому щонайменше на тиждень. Хоча би Сашко Бальбо нам не стрівся – боюся собі навіть уявити, що він може запитати й що потім подумає про нас, точніше, про мене.
По Клевені ведемо транспорт в руках і я спиною відчуваю, як її Всевидяче око буравить дірки в наших спинах з німим запитанням: "Куди це вони?!" Кладку долаємо без пригод і коли ховаємось за вербами, я навіть не намагаюся зрушити свого вєліка-ровера-байка традиційним способом – відштовхнувшись та на ходу перекидаючи ногу через сідло. Натомість мушу спершу задирати хвору ліву кінцівку, переводячи її через раму й тоді вже, відчуваючи, як розхитується на задньому багажнику гора моєї поклажі, намагаюся щосили натиснути п'ятою на ліву педаль й одразу ж рушити з місця в надії, що надалі справлюся з балансуванням. Власне, в такому ж стані перебуває і Аліса, дарма, що її багаж це лише той наплічник, із яким вона сюди приїхала, хоча й напханий під саму зав'язку.
Рушаємо: дружина попереду, я за нею – це щоб була можливість завжди тримати її в полі зору. Маршрут простий: стежка тут одна і веде майже навпрямки до місця лову, головне – без пригод переїхати заболочену низинку в кінці Чайчиного. Вчора ми до неї трохи не доїхали і це мене дещо турбує: аби ж Аліса змогла вчасно там спинитись, бо якщо замаже в багнюку свої білі кросівки, то я її на Десну навряд чи ще коли заманю. День погожий, вітерець легкий, на небі пухнасті хмарки: то сонечко тебе пестить, то вітерець зганяє з тіла спеку, коли воно ховається за купу білого пуху на вицвілій блакиті літнього неба – про таку погоду тільки мріяти можна.
Все йде по плану, марно я переживав: Аліса вправно крутить педалі, вже спіймала ритм і драйв, чеше рівно посередині стежки. Минаємо Чайчине і я про всяк випадок попереджаю:
– Зараз буде спуск, тому пригальмовуй, а внизу бери лівіше, там твердо, проїдеш.
Дружина киває головою, що, мовляв, зрозуміла, пам'ятає, і далі несеться вперед а я, не відстаючи, за нею – аби в разі чого встигнути вчасно попередити. Стежка іде вниз, у видолинок, схоже, тут раніше теж було Чайчине, але з роками ця частина озера практично пересохла, залишилась тільки неширока смуга сирої місцини з рештками води, вся заросла лепехою вперемішку з іще якоюсь невідомою мені ботанікою. Аліса шурує вниз майже не гальмуючи – ти диви, як навчилася! – зараз ми проскочимо долинку на повнім ходу й вилетимо на підйом...
І в цю ж мить вона раптом щосили лупить по педалі, спиняючись, наче вкопана, перед найвідповідальнішим місцем, та, обернувшись, питає мене:
– А я не...?
Хрясь! Брязь!! Моя лайба зі всього розгону лупить в заднє колесо Алісиної, від чого та мандрівниця летить в багно та лепеху по лівий бік стежки, а я з прискоренням – у правий, і зі страшенним плюскотом, у всій своїй екіпіровці, зо всіма своїми бебехами, ляпаюсь мордою прямо в найглибшу тванюку, здійнявши бризки, мабуть, до самого неба – ніби це й не людина впала, а цілий гіпопотам.