олітичних рекетирів, щоби нишком замочити нахабу. Причини відомі: мало того, що вся фізкультура, спорт, вся поліційно-каґебістська нахабна братія виховувалися за Совєтів у ро´сийсько-шовіністичному дусі, то ще й "виховник" українського народу – її "інтеліґенція" – відхрещується завжди від здорового народного шовінізму українського робітника чи селянина. Не потрібно втішатися зарозумілим, але безпомічним, філософічним міркуванням про "переваги" своєї культурної "вищости" в тих ситуаціях, коли Поляк або Москаль відрухово і не довго вагаючись валить у писок. Своїми немічно-шкідливими злагідно-моралізаторськими повчаннями "інтеліґенція" спромоглася так помикитити в голові простого народу, що йому й охота відпала реаґувати на образи… З другого боку, чим відповів‑би "демократичний" суд на спробу якогось охлялого інтеліґентика замахнутися немічною культурною правицею на пику нахаби, імітуючи символічного шляхетського ляпасика на захист честі держави? Чи вступив‑би ся прокурор за поламані інтеліґентні ребра? Навряд. Поза Україною і Німець, і Поляк, Чех і Словак має право громадянина покарати нахабу за образу чести держави. В Україні – не можна: діють "права людини". А єдина людина у нас з вами – Iнтер. Є над чим поміркувати. Атмосфера. Звичне до нарікань вухо не вловлює національності в тій мові, якою паплюжиться слово Україна. Національно-дезорієнтоване середовище не є чутливим до типу раси розперезаного хама. Затурканий "злагодою" онук "кровожерного" бандерівця згідно киває головою та готов посипатись кістками під самовпевнену підошву напастованого панського чобота. Кров не закипає у всохлих жилах. Дуже місцева і дуже по-місцевому плаксива (плаксива тільки перед чужинцями, ясна річ; перед своїми – ого!) влада сама провокує вияви аґресивної зневаги до неї з боку здорового і життєздатного кацапського духу. I зовсім я не закликаю до "погромів". Навпаки. Коли поодинці відходять у кращий світ кореспонденти, співаки, політики, – то ніхто не сміє назвати цього тривалого процесу "погромом", правда? А коли згістерезовані бабусі одноразово нищать шибки в гостях у господині – "екс-виконавиці пісень Iгора Білозора" – з причини свого великого і безпорадного жалю до рідних онуків, які безперервно крутять ро´сийську музику та зачитуються ро´сийською порноґрафією, – то це, звичайно, "погроми". Тим часом, онук цей міг‑би десь наодинці та і прищемити не одні каґебістські помідори, не збираючи юрби і не імітуючи "погромів". Саме так поступають місцеві жителі в прилеглих до Молдови районах з українськими солдатами. Міг‑би, якби чувся Українцем. Якби сам не водився з кацапськими "тусовками". Я тут згадую саркастичне гасло з одного оповідання Володимира Винниченка: "геть Кацапів з українських тюрем!". Чомусь нині не здається воно мені кумедним. Бо тюрма теж виховує… Не йдеться, отже, про "міжетнічні конфлікти", яких так боїться місцева влада (і я з нею). Йдеться про атмосферу. Змій ніскілечки не почувається загнаним в землю. Не чує свисту булави Котигорошка. Навпаки, почувається паном, на якого жоден "бандеровец" не сміє підняти очей. З нашою "інтеліґентною" допомогою.
392) Таку маємо атмосферу в гісторичній колисці орґанізованого націоналізму. Атмосферу, якої не зустрінете ніде у світі. Хіба що в книжках про стару Індію під чоботом білої людини, або ще про життя неґрів на плантаціях Алабами 200ті років тому. Україна – єдиний край, де чужинець може дозволити собі викрикнути щось подібного до цитованої вище образи не якимсь нікому не зрозумілим діялєктом, а зрозумілою для оточуючих мовою – так, щоб його почули та зрозуміли!. Є дві причини. Перша причина полягає в прихованій пропаґанді всепродажности. Ця пропаґанда є тим підлішою, що вона замаскована під фарисейську ніби-критику, а насправді є схвальною, часом ледве чутною, але без слів зрозумілою, побутово-звичаєвою та всюдисущою пропаґандою відносности моралі, відносности понять чести і самоповаги. Себе поважати не модно. Модно запобігати ласки в Iнтер-пана. I чим вище сидить "наша людина" на бантах влади, тим більше випадає їй нагоди для запобігання. Друга причина: неприхована пропаґанда "толєрантної злагоди". Злагоди кроля з удавом. З голодним удавом. Про цю другу причину вже й писати не хочеться. А от всепродажність, в тім числі, і принципів, і національного майна – карпатських лісів, львівських фабрик, споруд та будинків – розміри якої зростають крок в крок з наповненням коридорів влади місцевими сільськогосподарськими "патріотами", – є безпосередньою причиною появи приказки "Україна – рідна мати, не вкрадеш – не будеш мати". Цитую цю, так‑же відому, як і бридку своєю непорядністю приказку з єдиною метою – порівняти її з гаслом патріотичного руху часу польських визвольних змагань минулого століття: "Polska – matką dla Polaka. Nie wolno mówić o matce źle". Ось чому Поляки мають суспільство, а Українці – багно.
"Самовідданість" проводу
Лично я никакой языковой проблемы в нашей области не вижу. По-моему, эту проблему создают центральные СМИ.
(С. Сенчук, інтерв'ю для газети
"Московский Комсомолец в Украине"
20–27 июля 2000 г.)
Волаюча невідповідність у процентному співвідношенні між чисельністю Iнтер-етносу в бизнесі та у керівному складі силових структур, з одного боку, і в цілому серед населення області – з другого, становить серйозну демоґрафічну проблему, політико-соціяльна гострота якої поки-що згладжується лише рівнозначною присутністю у владних органах та громадських орґанізаціях етносу холуйсько-підпанківського.
(Роман Мацюк, приватна думка)
393) Згадую вивідку з Намісником стосовно подій навколо убивства Iгора Білозора, поміщену в "Фактах" від 6го липня 2000го року. Зовсім не найгірші коментарі дає керівництво області: "так, я український патріот, так, мені не подобається, що… бракує української культури; не можна плутати романтизм з патріотизмом…" Слова прекрасні … але нічого конкретного від українського "патріота" у високому кріслі! Покликування на безіменних "провокаторів" – як на зорі РУХівських змагів! Окремі сентенції знамениті: "запланована провокація деяких радикально налаштованих сил" (спасибі за "деяких" – як знаємо, Іван Франко теж був серед засновників "радикальної партії"); "я маю на увазі не тільки місцевих екстремістів"; "провокатори не пройдуть, як‑би цього не хотілося вітчизняним та зарубіжним орґанізаторам"; "якщо роздмухувати скандал вигідно нашим скрайнім радикалам, то ще більш вигідно радикалам російським"; "на мотузку у хлопців, які відпрацьовують отримані гроші за малювання на стінах наших будинків". Кожне слово – незаперечна правда, і все‑ж… Чи на дев'ятому році незалежности в Галичині діє якась безіменна, глибоко законспірована, провокаційна "Молода ґвардія"? Невже Намісник не здає собі справи з того, що "наші радикали" керовані є виключно з нашої офіційної столиці, за погодженням, і з узгодженням – зовсім не з "російськими радикалами", а з ро´сийськими посадовими особами; і що люди, які реалізують це керівництво у Львові, мають цілком конкретні прізвища, займають добре Наміснику знайомі кабінети, а "гроші за малюнки" виплачуються через касові віконечка державних установ?[31] Нарід, навіть екзальтований, мало до всього цього має відношення. Так само, як і націоналізм, хоч‑би й орґанізований. Націоналісти не водять за собою юрб каґебістських "погромників" і не розклеюють на міських мурах листівок з закликами "помститись", не вказуючи – як? Націоналісти мстять щоденним скріпленням духу і непомітними, але такими болючими для неприятеля, ділами. Одна річ, яка відрізняє справжню радикальну діяльність від провокаційної: кожна погроза має бути здійсненною і невідворотною, а кожна помста – конструктивною. Якщо Намісник всього цього не знає, то що Він тут контролює? Якщо боїться – хай зрезиґнує, перед тим сказавши правду і назвавши поіменно московських провокаторів на українських посадах. Без "деяких". Конкретно. Або хай скаже народові, що боїться навіть зрезиґнувати. Чи аж так далеко зайшло? Чим, отже, нинішні посадові особи відрізняються від старих, добре знайомих, прізвищ, як–то: Добрик, Кирей, Пєхота, Бандровський, Волков, Погребняк?.. Тамті теж‑би вели засідання українською мовою, якби їм наказали з Києва! I ось, до речі, питання до Намісника: чи потрібен ро´сийський консулят у Львові? Нав'язуючи до суперечки про наявність чи ні мовних проблем в області, вкажу на одну, на перший погляд, досить "мирну" проблему: україномовна "меншина", незважаючи на багатократну чисельну перевагу у населенні, відчуває фантастично несумірний брак капіталу, у порівнянні з ро´сийськомовною доляровою більшиною.
394) Ще раз про моє людське право. Якась чудасія діється з "людським правом" пересічного представника українсько-галицької "меншини". Чи право держати гідність та ненавидіти зло – зареєстроване як "людське право"? А що, коли ця гідність – українська? Коли чоловік почуває себе людиною не інакше, як в личині Українця? Чи гідність Українця захищається міжнародним "людським правом"? Коли европейський Iнтер виписував "права людини", не тільки не кликали представників моєї родини, але навіть від ширшої матірної української сім'ї жоден представник запрошений не був. Допущені не були: ОУН(р,м,з); "Союз гетьманців", УРДП, УГВР, "Українське державне правління", ДЦ УНР в екзилі; не було навіть представників від СКВУ. А може, п'ятого (числячи й екзильних) президента Леоніда Кравчука просили? Чи можуть ці інтер-права вважатися леґітимними в Україні? Вважаєте мене вар'ятом? Читайте: "Франція відмовилася схвалити підсумковий документ конференції з проблем демократії, що проходить у Варшаві. …декларація може бути інтерпретована як політична основа для втручання у внутрішні справи… нібито з метою підтримки демократії… Позиція Франції пов'язана з тим, що вона не була серед орґанізаторів зустрічі." ("Поступ", 29го червня 2000го року).
Як ми не любимо нашого спадку
395) Щодо мовної "