— Якщо вже мене втягують у зграю змовників, то принаймні хотілося б знати, що за постаті стоять на вершині цієї шибинечної піраміди.
— Там уже є всі, кому належить складати основу цієї структури — один із наших генералів і два з-поміж міліцейських, а ще — політики, парламентарі, військові, ну і, звичайно ж, бізнесмени. Останні, на жаль, поки що тільки. середньої руки, про олігархів доводиться лише мріяти. Але ж і спорудження цієї владної піраміди теж лише щойно розпочалося. До речі, більшість із цих "новонавернених" навіть уяви не мають, кого саме їм збираються запропонувати в іпостасі лідера.
— Ви жартуєте? — розгублено всміхнулася Євгенія.
— Ні в якому разі. Ми зібралися тут не для жартів.
— Мені теж так здавалося.
— Але факт є факт. Поки що вони не знають ні імені його, ні в обличия. Ніхто, крім одного есбеушного й одного міліцейського генералів.
— Як же, в такому разі, всі ці майбутні заколотники пристають на ваші умови?
— По-перше, жодного натяку на бунт, заколот, повстання чи щось подібне в нашій діяльності не з'явиться. Ми підемо цілком законним, конституційним шляхом, через усенародні вибори і таке інше. І потім, не забувайте про авторитет СБУ, що дістався нам від моторошного авторитету КДБ. Усі переконані: якщо за це взялися есбеушники, то вони знають, що роблять. Там усіх перевірять, випробують, "підвісять" на компроматних гачках...
— Але вже зараз стало зрозуміло, що поряд із Ігудою має з'явитися сильна, вольова, посвячена в таємницю його сходження жінка, — знову вчасно повернув їх милу бесіду у потрібне русло капітан Ще— дренко. — Про цю нашу зустріч знати він поки що не повинен, всьому свій час. Одначе стає зрозуміло: в тому політичному розгардіяшеві, що витворився зараз на державно-політичному олімпі України, наш Команданте дещо розгубився, зневірився, втратив упевненість у власних силах і в божому провидінні.
— Поберетеся ви врешті-решт, заживете родиною, чи ні — то вже вирішувати вам самим, — вклинився в монолог капітана Глотов. — Але було б добре, якби ви хоча б на певний час взяли Великого Самозванця під свою опіку, в тому числі і творчу, фінансову, одне слово, суто житейську. Адже в цьому плані можливості у вас майже безмежні. — Він замовк, але й баронеса теж не поспішала з відповіддю, тож, по невеличкій паузі, підполковник продовжив. — Ми знаємо, що пану Романові ви сподобалися. Як знаємо і те, що самі ви знайшли в його особі художника, котрий незабаром стане популярним серед клієнтів ваших картинних галерей.
— То, може, дамо йому спокій, нехай собі просто малює?
— Можливий і такий варіант, хоча досі громадська діяльність не заважала йому працювати ні над полотнами, ні над сценарієм. Не кажучи вже про вірші.
— Мене більше цікавить, чи не наполягатимете ви, щоб Великий Самозванець Пензля відмовився від своїх творчих поривань.
— Виключено, — різко відповів Глотов. — Я ж недарма навів приклад президентського сходження Вацлава Гавела. Звичайно, ми ще пропустимо Ігуду через міліцейські жорна, тим паче, що в міліції є люди, які хоч зараз готові розтерзати його; можливо, подумаємо про партійну підтримку, але загалом, перед нами унікальний взірець бунтаря.
— До того ж, серед наших політиків є вже чимало членів різних творчих спілок, — докинув капітан. — Одначе в особі Ігуди маємо рідкісне поєднання — митець, бунтар, колишній армійський розвідник, офіцер запасу і випускник командирських курсів спецназу.. Погодьтеся, таких людей у нас віднайдеться небагато.
— То яким буде ваше рішення, баронесо фон Гретцкі? — не став і далі зволікати з основним для себе запитанням підполковник. — Працюємо в команді, з урахуванням того, що командний дух розповсюджуватиметься, — прозоро натякнув він, — і на. ваші комерційні справи в Україні?
— Вважайте, що ви вже зробили мені пропозицію, від якої неможливо відмовитися.
Глотов мрійливо всміхнувся.
— В манері доне Корлеоне, я теж мав би повідомити, що сьогодні ви зробили мені таку послугу, після якої можете будь-коли звертатися до мене по допомогу. — І він поклав на стіл візитівку, на якій, серед інших телефонів, підкреслив той, доступ до якого мало всього кілька найбільш довірених людей. — Послугу, після якої люди зазвичай отримують право на щиру дружбу і надійну підтримку. Хоча визнаю, що на дона-"хрещеного батька" моя скромна особа явно не тягне. Це не остання наша зустріч, отож у нас іще буде нагода зупинитися на деяких питаннях докладніше.
Проводжаючи Євгенію до дверей, — підполковнику не хотілося, щоб хтось бачив їх тут разом, — він несподівано запитав:
— Так, суто для внутрішнього користування. У вас який чин в американській розвідці?
— Мушу вас розчарувати, підполковнику: я ніколи не мала стосунку до жодної розвідки світу. Але розумію, що ставити подібні запитання — непрофесійно.
— Шкода, — замислено спохмурнів Глотов.
— Що, позбавила вас можливості тримати мене на гачку, шантажуючи публічним викриттям?
— Судячи з того, що ви й досі недооцінюєте ступінь нашої довіри і рівень важливості того політичного проекту, за який взялися, ви й справді не маєте досвіду роботи в розвідці. Незважаючи на те, що всі задатки для цього у вас є.
— Жалкую, що засмутила.
— Навпаки, прояснили ще один із аспектів нашої співпраці. Якщо найближчим часом вам раптом запропонують співпрацю з ЦРУ, сміливо йдіть на контакт, ставте свої вимоги, говоріть про нову політичну силу, котра зараз формується і до керівництва котрої ви, як українська бізнес-леді, вже маєте доступ, одним словом, усіляко набивайте собі ціну.
— Прагнете перетворити мене на подвійного агента?
— Який у цьому сенс? Що в Америки є аж такого цікавого чи загрозливого для нас, що треба засилати туди агентів? Але... так чи інакше, а ваша контора захоче мати при нас довірену, добре інформовану особу, котра могла б виконувати роль посередника між нами й американською розвідкою, між оточеннями нашого і вашого майбутніх президентів. Тож нехай цією людиною виявитеся ви, баронесо фон Гретцкі, щира українська патріотка, а не якась там сіра конячина з-поміж агентурних заробітчан. До того ж, нас постійно цікавитимуть плани і дії наших основних противників — Головного розвідувального управління та ФСБ Росії. А хто, як не американці, отримують звідти найбільше відомостей?
— Аргументація переконлива, проте навряд чи комусь там у череві ЦРУ.
— Не поспішайте з висновками, — перебив її Глотов. — Не забувайте, що тепер ми працюємо в команді. Швидше за все, до вас звернеться хтось із представників американського посольства чи торгівельного представництва, — по-наставницьки посміхнувся підполковник. — Причому від нас він уже матиме сигнал щодо того, що з вами можна і варто налагоджувати контакти. А головне, що, задля контакту з нами, налагоджувати взаємини слід не з будь-ким, а саме з Євгенією фон Гретцкі.
— Зрозуміло.
— Я мав нагоду милуватися будинком, якого ви нещодавно придбали в передмісті. Чудовий район, чудова, в стилі дворянських садиб дев'ятнадцятого століття, — будівля. При ньому є досить просторий флігель, який міг би стати для Ігуди і житлом, і майстернею.
— Навіть так?! — по-лебединому вигнулися брови баронеси. — Конкретно і далекоглядно.
— Тільки приберіть зі свого маєтку садівника-охоронця Гриня Ма— зурака. Навіщо вам під боком сто разів у багнюці виваляний міліцейський інформатор? Доручіть цю справу своєму водієві та охоронцеві Корзуну. Він зуміє переконати Гриня, щоб той зник по-тихому, ніколи більше не завдаючи клопоту ні вам, ні своїй зневаженій дружині, а вашій хатній робітниці Аліні. І нехай не хвилює вас кадрове питання. Того ж дня у вас з'явиться інший охоронець, який поселиться у тій самій хатині садівника, в котрій обітує Гриньо.
— Мені б теж не хотілося, що це був чоловік "з вулиці".
— "З вулиці", шановна баронесо, час від часу потрапляють до нас. А ті, що йдуть від нас, уже вважаються "людьми з контори" — сто разів перевіреними, надійними і безвідмовними. Втім, кадрове питання — справа другорядна. Головне, визначитися з перебуванням нашого "Команданте від мистецтва". Було б добре, якби він остаточно виявився саме під вашим крилом. Тимчасово чи назавди — то вже залежить від вашої наполегливості і ступеню його закоханості в вас. Бо— ронь боже, я не збираюся нав'язувати вам таке рішення, але вважаю, що для нашої справи воно виявилося б кардинальним.
— Можливо, що й для мене — теж, — загадково, і вже на ходу, оглянувшись через плече, всміхнулася Валькірія мольберта. — Після цієї розмови мені буде над чим подумати.
31
Коли за три дні по тому Великий Самозванець зателефонував Євгенії, вона розмовляла з ним настільки сухо, що той навіть не зміг приховати розчарування.