Прісної води всім не вистачає, а морська стягує лице, випікає очі. Цукор до чаю з сухариками на сніданок — хіба привілейованим пасажирам, за окрему плату. В обід шлунок можна напхати, в супі можна зловити навіть кусюнчик м'яса, але хліб в сухарях, оселедці чи притухла риба ніякі, все несмачне, бо готують на парові. Ну, певне, — маєш доляри, франки, марки, то й раціон можеш змінити.
Давид тепер із задоволенням уплів би півбуханця поліського чорного жорнового хліба, вихилив би кварту прозорої колодязної, чи навіть з чистого болота води, а не цієї затхлої, якої й так бракує. Мабуть, обслуга притримує, бо для вигоди пропонує дороге пиво. А куховари, чи не спеціально пересолюють їду, аби більше смудило[LXII], і люди купували дорожчі напої.
Багатоденна океанська хитавиця, від якої в перші дні люди засинали, перетворювалась в пекло, тихе, безголосе катування. Величезні хвилі то підіймали корабель, то опускали. Здавалось, що ти з висоти летиш у прірву нептунового царства і для тебе нема спасу. Все у тобі завмирає. Так день і ніч, ніч і день. Остогидла їжа, яку силоміць запихали в себе, через хвилину з ревом вилітала на підлогу, а то й на сусіда. Обслуга не встигала прибирати. В повітрі стояв такий аромат, що незвичній людині можна задихнутись. Ті, кого ще тримали ноги, снували, мов примари, в кого більше сил, вибирались на палубу, де можна було дихнути свіжим повітрям. Та обслуга заганяла їх в затхлі комори, бо вони заважали. Давида, на щастя, ця жахлива морська хвороба не брала, чому безмірно радів.
Ніхто вже не лічив днів. Прихід нового визначав ранішній дзвінок. Мрія про благословенну Америку поступилась бажанню ступити ногами хоч на якусь земну твердь. Одноманітні дні пливли, мов безкінечні осінні хмари. Але в один такий ранок, ще до набридливого дзвінка, хтось голосно і радісно заволав:
Земля! Земля! Америка!..
Привиділось те крикуну, чи то був хворобливий нервовий зрив, ніхто не розбирався. Крик миттю змів людей з лежанок. Одні прилипли до ілюмінаторів, витриваліші рвонули до виходу на палубу, де одразу утворилась тіснява. Сотні вирячених очей даремне пронизували далину, але впирались у крайнебо, яке зливалось з водним безмежжям. Спустошені обманом, люди понуро плентались до своїх лежанок, важка громада знов гойдала їх на велетенських океанських хвилях, навівала безнадію.
Нарешті одного дня басовитий корабельний рев сповістив, що на горизонті вже омріяна земля. І хоча то був офіційний сигнал, чи то від недовіри, байдужості, чи немочі, сплеску ейфорії він не викликав. Люди неспішно почали підійматись, сповзати з своїх постелей. Власне, в часовому вимірі, то було й логічним, — до Нью-Йорка ще було години три ходу.
І ось жадана земля, на яку боязко ступили страждальці, один із центрів, який приймав емігрантів.
Тут все було розписано, служба еміграції діяла чітко, злагоджено і жорстко. Відчувались американські засади роботи, які для прибулих були новою коловертю переживань. Те починається вже на пристані: митна ревізія, реєстрація, урядник, лікар, які пильно вивіряють документи. Поза підозрою — направо, позначені на рукаві крейдою, — наліво. Справи лівих розглядає спеціальна комісія. Якщо є щось спірне, — то компетенція вищої. Найбільше невдах із нужденних. Адже для прожиття треба мати в запасі хоч би 15 доларів.
Щасливчики, до яких не було зауваг після емігрантського фільтру, вважалися вільними людьми. Серед них і Давид. Вадою його була низька освіта, професійна обмеженість. Що він вмів, окрім праці на землі, в лісі?
Для тих, хто привіз якусь більшу грошову заначку, імміграційний уряд мав такі собі приют-готелі. Розкошу нема, тіснувато, ліжка у два поверхи, є більш-менш пристойні харчі за помірну плату. Розумно і зручно. То ж Давид скористався послугою. Бо ж не кинешся зопалу у оту несамовиту, гамірну круговерть в незнайомій країні, де машини, люди спішать, спішать. О, якби ж то він умів читати газети, афіші, знав ті вербувальні бюра! Та що читати! Хоч би мову трохи знав. Чи порадника якогось знайти. Той, хто самітнім опинився з своїми клопотами в чужомовній державі, найперше впирається у мову. Зустріти тут добру людину, яка спілкується так само як ти, — все одно що знайти скарб, чи зустріти рідного брата, сестру.
Тому найпевнішим варіантом для цього самому — тицятись скрізь і всюди. Надибав одного вербувальника. Але ж оплата лісоруба мізерна. І то десь далеко. Даремно стратив ще два дні.
Ну, козак, відомо, не без щастя. Давид теж не без удачі. Вона усміхнулась і йому, хоч допоміг випадок, згадувати який не проти ночі. На четвертий день знов рушив на пошуки, опустився на перший поверх.
НЕ БУЛО БИ ЩАСТЯ, ЯКБИ НЕ НЕЩАСТЯ
У вестибюлі почув, як щось глухо гепнуло знадвору, повітря різонув переляканий жіночий вереск. Коло людей вмить оточило тіло нещасного, який викинувся, мабуть, з тринадцятого поверху, де містився Апеляційний суд емігрантського уряду — найвища інстанція для скаржників, вироки якої перегляду не підлягають. Присудили, що ти до Америки в чомусь дефектний, — вертайся туди, звідки прибув. Люди довго не дивляться на трагедію невдахи, глянуть і швидко відходять. Тут такі трапунки не є чимось незвичайним. Недармне й назвали те місце "Острів сліз". Он вже і поліція напоготові, накинула на тіло чорну клейонку, тягне диктові щити, аби обгородити місце. Давид продерся між людьми. Що там ховала під собою чорна запона, не було видно, але всім відомо. З-під неї мляво, повільно виповзали між двома тротуарними плитами темно-вишневі потічки, які тут же густіли і зупинялись. Вони ще несли тепло життя і щойно були ним, але вмить стали прахом, землею і через годину-другу по них човгатимуть ногами люди, які нічого не будуть знати чиє життя тут згасло, не усвідомлюватимуть, яка блискавично коротка і гостра грань розділяє буття і небуття. Люди обачливо відступали від них, мов від небезпечної урази.
Давид зиркнув далі і йому перебило дих. З-під чорного покривала виглядали пальці руки із ... мідною каблучкою, трохи далі лежала розбита скрипка і, дивом уцілілий, смичок. Холодна хвиля пробігла Давидовим тілом.
— Ой! — вирвалось у нього несамохіть. — Та то ж.., та то ж білорус.
— Ваш родич? Знайомий? — пролунав поруч співучий голос рідною мовою.
Мабуть, якби поруч повторилось трагічне, то Давида б те менше схвилювало, аніж рідна мова. До того ж питання саме йому! Від гарного молодого дівчиська у легкій кофтині, картатій спідниці, яке стояло майже поруч. Те враз прогнало його гнітюче враження.
— О, ні, пані, — негайно відгукнувся Давид, аби не втратити дорогого співрозмовника. — Не родич, навіть незнайомий. Ми тільки разом прибули, він гарно грав на скрипці. Всі танцювали. І от.
Справжній родич, розштовхуючи людей, рвався до тіла, по-чоловічи ридав, розмазуючи сльози:
— Ілья! Ільюшєчка! Швагєрка дарагій! Да што жє ти надєлал? Асіратіл, аставіл в долгах сємью.
Навряд чи хтось розумів його мову, окрім Давида і того дівчиська.
— Нащо він так? — запитав Давид, голосно, аби навернути до розмови й свій неочікуваний скарб.
— Дик, із-за бєзісходнасті, — трохи втихомирившись, відповів родак по-сябровському. — Калісь єво дєд с Украіни утьок. Я коло зємлі волочу, а он в музикє мастєр. Распрадалі всьо, в долгі залєзлі, чтоб сюда. Нашлі у нєго вродє хворь какую-то ужє здєсь. Он обжаловал. Суд сєгодня отказал. "Коля, — говоріт, — назад мнє дорогі нєт". Вишлі ми послє суда, а он вдруг: "Іду к прєдкам!" І вніз головой. Е-е-х! — раптом затрясся тілом, затупотів ногами, почав лупасити кулаками свою лисіючу голову, заволав, ніби до живого: — Ілья!!!".
І враз обм'як, опустив голову.
Хоч Давид був не вельми говірким, але включив усі свої ораторські здібності, аби зацікавити собою незнайомку. Дуже допомогло те, що вони навіть не те що земляки, сусіди. Він з Волині, вона з Львівщини. Ну, Давид рудуватий, вона чорнявка. Обоє молоді, нівроку вродою, однакові долі. А далі — різні. Вона тут вже своя, обжилася, знає багато такого, що Давидові в диковинку, і може стати йому, сліпцеві, поводирем. Якщо захоче.
Захотіла. Йому здалось, що він, простий селюк, навіть імпонує їй. Наталка пообіцяла Давидові пошукати підходящу роботу. Через два дні, о такій же порі, домовились зустрітися. Давид перебуде той час у своєму приюті, але теж, аби не гаяв час, і сам шукав. А щоб завести розмову з вербувальником чи агентом бюра якоїсь фірми, навчила по-англійськи: "Я, Девід Француз, шукаю роботу". А далі піде розмова. Тільки контракт самому не підписувати, бо можеш потрапити в пастку.
Давид марно потинявся ті дні у пошуках місця. Були вакансії будівельних професій, швачок, шевців, ковалів, помічників шахтарів та ще багатьох, чого він не вмів. Знайшов вакансію робітника на тартаку. Але ж оплата — долар на день. В одному з бюро, коли він заявив, як його вчила Наталка, агент навіть зрадів, привітавшись французькою, подав руку.
— О, ми раді землякам. З якої префектури, мсьє? Яку спеціальність має? Нам потрібні свої кваліфіковані кадри.
Давид вибалушеними очима дивився на чиновника і мовчав. Потім розвів руками:
— Не розумію.
— Недоумок. А вдає себе за француза, — буркнув агент і вказав на двері.
Були в Америці поодинокі компанії, які намагались підтримати своїх земляків. Але головним принципом скрізь була якість роботи. Тому, в першу чергу, як більш кваліфікованих, приймали вихідців з розвинутих європейських держав. Їм і платили краще. Найвища планка була у своїх, американських спеціалістів, робітників. Вони захищали свої права. Бо некваліфіковані мігранти були основною людською масою, якою пароплавні компанії напомповували країну. Здебільшого, з нужденних, бідних країв. В Америці спонтанно виросли ніби два суспільства, між якими точились навіть криваві сутички з жертвами. Свої захищали власне право добре жити, одержувати за роботу достойну оплату. Чужі боролись за право бодай нужденно жити, навіть животіти за мізерну плату, часто виступали в ролі страйколомів, відбираючи частину зарплати від громадян Америки. Ще страшнішу загрозу несла багатомільйонна навала китайських емігрантів. Американський уряд змушений був уперше в історії ухвалити для них антиміграційний закон.