Підходить?
Несподіване запрошення, нема чого й казати. Ми з Алісою перезираємося: це ж скільки часу не були ми ні в кого в гостях!
– Підходить, – я намагаюся відповісти якомога стриманіше.
– Дякуємо за запрошення! – виправляє мою помилку інтелігентна Аліса. – Обов'язково прийдемо.
Що то значить – бути в парі: тиждень лише минув, а нас уже на гостини запросили. А до цього два місяці прожив наче рак-самітник під каменем. Добре, коли твоя дружина наділена неабиякою здатністю подобатися людям.
– Це лише завдяки тобі, – віддаю я належне Алісі.
І ми протягом вечора ще не раз повертаємось до цієї теми: що взяти в якості подарунка, що вдягнути Алісі, чого чекати від гостин.
... Коли мені не зраджує пам'ять, загалом навколо Города з півдесятка пляжів. А, можливо, й більше. На лівому, протилежному від нас, березі Клевені – найближчий. Дві кабінки, два дерев'яні грибки, фарбовані, звісно ж, під мухомори, волейбольний майданчик із продраною сіткою та навіть два сміттєвих баки. Рівний плаский берег колись був увесь зарослий споришем та гусячою лапкою, тепер засипаний привозним піском. А от відкритої води поменшало: її з обох боків наче кліщами стискають очеретяні хащі. В наші з Жоріком часи очерету й близько не було, одна тільки яскраво-зелена лепеха та біле й жовте латаття радували око своєю свіжістю, випромінюючи якийсь життєствердний оптимізм; стіни очерету справляють тепер гнітюче враження, принаймні на мене. Та для молодшого покоління звичною є, й надалі лишатиметься, саме ця картина з очеретом – доки він не загарбає і рештки вільної води. Сумно...
Попри будній день, на пляжі зо три десятки відпочивальників, переважно старшокласники або студенти та молоді матусі з дітьми. Цей контингент розбавляють двоє пузанів невизначеного віку в темних окулярах, які ліниво перекидаються м'ячем і... Рая Сотниченко: помітно вже засмагла, вона лежить на строкатому килимку, спершись на лікоть, і з цікавістю, не відводячи очей, дивиться на нас із Алісою.
– Добрий день! – вітаюсь я голосом якомога спокійнішим та буденнішим.
– Добрий день, Глібе, – в голосі Раї мені вчувається коли не насмішкуватість, так легка провокативність.
Оце тобі... Що вона робить тут у будній день? Можливо, у відпустці? Чує моє серце, матиму я клопіт.
Ми проходимо трішки далі, обираємо більш-менш вільне місце, розстеляємо своє покривало і роздягаємось під пильними поглядами щонайменше десятка присутніх. Ну, моя Аліса як завжди: купальник обрала коли й не кричущий, так оригінально примітний: якісь вирізи, розрізи, перехльости, ще й з відкритими сідницями, й оскільки форму вони, попри вік і решту всього, ще не втратили, то провінційний пляж закляк, особливо пузані з м'ячем. Дружину ніскільки не бентежать ані цікаві погляди, ані те, що шкіра в неї зовсім біла, незасмагла. Особисто мені таке не під силу, правда, я жодним чином і не ревнивець, навпаки, люблю, коли дружина хизується своєю статурою, та й чим я їй не пара? Наші з нею фігури формувало спільне захоплення плаванням ще з самого дитинства. Колись ми з Жоріком козиряли тут серед аборигенів своїм умінням, демонструючи їм розмаїття стилів, і, гадаю, саме це й полонило свого часу Раю-Раєчку, довівши нас із нею до гріха.
Ми ще не встигаємо як слід розпакуватися й освоїтись на місцевості, як один із волейболістів уже йде до води, із шумом та бризками навсібіч, наче стадо бізонів, біжить по ній та з усього розмаху, всіма своїми пудами падає в стихію, нарешті випірнає і починає вдавати, що він пливе дельфіном – враження таке, що пузань потрапив на рибальський гачок і тепер намагається будь-що звільнитися від нього – в мене недавно щось подібне головень на Десні виробляв. Але по тому, як високо цей майстер плавання піднімає над водою голову, одразу ж стає зрозуміло, що насправді він технікою дельфіна не володіє: не догрібає руками й тому надто високо висовується з води, втрачає швидкість, не ловить хвилю і даремно марнує силу. Якихось півста метрів і все: дихання збилося, дельфін скінчився. Плавець розвертається, йде назад таким же ідіотським кролем – на одному подиху, й на берег виходить таким засапаним, мовби він проплив на чемпіонаті світу щонайменше тисячу метрів. Зате втягує, як може, живіт і широко розставляє руки – буцімто, через надзвичайно розвинені найширші м'язи спини.
– Ну що, одразу ж спробуємо водичку? – пропоную я Алісі, аби не розчаровувати публіку, що завмерла в своєму прагненні остаточно оцінити незнайомих прибульців.
Ми повільно йдемо до води, бо мені не хочеться відверто, при загальній увазі, накульгувати зі своєю скаліченою, різаною-перерізаною ластою.
– Не поспішай, – влучивши момент, тихо кажу я, – витримаймо павзу заради ефекту.
Аліса спиняється, зайшовши трохи вище колін, роздивляється на боки, пробує воду рукою і взагалі вдає, що це і є її купання. Й коли вже спостерігачі вирішують, що перед ними чергова розніжена міська пара, призвичаєна лише до засмагання біля басейнів Анталії, Аліса раптом робить два кроки вперед і пірнає: йде під воду без вилясків, бризок та зайвого шуму – ніби той головень, що сплавився в спеку серед Десни. І далі чистий класичний брас – красивий, спокійний, не на показ, а для власного задоволення: я спиною відчуваю, як завмер пляж. Ну, тепер і моя черга. Виконую все те ж саме, що й Аліса, відчуваю довгочікувану неймовірну насолоду від контакту з водою, зрозумілу тільки фанатам плавання, дивуюся сам собі: що заважало мені робити це раніше, й наздоганяю дружину, яка минувши вже середину русла, не знає, що їй робити далі.
Ми беремо курс уздовж Клевені – темп розмірений, навіть уповільнений до межі. Чиста насолода. Тим не менше, ось уже й місток, мало не сказав – рідний.
– Це що, наш місток?! – дивується Аліса.
– Так.
– То, виявляється, ми можемо й не ходити до пляжу так далеко: можна пливти прямо від двору... – чомусь вона осікається і розвернувшись, мовчки пливе назад, я, звісно, поряд.
Пляжна спільнота стрічає нас поглядами, сповненими не тільки цікавості, але й поваги. Розташувавшись на покривалі з почуттям виконаного обов'язку, підставляємо свою білу шкіру під потік лагідного ультрафіолету. Раї на її місці вже немає і ця відсутність красномовніша за будь-який демонстративний жіночий вибрик.
– Хто та жінка? – раптом питає Аліса й з її тону мені зрозуміло, що жіноча інтуїція спрацювала безпомилково.
– Раїса Сотниченко, наша сусідка з Клевені.
– У тебе з нею щось було?
Дідько! Я не очікував, що все станеться так швидко. Жіноча інтуїція сама по собі взагалі страшна річ, а коли вона ще й підкріплюється телепатичними імпульсами, що ними обмінюються жінки, то тоді взагалі можна забути про порятунок. Утім про який порятунок можна говорити, живучи на Клевені під пильним наглядом Всевидячого ока?!
– Так... – вимовляю я з важким серцем.
– Дякую, що принаймні не збрехав, – гіркоти в голосі дружини аж за край.
– Хіба ж було, щоб я тобі брехав?
– Тепер зрозуміло, чому ти був такий напружений, коли я вперше тобі зателефонувала. Мабуть, завадила?
Ого: справа розвивається по вкрай негативному сценарію... Треба знати Алісу, щоб розуміти куди все це може завести. А тут ще й жіночі зап'ястки зі шрамами постають перед очима. Дідько!
– Ні, жодним чином. Я не очікував, що ти в Україні; був переконаний, що ви десь за поребриком.
– Я часом не третя зайва?
– Ні. Зайва вона. Між нами вже місяць як нічого немає. І бути не може, незалежно від того, приїхала б ти, чи ні.
– А чому ж так? – Аліса вичавлює з себе весь, на який тільки здатна, скепсис.
– Не знаю. Думаю, я дуже далекий від її ідеалу.
Здається, я, сам того не очікуючи, влучив у десятку.
– Блін, та що вона тоді взагалі в чоловіках розуміє! – ненагране обурення дружини знімає з мене три чверті тягара, що немилосердно тиснув на душу.
– Алісо, ти ж знаєш: я ніколи тобі не зраджував, навіть у найважчі часи, пригадай. То була моя невдала спроба знайти собі пару, бо дійсно був переконаний, що ти десь у Росії, та навіть вийшла там заміж, якщо взагалі жива.
Вона мовчить: хвилину, другу, десять. А я такої розкоші позбавлений.
– У тебе спина почервоніла. Ходімо поплаваєм, бо спечешся.
Вона мовчки встає, я за нею; йдемо до води й тут Аліса, мовби на змаганнях, кидається у воду і рве з місця таким кролем, ніби хоче виконати норматив майстра спорту на стометрівці. Мушу наздоганяти. Йдемо поруч: спершу люто, ніби хочемо щось комусь довести, потім таки збавляємо темп, аби не здохнути на радість пляжу. Минаємо й місток, і вже десь за останніми городами Клевені таки видихаємося. І добре – ще через якусь сотню метрів русло річечки заросло суцільним лататтям, не попливеш. Неподалік води порпається в городі Кау зі своєю Ольгою: щось тягають поміж картопляних рядків – Микола виступає в ролі коня, тягнучи за собою якусь чергову сільгоспприблуду, пара його впирається позаду господаря. От дідько, знову я щось пропустив!
Розвертаємося, засапана Аліса гребе тихенько умовним брасом, я, звісно ж, поряд.
– Добре, проїхали й забули, – неочікувано каже дружина, тихо й сумно, – нічого не вдієш, це моя карма. Сподіваюся, що сповна отримала відплату за свої старі помилки.
"Ти мудра жінка, Алісо. Мудра й сильна". Але вголос не кажу нічого, тільки торкаюся рукою її руки: ще не настав час моїх слів, аби вони мали вагу та відгук в її душі. Це буде ввечері.
26.06.
Аліса в Дивокраї.
Варто було дружині розсмакувати полуницю з молоком, як її пора скінчилась. Та минув тиждень і я знайшов у саду першу малину – в ягоди інший смак, але ж і нюанси інші, й насолода теж. Тож тепер ідемо, поснідавши, в ті колючі-дряпучі хащі по десерт. Їмо прямо на місці – виявляється, так значно апетитніше, навіть смачніше; на нашому сленгу це вже має назву "пастися".
– Ніколи не думала, що в сільському житті стільки переваг, – запихаючись ягодами, задоволено просторікує Аліса, – ти нічого не купуєш, жодних зусиль не докладаєш, а воно собі росте й росте! Вчора всю вибрали, сьогодні зранку прийшли – знову є. Я недооцінювала село!
– Т-ш-ш-ш, – я вдавано з тривогою озираюсь навсибіч, – бож-же ж тебе збав назвати Город селом у присутності когось із клевенців: за таке і в роті подряпають! Свій статус городян вони боронять несамовито.