/u>. Чи свідомі і готові ми? Світ – не притулок милосердя. Малодушним поетам від політики добре було‑б підняти очі на Небесне світило, яке, сходячи на небо, що не день, то дає ШАНС кожній істоті продовжити своє земне існування, і щодня відбирає шанс у того, хто став поживою для першого. I так не перший, чи останній раз, а ВІЧНО. Дурити нарід, що залишився ще один останній скік – і глядь: "ні Жида, ні Ляха…" ні Iнтера, ні Москаля – сама Оранта-Благодать – це є велика безвідповідальність. Вже якось аж ніяково нагадувати Франкове: "життя – неустанна борба", чи Мазепове "през шаблю маєм волю" (читай – людські права Українця). Хто боїться втратити шанс, то його і не одержить. Лицарський звичай вчить: Війна зі Сатаною безнадійна, і тим шляхетна. Того‑ж самого вимагає засаднича жертовність християнської моралі. Не задля легкої та остаточної перемоги – біль, кров та муки, а тому, що існує Зло. Тому, що власна совість забороняє самому стати часткою Зла. Не в остаточній перемозі торжество, а в силі знести боротьбу. Коли останньою вмирає надія, залишається мужність. Франкові Терен, Каменяр і Прометей падали, калічились, вмирали – щоб воскреснути, устати, і пнутись далі, щоб ожити для нових мук із кожним сходом Сонця. А от теперішні "інтеліґентні" провідники нації мріють прошмигнути через щілину "останнього шансу" до райського куточка ситої "злагоди". Тягнути "песячий обов'язок" щоденної боротьби, сподіватись без надії – цим кредом Івана Франка та Лесі Українки сповнювалося життя "Просвіти", УСС, СС, стрільців УГА, вояків армії УНР, УПА, Першої Української Дивізії під Бродами, лицарів Берестечка, Крут, Базару, мучеників Соловків, УАПЦ, УГКЦ, смертників підпілля ОУН, героїв Норильська і Воркути, Колими і Кінґари… Ці Українці, кожен один, і кожен сам, до останнього віддиху і до останньої краплі української блакитної крови держались наказу "Позір!". На честь, на славу, на погибель ворогам.
Філософія кпину
388) Нині скороспілим випускникам підсовєтських університетів, усучасненим "патріотам", робиться "смішно" від команди "Позір" ("Мова і релігія", Львівське ТБ). Чи відомо панам жовтодзьобим лінґвістам, що підвалини сучасної української військової (і не тільки!) термінології закладались не в совєтській армії, а у вогні двох світових воєн? Той факт, що дехто з панів, нині допущених до телеекрану, української військової, спортивної, технічної лексики не мав нагоди вивчати під владою Совєтів – є його проблемою. Але ця лексика існує. У вказаний період, коли, наприклад, Чехи створили свою мову, як вищого, так і, багато в дечому, середнього рівня, немало зусиль докладалося українськими інтеліґентами (без лапок!) до розширення діапазонів української виробленої мови. Створювалися словники, правописи, підручники по обидва боки від Збруча. Ця праця аж ніяк не заслуговує на оцінку "смішної". Така оцінка – це найпотужніший і добре відомий засіб з арсеналу "протоколів мудреців Сіону". Фальшиві, чи ні ці "протоколи" – не має значення. Має значення, що Українці надзвичайно легко ловляться на гачок висміювання. Чомусь сприймають злісне глузування за чисту монету. Тим часом, в жодних народних звичаях, жодного народу, немає нічого, що‑б заслуговувало на зверхньо-пихате, зневажливе насміхання. Як і в мові. Бо абсолютно все, що тільки можна догледіти в хащах народньої душі – освячене тисячоліттями суспільно-історичного "природного добору". Чомусь не насміхаються над звучанням окремих французьких, чеських, польських слів, зате насміхаються над українськими… Iнтер має свій "рафінований" спосіб осміювання, рецепт якого ґеніяльно простий: коли у сатиричній, чи просто комедійно-розважальній русскоязычній балачці необхідно зацитувати щось недолуге, бридке, відстале, або, навпаки, – щось хорошого та близького для Українця забагнеться пофарбувати в огидно-нудотний неповноцінний колір – тоді вдаємося до української мови. Всі добре пам'ятають численні "КВН" з участю команди Ізраїлю (складеної з еміґрантів), що спеціялізувалися на осміюванні і української держави, і українського народу. Глибина незабутнього обурення, яке посередньо падає і на ту державу, яка присилає подібні команди, може зрівнятися хіба що з огидою, скерованою на спосіб життя ЗДА, який презентують в основному абсолютно простюхівськими, одверто стандартними, без найменшої видумки, кінофільмами з відомою криваво-садистичною фабулою, яку без особливого зусилля можна передбачити (ручна циркулярка, меч, водогінна труба, перегони з вибухами, бульдозер), або недоречно насиченими порноґрафічними епізодами – де треба, а частіше – де й зовсім не потрібно. Якби в посольствах Ізраїлю та ЗДА прочитали ці рядки, вони відповіли‑б, що у них там існує комерційна свобода, а моя постава щодо їхніх народів і те, що я думаю про престиж відповідних держав, – їх не обходить. На що я відповідаю зворотнім проханням: нехай ніхто не сміє мене повчати, які саме народи, держави, етноси, і в який спосіб я "повинен"(?) шанувати. Як говорили моя бабця, "oddaje dobrym za nadobne". Різноманітні ро´сийськомовні "КВН", так виглядає, лиш для того й існують, аби висміювати і Україну, і її на´рід. Але в них є багато "україномовних" конкурентів. Скажімо, "Мамаду" дозволяє собі подібні випади: "я вам в роті залишу три зуби – будете виглядати, як Державний герб" (17го травня 2000го року). Ідіот в "Мамаду" мусить обов'язково мати українське прізвище (Петренко) і розмовляти суржиком, тоді, як престижніші гумористичні персонажі розмовляють непоганою ро´сийською. Так само і в комедії "На Дерибасівській погода, на Брайтон Біч дощить" – найдебільніший з дебільних персонажів, покидьок і паскуда, недоумкуватий поплічник американського катюги, випадково-закономірно мусить виявитись тезкою першо-другого українського Президента: "дави, дави їх гусеницями, Кравчук, трави їх, Кравчук; дай я тєбя поцелую…" (16го квітня 2001го року, 1+1).
389) Більш "рафінований" приклад – з передачі "Проснись и пой", 10го лютого 1999го року (цитую). Заводіяка каже: "…твоим сценическим псевдонимом будет Влада… представляешь – За владу Рад…" (далі персонаж, який зображає дурника, протестує на тій підставі, що він є чоловічої статі); заводіяка: "…тогда пусть будет Владан, представляешь – Владан, Братан…" (персонаж затягує: "Ой лееетіли дикі гууусии…") – на що заводіяка реаґує миттєво, випльовуючи зі себе: "Болван!!!" (Цю мелодійну та емоційно насичену пісню виконує Ніна Матвієнко). Отакий собі невинний засіб сценічної майстерности братового "іміджмейкера" для створення образу українськости. Телекомпанія "Вектор – Русь" (за саму назву можна вже садити до тюрми, як за оголений натяк на неприятеля, з яким Україна перебуває у стані перманентної релігійно-расової війни): "береш кусочок сала і водиш перед носом у Богдана Хмельницького – якщо очі бігають, значить не фальшива" – висилання "Нова економічна програма", "Національний" канал, 19го листопада 2000го року, 1820. Сумніваюся, чи Поляки в національній телевізії у подібний спосіб підносять на глум короля Баторія. Прикладів подібного винахідництва – сотні, мети воно досягає, як кажуть, повільно, але впевнено: ні впертости, ні послідовности Iнтеру не бракує. А ось наш нетерплячий співак-"патріот" надривається над "останнім шансом". Ніколи він не буде останнім. Невже хтось може сподіватись, що навіть у майбутній Самостійній Україні всюдисущий Iнтер не залишить собі рубежів для контрнаступу, що він зрадить своє україножерське призначення? I не слід думати, що вияви ненависти, сарказму, зневаги до українського обмежуються географічними рамками. Що, на приклад, скаже Читач на таку цитату: "в кабинет вошел один из двух мужчин и с немыслимым украинским акцентом поздоровался: "Доброе утро, товарищ генерал". "Доброе утро, Милый. Садись". У него было правило – никогда ни с кем не ссориться, даже с таким никчемным дегенератом, как Милый, годным разве что раздавать баланду заключённым". ("Джеймс Бонд в романе Полковник Сун", Таллин, 1990, с. 113).
390) Після застосування засобу осміювання жертва всихає сама собою. Стає сама собі огидною і непевною щодо доцільности свого подальшого існування, як виду. Дуже прошу не застосовувати вказаної зброї, дорогі українські "інтеліґенти", у рідній хаті. Хіба що хата ця рідною для Вас залишилась тільки на словах, а дух Ваш устиг "зевропеїзуватись". До речі, "европеїзація" українського суспільства, як виглядає, мислиться "патріотам" лиш у двох (від сили, трьох) ракурсах: 1) через Iнтер-Московщину, 2) через Iнтер-Америку безпосередньо. Пропонують іще третю можливість – через призабутого і сьогодні наново об'явленого альтернативного до Москаля Старшого Брата, – Республіку Польщу. Мені чомусь здається, що жоден із цих шляхів не є шляхом еліти тої нації, яка себе шанує.
Філософія нахабства
391) Са´ме національна непевність та потяг до сентиментального державно-громадянського квиління, створюють суспільну атмосферу, у якій відгодований спортивного вигляду песиголовець може собі дозволити у Великодню суботу на Стрийському базарчику безкарно рявкнути в очі до українського продавця: "мне Украины вот так хватает, а ты еще пиво предлагаешь!". У "Поступі" від 30го травня 2000го року наведені влучні слова Марти Кінасевич, які кожен має повісити у себе над ліжком: "Ви‑би встряли, чи побоялися‑б?". Українському середовищу завжди чогось бракувало. За Австрії – військовиків, за Польщі та передвоєнної царської Ро´сії – таких соціялістів, як Пілсудський, за Совєтів – брак батярів (українських), за "Незалежної" – бракує українських крутих п