Дякую тобі, Стратоне.
ЗАПИС У МЕТРИЧНІЙ КНИЗІ
Вельми поволі відтавала приморожена бідою душа Марти. Найбільше її зсередини зігрівало маленьке життя під серцем, яке все частіше нагадувало про себе. Той плід кохання нагадував їй для чого треба жити, тримати удари долі. Бо вона припасла їй ще один: сама біда не ходить.
Перед тим, як на світ з'явився синочок, хтось підпалив господарку на Лелечій гірці. Уночі в хліві тричі заревіла корова, Прокіп устав подивитись. Лиш вийшов з сіней, як у очі впала заграва. Жаріло до неба там, де стояла оселя Марти. Постукав у вікно. Марта і дружина вибігли, як були, в нічному.
— Марто, — злякано закричала Варвара. — То ж твоя хата горить!
Від того зойку Марта хотіла вхопитись долонями за обличчя, та мати вчасно перехопила руки.
— Не смій, бо в дитини буде на лиці вічний знак біди!..
Так утрьох і простояли, доки там не осіло полум'я, ясніло лише жариво. Прокіп навіть і не сіпнувся, щоб їхати гасити, бо знав, що даремне. Зітхнув, заграв жовнами.
— Ех, люди, ех, недолюдки... Кого за ворогів маєте?..
Марту чомусь ця біда не дуже боляче вразила, хоч то була велика втрата — стільки вони п'ялися на господарку! Як не стало Льоні, очужіла та хата.
Вона чекала сина. І коли подало голос нове життя, побачила його, розквітла серцем і душею: Льоня! Щиросердно дякувала Всевишньому, що таки прислухався до її гарячих благань. Як назвати цей безцінний дарунок? Певне, як і батька. А от прізвище? Марта й сама не знала.
— Пишіть, отче, Француз.
І в метричній книзі села з'явилась нове. У Марти від сина наче крила виросли, чи напилась живої води. Прокіп і Варка теж, наче помолоділи: їхня радість, надія. А коли Льоня одружувався, відписали йому всю господарку, землю. Хазяював нівроку, надбав п'ятеро синів. А первістка назвав Харитоном. Щоб не вмерло ім'я того героїчного козацького предка. Вже, коли гості після хрестин розійшлися, баба підійшла до плетеної з червоної лози неньки[LXI], підвішеної до сволока, замилувалася онуком.
— Льоню, Марійко, — то вже до сина і невістки. — Хочу вам подарувати пам'ять про батька. Для вашого первісточка. То ж перша гілочка нашого родинного дерева.
Той плаский згорточок Марта й не розкривала. Ніби боялась, що звідти вилетить нова біда. І от, перед весіллям сина, зважилась. Кілька паперових асигнацій, монета. Марта в житті не бачила золота, але зрозуміла, що то воно. У згорточку ще листок з її шкільного зошита, складений вчетверо. Обережно розгорнула. Ой! Замлоїло в душі, закапали сльози. До неї озвався... Льоня.
Він ніколи не показував їй цього малюнка, про нього вона не знала. Змалював її, мабуть, рано-ранесенько, коли ще не проснулась: лежить в постелі, блаженно усміхається. Рядно відкинуте вбік, край нічної сорочки закотився, з розстебнутої пазухи виглядає грудь. Ні, ні! Хай того не бачать діти. І заховала. Вийняла жовтувате кружальце, розтулила долоню.
— Ось.
— Золото? — не повірив син. — Звідки воно у вас?..
— Не питай такого у цей день. То пам'ять про твого батька. Мине трохи часу і я розповім. Передаю вам для Харитончика. Душа Льоні сьогодні на небесах буде найщасливішою.
Сіявся рід українців-поліщуків з дивним для цієї землі прізвищем.
ОЙ, НЕ З ТОГО ВОНИ СМІЯЛИСЬ, НЕ З ТОГО...
На весь порт ревнула корабельна сирена. Раз, другий, третій. Велика залізна громада фірми "Карлсберг" відпливає, натужно, неквапно віддаляється від стіни причалу Бремена. Сотні пасажирів з усіх трьох класів висипали на палубу, натовп замерехтів різнокольоровими хустинками, шапками, руками. Прощальні знаки родичам і знайомим на пірсі. Землі, де виросли, але не приросли, бо стала мачухою, а найпаче визискувачам, через яких доводиться покидати рідний край. Тепер зась вам, кровопивці! Викусіть, ось вам, ненаситці!
І вже, коли усі впевнилися, що таки покидають цей кривдний світ, обриси міста маліють, натовп вибухнув радісною какафонією вигуків, рейвахом, піснями, закрутився у якомусь нестримному дикому танці, метушні людей з різних країн, народів Європи. Можна було лише второпати причину — спільна радість дивного збориська та вловити слова: "Америка! Америка!". Давида теж захопив шал натовпу.
Збоку, біля борта, отаборився гурт корабельної обслуги. Вона дивились на цю масову виставу і теж сміялась. В уніформі, всі майже однакового росту, напомаджені, виголені, вони різко контрастували з різношерстною публікою. Давид і собі зиркнув туди, куди колегам показував один з них.
Сміялись вони, здалося Давиду, зовсім не з тої причини, що всі. Не так сміялись, не так... Вони щось знали, чого не знав Давид, весь вируючий натовп. Зиркають по екзотичних фігурах щасливців, перемовляються і регочуть.
Звідти, пересилюючи безладні бовтанки радості, долітала якась знайома музика, яка потягнула туди і Давида. Середнього росту, худорлявий, русоволосий, патлатий чоловік з вусиками, невеликою борідкою, прилипнувши лівою щокою до деки, з заплющеними очима, натхненно видобував із нутрощів скрипки бадьористу мелодію. Смичок прудко скакав у його руці, на пальці якої чи то обручка, чи то каблучка. Біля нього лисуватий зарослий чоловік в такт ритму плескав у долоні, підспівував. Овва! Та то ж знайома кожному Давидовому односельцю білоруська "Лявоніха"! Давид зроду не танцював і не брався. Вважав те якоюсь дитячою забавкою. І раптом тут. Ноги Давида мимоволі самі вихвицьнули в такт, він тричі крутнувся, руки сіпнулися вгору, а услід вирвалося: "О! Америка! Ура!". А тоді скрипаль утнув. українську, — яку й Давид підхопив: ". дам лиха закаблукам, закаблукам лиха дам."
Ех, якби ота корабельна прислуга пройшла ті кола пекла, які здолав кожен страждалець, аби отримати заповітну шифркарту, — корабельний квиток, то не реготали б з дивацтва, кумедних артистів палубної сцени. Вони у всьому різні, бо з усіх усюд. Але всі відчайдухи, бо кинули виклик долі: вербунок — єдиний вихід. Найпаче — назбирати немалі гроші на дорогу. Продавали останнє. Треба було ще пройти численні фільтри, які ставили уряди країн, куди прагнули дістатись емігранти: Америка, Аргентина, Австралія, Канада. Жодна не хотіла поповнювати своє суспільство хворими, безгрошівними, буйними, низькоморальними людьми, тому вимагала письмових гарантій. То ж немало на початку, посередині, чи на порозі першого етапу марафону, сходили з дистанції.
Давид, який опинився біля виходу на палубу, побачив навіть тут, як це робилось. Вже після посадки, з натовпу, шестеро міцних хлопців з корабельної поліції тягнули по трапу на пірс матір і її малолітнього сина. Розпатлана, розхристана, жінка боронилась, як могла. То пронизливо, дико кричала, ревіла, вигукувала прокльони, виривалась, дряпалась, кусалась, намагалась стрибнути через поручні вниз, доки один з охоронців не втихомирив її ударом під дих. Ледь не вислизнув з їхніх рук в'юнкий хлопчина. Палубний шал радості для їхньої надії звучав похоронним дзвоном. Емігрантський контроль в останню мить у її справі знайшов якусь фальш... На мить Давид поспівчував невдахам, але тут же неприємне видиво відігнав: це ж не з ним. Для корабельних компаній перші емігрантські напливи, що почалися ще двісті літ назад, були звичайним бізнесом, їхні агенти малювали все, як захоплюючу подорож до земного раю у корабельних салонах сучасних швидкохідних кораблів, де першокласна обслуга, високоякісне харчування. То було звичайне рекламне шахрайство, бо для перевезення людей в більшості переобладнували старі тихоходи, які раніше перевозили худобу.
Поволі розпливалися обриси Бремена, корабель взяв курс до омріяної землі. Емігранти розходились, опускались вниз, до своїх нових осель. Великі кімнати під палубою були густо увішані подвійними ліжками з матрацами, напханими морською травою. На кожному є подушка, коцик, аби вкриватись. Чоловічі і жіночі відділення окремо. Давид, як і всі, поволі освоювався, роздивлявся, шукав мовноспільників, але поки що із сусідів таких не було. Все було чуже, нове. Стомлені днем, навіть у незвичній постелі, люди швидко позасинали. До того ж пароплав, доки не увійшов у відкрите море, ледьледь погойдувався, заколихував щасливих людей, оповивав маревом райдужних снів.
Різкий пронизливий дзвінок, від якого, здавалось, проснуться і мертві, змусив Давида сіпнутись від сну. Це сигнал підйому, шоста ранку. Треба швидко бігти на палубу вмиватись. Той, хто полінувався, іншим разом не буде. Прісної води всім не вистачає, а морська стягує лице, випікає очі. Цукор до чаю з сухариками на сніданок — хіба привілейованим пасажирам, за окрему плату. В обід шлунок можна напхати, в супі можна зловити навіть кусюнчик м'яса, але хліб в сухарях, оселедці чи притухла риба ніякі, все несмачне, бо готують на парові. Ну, певне, — маєш доляри, франки, марки, то й раціон можеш змінити.
Давид тепер із задоволенням уплів би півбуханця поліського чорного жорнового хліба, вихилив би кварту прозорої колодязної, чи навіть з чистого болота води, а не цієї затхлої, якої й так бракує. Мабуть, обслуга притримує, бо для вигоди пропонує дороге пиво. А куховари, чи не спеціально пересолюють їду, аби більше смудило[LXII], і люди купували дорожчі напої.
Багатоденна океанська хитавиця, від якої в перші дні люди засинали, перетворювалась в пекло, тихе, безголосе катування. Величезні хвилі то підіймали корабель, то опускали. Здавалось, що ти з висоти летиш у прірву нептунового царства і для тебе нема спасу. Все у тобі завмирає. Так день і ніч, ніч і день. Остогидла їжа, яку силоміць запихали в себе, через хвилину з ревом вилітала на підлогу, а то й на сусіда. Обслуга не встигала прибирати. В повітрі стояв такий аромат, що незвичній людині можна задихнутись. Ті, кого ще тримали ноги, снували, мов примари, в кого більше сил, вибирались на палубу, де можна було дихнути свіжим повітрям. Та обслуга заганяла їх в затхлі комори, бо вони заважали. Давида, на щастя, ця жахлива морська хвороба не брала, чому безмірно радів.
Ніхто вже не лічив днів. Прихід нового визначав ранішній дзвінок. Мрія про благословенну Америку поступилась бажанню ступити ногами хоч на якусь земну твердь. Одноманітні дні пливли, мов безкінечні осінні хмари.