Покищо ця експедиція не подавала ніяких важливіших вістей: ішли дикою місцевістю, наражувалися через брак точних мап на різні труднощі і тому посувалися дуже поволі[77].
Сокіл з нетерплячки не знаходив собі місця. Він би вже й сам вибрався на розшуки, але щодня по обіді температура у нього підносилася і стан погіршувався. Отже, розумів, що пускатися в тяжку і небезпечну дорогу — було б справжнім безумством.
Кожного разу, коли відчинялися двері його кімнати і в них з'являвся хтось, він сідав і впивався очима у відвідувача.
— Що нового? — питав нетерпеливо.
Відвідувачі звичайно не приносили нічого нового, або приносили новини, які його зовсім не цікавили. Тоді Сокіл знову лягав і з неукритим невдоволенням вдавав, що слухає.
Але одного гарного пополудня в двері протиснулася фіґура, якій Сокіл зрадів з першого погляду.
— Пане Ґроссбах!!! Та невже я й справді вас бачу?!
— Як бачите, як бачите!.. — сміявся Ґроссбах, міцно обіймаючи Сокола.
— Ви, пане, з неба впали! — дивувався далі Сокіл.
— Вгадали! — жартував Ґроссбах. — Простісенько з неба, себто, з літака!..
— Ах, пане Ґроссбах, як я радію, що вас бачу!.. Ви ж знаєте, що тут у нас трапилось?..
— Ну, а як же! Розбійники, скарби, індіяни, втеча хлопців — зовсім щось у стилі Марка Твейна!..[78] А я собі й подумав, що може чимсь вам прислужуся. Сів на літак і приїхав.
— О, як же я вам вдячний, пане Ґроссбах!..
— Ну-ну, нема за що дякувати! Адже у тому всьому є трохи і моєї вини, бо ж це я вас сюди запхав... Але, пане Сокіл, ми поговоримо трохи пізніше... Я заскочив лише на хвилиночку, щоб вас привітати. Зараз біжу до Посту Опіки і на летовище. Мушу все приготовити... Ви ж знаєте, що я прилетів на гелікоптері?
— Так?!
— Так, пане Соколе, переконав, кого слід було, щоб шукати хлопців на гелікоптері. Завтра зранку особисто приймаю участь в цій експедиції.
— Тоді — я з вами!
— Побачимо... Покищо — допобачення!..
— Дякую, пане Ґроссбах! Вертайтеся скоро, бо мені самому страшенно нудно!
— Постараюся!
І Ґроссбах зник.
В Сокола вступив новий дух. Той енерґічний, життєрадісний і добродушний Ґроссбах належав до типу людей, які вже самою своєю зовнішністю вселяють радість і надію і з першого погляду викликають до себе повне, беззастережне довір'я. Сокіл вже настільки вивчив свого працедавця, що вірив в успіх кожної справи, за яку той лише брався.
І тепер, коли тільки Сокіл побачив Ґроссбаха, — відразу повірив, що все щасливо скінчиться і що Данка незабаром знайдуть.
— Гелікоптер! — радісно потирав він руки. — Гелікоптер!.. Певно, що найкраще шукати Данка з гелікоптера!.. Це треба було від самого початку зробити.
— Сеу Іван!.. Сеу Іван!.. Коарасіабо!.. — рознісся в коридорі дзвінкий голос молодого манастирського вихованця і задудніли босі кроки. — Арасі привезли!..
— Арасі привезли! — крикнув ще раз хлопець, відчиняючи двері до Сокола.
— Арасі привезли! — гукнув він і в Коарасіабині двері.
— Естефано! — почувся з другого кінця коридору строгий голос отця Вісенте. — Ти чого кричиш? Хто тебе сюди посилав?!
— О, падре!.. Я тільки...
— Тихо! Іди зараз до своєї роботи! Тут і без тебе обійдеться!..
Сокіл і Коарасіаба вже висунулись в коридор.
— Назад, панове, назад! До ліжок! — замахав на них руками падре Вісенте. — Нічого надзвичайного не сталося. Арасі живий і здоровий. Він тепер у Пості Опіки...
— Я піду до нього!.. Я йому!.. — грозив Коарасіаба.
— Коарасіабо, — так само строго зупинив його священик, — ти казав, що зрікаєшся Арасі і не хочеш його більше знати. Не годиться міняти слова. Арасі покарають і без тебе...
Коарасіаба погас. Мовчки повернувся до своєї кімнати і причинив за собою двері.
Увечері в Сокола зібралося ціле товариство: Ґроссбах, Морейра, лікарі, летуни і навіть Шав'єр, ще блідий і ослаблений після хвороби.
Морейра оповідав про свої пригоди і спостереження біля Жовтої Ріки, а решта уважно його слухала.
— З тими скарбами, — весело оповідав Морейра, — чиста комедія! Я спочатку був схильний вірити, що в печері на острові Ґваїра й справді щось було, особливо після того, як я її оглянув. Але потім я питав Тамандуа і від нього довідався, що предки ґваянців поховали в тій печері свою "біжутерію" з зубів, мушель і пір'я.
— Цікаво все ж, — обізвався один летун, — що таємниця так довго зберігалася серед обидвох племен.
— Чому ж вас це дивує? — вмішався в розмову Ґроссбах. — Коли серед індіян збереглися перекази від Потопу — могла зберегтися і ця, порівняно молода "національна" таємниця.
— Так, — погодився лікар. — Або, взяти, наприклад, перекази про св. Тому, що його індіяни називають Суме, або Соме, і вважають індіанським учителем у плеканні бавовни, кукурудзи, мандьоки і т. д. Адже історичним фактом є, що ще в сімнадцятому столітті білим завойовникам Бразилії індіяни показували камінь з відбитком людської стопи і казали, що власне це є стопа св. Суме...
— Знаєте, панове, — знову забрав голос Морейра, — я справді багато дечого дізнався у цій виправі. Перед тим я думав, що індіяни — це щось таке середнє між мавпою і хижим звірем. Але ви б подивилися, що то за обдарований нарід!.. У них є свої неписані закони, котрі шануються напевне більше, ніж закони писані серед цивілізованих людей. У них є своя медицина, своє мистецтво, своя строга мораль і свої таємниці, котрих ми, білі, не знаємо. Взагалі мушу признатися, що індіяни можуть бути учителями для цивілізованого світу, коли мова йде про те, як уживати життя. Ми багато говоримо про свободу людини, але по суті ми є рабами культури й цивілізації. А індіяни в той самий час напевне і слова "свобода" не знають, але по суті є вільними людьми.
— Я бачу, панове, — засміявся Ґроссбах, — що поручник Морейра одного гарного дня готов зірвати з цивілізованим світом і чкурнути до індіян.
— А що ви думаєте, — запальчиво заговорив Морейра, — не був би щасливішим серед них?! Я ані трохи не дивуюся тепер, що деякі старшини, перебуваючи довго при Постах Опіки в пралісах, залишаються там по своїй волі на все життя. Ви ж подумайте: там не треба журитися ні одягом, ні їдою, ні хатою, ні політикою, ні грішми — нічим! Вполював звірину — наївся, потрібно мешкання — зробив собі оку й живи, захотів трохи задурманити голову — індіянки приготують такий напій, що кілька днів ходитимеш п'яний. До речі мене на прощання індіяни напоїли якимсь пивом, чи вином — не знаю, що воно таке було. І ви вірите, що я після нього ще й досі п'янію, як лиш нап'юся води?
Ґроссбах, Сокіл і обидва лікарі почали сміятися.
— І було воно смачне те пиво? — спитав Ґроссбах.
— Чудове! Я попросив навіть собі трохи в плящину. Чекайте, зараз пошлю когось, щоб принесли. Спробуєте.
Лікарі, Сокіл і Ґроссбах почали сміятися ще дужче.
— Ні, ні, поручнику, — сказав Сокіл, — ми, як сторонники цивілізації, дуже вам дякуємо!.. Коли вам те пиво смакує — кінчайте його самі на спомин про гарні хвилини, пережиті серед вільних дітей Адама...
— Ви щось знаєте, панове? — почав догадуватися Морейра. — Скажіть, коли воно таке смішне, хай і я посміюся.
— Боюся, пане поручнику, — жартував Ґроссбах, — що ви стратите охоту сміятися, коли ми вам скажемо правду...
— Так, — підхопив Сокіл, — і вам раз назавжди відхочеться жити вільним індіянським життям...
Дальшу розмову перервав обережний стукіт у двері, в яких з'явився падре Вісенте з Коарасіабою.
— Панове, — сказав священик. — Коарасіаба дуже просить, щоб ви його взяли з собою на "залізне урубу" і завезли до його батьківщини в Долину Іґурей. Він уже старий і хоче вмерти серед своїх соплемінників. Сам він не дійде, бо має хворі ноги. Отже, чи вдоволите його прохання?
— А що ж, — переглянулись між собою летуни, — можна!.. Коли тільки знайдемо можливість приземлитися в тій місцевості — спустимо його на землю. А ти не будеш боятися, Коарасіабо?
— Я ніколи нічого не боявся, — спокійно й гордо відповів старий.
— Коли так, то збирайся в дорогу на завтра.
Коарасіаба ледве хитнув на знак подяки головою.
— Тепер, панове, — продовжував отець Вісенте, — вибачте, що вас позбавлю товариства пана Івана, але ми маємо до нього одну дуже пильну справу. Пане Іване, чи я можу вас просити на півгодинки?
— Але ж певне! — підвівся з місця трохи здивований Сокіл. — Вибачте, панове, я, як тільки звільнюся — зараз вернуся назад.
Сокіл вийшов.
— Дивний випадок, — сказав лікар, коли за Соколом зачинилися двері: — ще вчора і сьогодні ранком пан Іван був хворий. А після обіду — як рукою зняло!..
— Ага, ага! — сміявся Ґроссбах. — Ручу вам, докторе, що це я його вилікував! Як тільки я йому сказав, що може летіти літаком на розшуки при умові, що буде мати нормальну температуру — гарячка відразу впала. З хворим треба вміти поводитися!..
Муссурана
Зв'язаних хлопців ботокуди довго несли, а нарешті затягнули в якісь кам'яні челюсті і кинули на землю.
— Ми в печері піяґ, — тихо сказав Коема. — Тут колись помер мій батько, а перед входом мати вбила чотирьох ботокудів. Сама! О, моя мати — найсильніша і найвідважніша серед усіх жінок!..
Та Данкові це все зараз було байдуже, і він не відповідав нічого.
"Темінь, — думав він. — Знову темінь, знову зв'язані руки й очікування смерти. І чому воно кожного разу так по-дурному складається, що я майже ніколи не маю можливосте боротися?.. Ех, коли нема волі, то ні сила, ні розум, ні відвага нічого неварті! І коли мені Господь-Бог ще раз допоможе врятуватися, то запам'ятаю собі раз і на завжди: найцінніше для людини є свобода! Вона вартісніша, як життя, бо життя без свободи — це мука!
Такі і всякі інші думки переходили через голову Данка, а він лежав, стиснувши зуби, і широко відкритими зіницями вдивлявся в смоляно-чорну темінь.
— Коемо, — обізвався нарешті, — ти спиш?
— Ні.
— Давай спробуємо розв'язатися.
— Навіщо пробувати?
— Як "навіщо"?! — вкрай здивувався Данко. — Коли розв'яжемося — можемо втікати.
— Ми не розв'яжемося, Данку.
— Звідки ж ти знаєш? Треба спробувати.
— Я вже пробував. Навіть коли я зв'яжу, то ніхто не розв'яжеться, а ботокуди уміють в'язати краще, ніж я.
— То що ж? Лежати отак і чекати? До чого ж ми дочекаємося?
— Ну,— цілком спокійно заговорив Коема, — це вже відомо: завтра нас повбивають на муссурані, спечуть і з'їдять.