Бог вогню. Том 1. В Санто Антоніо

Побачив я також, що оселя вже впа­ла, бо її ніхто не боронить.

— А де ж мої сини? — подумав я зі стидом. — Чи й вони такі самі дурні й полохливі, як решта ґваянців?

І ніби у відповідь на це питання почув крик:

— За мною, ґваянці!.. Хто не хоче бути буґром Убіражари — за мною!

І я побачив, як Ґварасе, натягаючи тятиву на лук, кинувся до виходу. За ним услід побіг Ґвапі, а за ними ще горстка вояків. Вони йшли на певну смерть, бо вороги сиділи сховані в ліс­ній гущавині, а наших усіх було видно, як на долоні. Тому, ледве ота горстка відважних ви­скочила за частокіл оселі, як на них посипали­ся стріли і списи, не залишивши в живих ні одного.

О, в цей день, Данку, я побачив більше, як за все своє життя! Я бачив, як упав Ґварасе, а по­тім Ґвапі, я бачив, як ботокуди вривалися в на­шу оселю, ламаючи частокіл, я бачив смерть десятків ґваянців, які лягли під тяжкими уда­рами танґвапем, я бачив навіть, як загинув Кажю від стріли тих, з ким він так хотів миру. Але сам стояв, як остовпілий, поки тяжкий удар в голову не звалив мене на землю.

— В'яжіть його, в'яжіть!.. Це — Соняшний Волос!.. Морубішаба велів взяти його живим!.. — загукали довкола мене ботокуди, навалив­шись на мене цілою масою.

І мене зв'язали і поволікли геть за частокіл палаючої оселі.

Довго я лежав, неначе мертвий, і від удару, і від того всього, що побачив і пережив, а до мене, як крізь сон, доходили вигуки, плач, бла­гання, рев і скимління собак.

Нарешті, ботокуди почали гукати:

— Збирайтеся всі до джерела!.. Всі йдіть до джерела! Убіражара скликає раду! Убіражара буде говорити з ґваянцями!

Після того мене знову підхопили і поволікли на те місце до джерела, де я колись мав розмо­ву з Убіражарою.

Убіражара сидів, святочно прибраний, на роз­стелених шкурах в товаристві найстарших ботокудів, а довкола густою масою стояли індіяни: з однієї сторони ботокуди, а з другої — на­лякані, тремтячі ґваянці.

— Чи всі вже? — спитав Убіражара.

— Всі, морубішабо, — відповіли йому.

— А де ж сини Коарасіаби?

— Ґварасе вбитий, а Ґвапі напевне втік, бо його нема.

— Як же ви посміли випустити його? — за­кричав Убіражара. — Ідіть і знайдіть його!.. Тепер приведіть сюди Іботіру.

— Іботіри, о морубішабо, також нема ніде...

Убіражара впав у лють:

— Як це нема?!! — заревів він. — Хто посмів її випустити?!! Де Кажю? Я його уб'ю за брех­ню!.. Обіцяв мені Іботіру, а привів ледачу Убу. Обіцяв удруге придержати Іботіру, а тепер ви­являється, що Іботіри нема!.. Де Кажю?

— Кажю забитий, морубішабо!.. — відпові­ли ботокуди перелякано.

— Ага... Ну, нічого... Ідіть шукайте Ґвапі й Іботіру, скоро!

Кілька ботокудів покірно кинулися викону­вати наказ Убіражари, а я відчув, що серце моє затремтіло від радости: "А може їм вдасться врятуватися?" — подумав собі з утіхою.

— Ну, а тепер, — продовжував Убіражара, — слухайте мене ви, всі ґваянці і ти Соняпіний Волосе!.. Ви пам'ятаєте той день, коли скинули мене зі Скелі Невороття?

Голови ґваянців похилилися від цього питан­ня, як трава перед вітром.

— Пам'ятаємо... Вибач нам, о морубішабо!.. — благально залебеділи голоси довкола.

— Ми — невинні!.. Це Коарасіаба наказав!

— Добре! — вдоволено відповів Убіражара. — Я знаю, що це Коарасіаба наказав. Але, чо­му ви тоді послухали Коарасіаби, а не мене?..

Голови похилилися ще нижче, і вже ніхто не відповів нічого.

— Але бачите, — продовжував Убіражара, — ви хотіли смерти для мене, а зробили неща­стя для себе. Тепер я можу вас усіх вибити до ноги!

— Не роби того, Убіражаро!.. — заголосили знову довкола. — Ми будемо тебе слухати!

Коли б я не був зв'язаний, то кинувся б на цих підлих людей, що прохали ласки в ботокуда, і повбивав би їх власними руками, хоч того і не дозволяє ґваянський закон. Але я був зв'язаний і тільки зі стидом дивився на своїх людей.

— Ви обіцяєте мене слухати? — спитав Убі­ражара і посміхнувся. — Певно! Тепер ви му­сите мене слухати!.. Тоді ви мене не послуха­ли, коли я був просто морубішабою ботокудів і хотів миру з вами. Тоді ви мене скинули зі Скелі Невороття. Та там сталася справедливість Тупана, бога всіх індіян. Ви скинули зі Скелі Невороття простого морубішабу, а Тупан вер­нув мене з неї, як бога вогню!

Ґваянці широко порозкривали очі, а в тих очах світився великий жах:

— О-о-о! — понісся стогін в наторпі.

Але я зробив над собою зусилля і голосно за­реготався:

— Ха-ха-ха! Ти — бог вогню?¹. Ха-ха-ха!.. Може ти хотів сказати, що є богом здохлих щу­рів і смороду, як кожний ботокуд?!. Ха-ха-ха!.. О, який ти дурний, буґре!.. Пуру[66] — бог вогню!.. Ха-ха-ха!..

Деякі вже, заражені моїм удаваним сміхом, почали підіймати сміливіше голови і посміхати­ся. Але Убіражара зірвався на ноги і закричав:

— Ти ще не віриш, Коарасіабо?!! Ти ще на­смілюєшся кпити з мене?!! За це заслуговуєш смерти! Тепер побачимо, чи я є богом вогню!.. Слухайте, ґваянці, коли Коарасіаба не вірить мені, що я є богом вогню, то нехай він зробить вогонь так скоро, як треба моргнути оком! Зу­мієш це зробити, Коарасіабо?

— Цього ніхто не зробить, ботокуде, — від­повів я. — Щоб здобути вогонь, треба доложити чимало зусиль, і всі про це знають.

— Ага, так... Ну, а мені зовсім не треба до­кладати ніяких зусиль... Дивіться!..

Тут Убіражара вийняв з-за пояса якусь річ і показав її присутнім. Ніхто, а ні я в тому чис­лі, не знав, що це була звичайна коробка дур­них сірників. Всі дивилися на неї з цікавістю і страхом, та ніхто, звичайно, не додумався, для чого може та річ служити.

Убіражара трохи відкрив коробку, обніс її довкола натовпу, а тоді став на своє місце і за­говорив:

— Отже, коли ви тоді скинули мене в пропасть, я закликав на поміч великого Тупана: "Тупане, мене кривдить брехливий Коарасіаба, що називає себе нащадком Коарасі! Рятуй!" І тоді я почув, що мене хтось підхопив і, замість вдолину, поніс високо вгору. Я летів довго-дов­го, а, коли розкрив очі, то побачив себе на ви­сокій горі, де була ока самого Тупана. Тупан посадив мене на шкірі з онси, частував мене печеним тату[67]! добрими напоями з бананів та ґояби[68]. Потім, коли вже я наївся і напив­ся, Тупан звелів мені розказати все, що зі мною сталося. І я розказав, як було. Тоді Тупан ду­же загнівався і сказав: "Той Коарасіаба є ве­ликим брехуном! Він не є ніяким нащадком Коарасі! Тепер ти мусиш вернутися на землю і завоювати всіх ґваянців. Для цього я дам тобі в руки небесний вогонь. Відтепер ти, Убіражаро, будеш богом вогню й морубішабою обох пле­мен". Так сказав мені Тупан і після того спус­тив мене на землю...

В міру того, як говорив Убіражара, знову страх почав опановувати ґваянців і хилити їхйі голови додолу. Всі вірили в те, що говорив ботокуд. Я не витримав:

— Він бреше, ґваянці! Я ж на власні очі ба­чив Убіражару, як він дряпався по горах вер­таючись додому і навіть підстрелив його з мого лука! Чи Тупан не міг його спустити десь ближ­че, а на половині дороги звідси до ріки Парана?

— Замовчи! — підскочив до мене Убіража­ра. — Замовчи, нікчемний! Дивіться всі!

З тими словами він витягнув сірник і тернув його об коробку. Коли блиснув вогонь, всі, на­віть ботокуди, завили перелякано і попадали ниць, а декотрі кинулись тікати. Я також, ска­завши правду, злякався, але не впав і тільки думав, що це за диво має Убіражара. В цей мо­мент до мене підійшов Ітапіра, котрий досі сто­яв осторонь, і шепнув мені до вуха:

— Це — штуки білих, Коарасіабо... Я пев­ний, що Убіражара десь по дорозі з ними зустрінувся... А Скеля Невороття... Ну, що ж — із неї можна впасти живим...

Убіражара тим часом, підпаливши від дурно­го сірника суху галузку, тримав її високо над головою і вдоволено оглядався довкола:

— Тепер бачили мою силу? — спитав голос­но.

— Так, так!! — застогнали довкола. — Ба­чили!

— Знаєте тепер, хто я є?

— Знаємо, великий Убіражаро, боже вогню!

— Так, я є богом вогню!.. — гордо підтвер­див Убіражара. — Отут у мене є поламана на кусники небесна блискавка, і я нею можу вбити кожного, хто посміє мене не послухати!.. А тепер наказую вам усім робити тільки те, що я скажу! Віднині всі ґваянці будуть жити там, де я накажу! Віднині ви будете оброблювати зем­лю для себе і для нас! З полювання лишатиме­те собі тільки ту частину, яку я вам дозволю!.. Про решту скажу потім... Коарасіаба ще сьо­годні вмре на муссурані!

Натовп сколихнувся з жахом:

— Коарасіаба?!. На муссурані?!! Це немож­ливо!..

— Закон ґваянців не дозволяє підносити ру­ку на нащадків Коарасі!..

— Це принесе страшну кару для племени!..

— Що?!! — визвірився Убіражара. — Ви хі­ба забули, хто вам наказує?..

Від того крику ще раз похилилися голови ґваянців і вигуки страху стихли.

Але тут заговорив Ітапіра:

— Слухай, Убіражаро, про той вогонь, який ти щойно показав, давно вже знали наші пред­ки, і він не походить від Тупана, тільки від тапуїтіньґів...

— Брехня! — крикнув перелякано Убїражара.

— Ні, не брехня, — продовжував Ітапіра, — а правда. Білі тапуї мали ще страшніший вогонь, який вилітав з великих палиць і при тому гримів, як справжній грім. Ти ліпше розкажи, де і коли ти зустрінувся з тапуїтіньґами, а ми тебе тоді не вб'ємо, бо дотримаємо закону Скелі Невороття, а наженемо туди, звідки ти прийшов...

— На муссурану! — заверещав Убіражара. — На муссурану і цього!

— Гов, Убіражаро, не так скоро! — спокійно відповів Ітапіра. — Ти можеш, звичайно, і ме­не і Коарасіабу вбити на муссурані, але тоді пам'ятай!.. Знай, що душа піяґи з Блакитних Гір може наслати на тебе і на все твоє плем'я таке нещастя, що ви проситимете потім смерти і не знайдете її!..

Слова піяґи зробили величезне враження на­віть на самого Убіражару, бо у нас всі вірили піяґам, а особливо Ітапірі.

— Добре, — задихаючись відповів Убіражара, — я тебе не вб'ю, але Коарасіаба мусить вмерти на муссурані!

— Коарасіаба не вмре на муєсурані! — твердо сказав Ітапіра. — Я не дозволю, щоб на нащадка Коарасі піднеслася чиясь рука! Я маю силу!..

Убіражара розгубився і не знав, що сказати. Але йому на допомогу прийшов старий піяґа ботокудів:

— Скажи мені, Ітапіро, чи закон Скелі Не­вороття є ваш, чи ні? Ваш.