Не минуло й години спільної роботи, як візуалізаторка три-де інтер'єрів перемазалась в ту фарбу з ніг до голови – навіть гумові рукавички не допомогли, а вся підлога навколо Аліси вкрилася світло-сірими кляксами; про її взуття я взагалі промовчу, добре, що то були мої старі, шкільної ще пори, сандалії – і як тут вони збереглися?!
– Ти набираєш на пензель надто багато фарби, – брався повчати я, згадуючи дідову науку, – тому вона в тебе тече по руці, бризкає, капає і лишає підтьоки.
– Мені важко втирати, рука болить, – скаржилась Аліса.
– Так хоча би менше фарби на щітку набирай, – гнув я своє, – тоді по руці не тектиме, а головне, фарби менше витрачатиметься. Дід мене вчив, що чим тонший шар фарби на дереві, тим ліпше він тримається.
– Ти став таким жаднючим!
"Почув би оце дід Сергій!" – про себе реагую я. Він нас із Жоріком тренував правильно фарбувати на воротах свого дерев'яного гаража: змушував терти пензлями до майже сухого їх стану – задля економії, і щоб фарба глибше в дерево заходила. Дід десь вичитав, що на один квадратний метр дерев'яної поверхні має йти не більше ста грамів фарби, тож, вирахувавши площу воріт, відміряв нам рівно вісімсот грамів своїх побовтюхів і твердо заявив, що коли нам того не вистачить, робота зарахована не буде. Не знаю, чи велика була економія, але щетину на щітках ми тоді постирали майже повністю.
Тож я врешті-решт Алісу прогнав, а вона й не опиралась: якось уже ж повитиравши розчинником підлогу і взуття, взялася експериментувати з кольором для лиштви на дверях та вікні. Довелося мені всі чотири стіни фарбувати самотужки й тому не один день ляснув, як каже Хасточка, а цілих два: ось тобі тиждень і минув. Та й з фарбою, як виявилось, не все так просто: першої банки не вистачило навіть на одноразове покриття всіх стін, до того ж, крізь шар сірої фарби то тут, то там пробивався старий бурий, тож Аліса хутко збігала, приперла ще одну банку, набодяжила свого "складного кольору" і я мусив знову демонструвати свій майстер-клас. А за стінами ми забули про стелю, яка "за всіма канонами" повинна мати свій колір-партнер, і не лише зі стінами, але й підлогою, тож дружина тут же розмріялась і про неї, причому фарбовану в ціановий колір, причому, ближчий до бірюзового або аквамарину, бо їй, бач, приглянувся отой бабин червонястий килимок, а "червоний колір, як відомо, є компліментарним до ціанового, позаяк ціанові пігменти поглинають червоне світло" – ні, знання таки сила, але фарбувати щіткою стелю це ще той квест, дідько його бери, та й рачкувати по підлозі теж та ще вправа!
І коли відверто, я вже терплю, як можу – десятий день не був на Десні! Може, воно й правда: хто по рибу ходить, в того й кози через тин скачуть? Коли займаєшся риболовлею, мусиш підходити до цієї справи з повною віддачею, інакше на велику рибу можеш не розраховувати, хіба що на карасиків з Рукава. І, звісно, решта роботи тоді видається тобі не такою вже й важливою. Ех, гарні були часи не так ще й давно! Днів зо три назад озвався по телефону Сашко:
– У тебе все в порядку?
– Ого, – кажу, покинувши на мить драти щіткою стару фарбу, – ще й як у порядку! Дружина знайшлася, приїхала, якраз порядки й наводимо.
– А-а-а, тоді все ясно... – чую, як засмутився Бальбо, а тоді й резюмує: – Одним словом, надії на тебе вже немає. Ех, а міг же таким рибалкою стати!
Власне, тут я з Сашком повністю згоден. Добре, хоч Аліса поки що не вміє читати моїх думок, принаймні, коли очей не бачить. Правда, вчора народився в мене один підступний план: залучити до риболовлі дружину. Тут, звісно, є свої підводні камені, бо якщо Аліса таки інфікується, але при цьому захворіє на більш важку форму, аніж я сам, буде мені горе: не тільки горох доведеться варити, але й решта роботи по господарству може опинитися на моїх плечах. Утім... А раптом риболовля стане тим гачком, який назавжди заякорить її в цій гавані на ім'я Клевеня?!
– Все! – твердо кажу я перед обідом, з огидою стягнувши зашкарублі, тричі перемазані фарбою рукавички. – На сьогодні досить, бо так можна й луні нагнати.
– Що-що?! – спохоплюється Аліса, вкотре зачувши дещо геть їй незнайоме, і просить зі сміхом: – Повтори, як ти сказав.
– Так можна й луні нагнати.
– А це що означає? – вона час від часу реагує таким чином на мої чергові евфемізми, яких я, непомітно навіть для самого себе, вже встиг нахапатися в аборигенів Клевені й тепер час від часу залюбки демонструю їх Алісі.
– Нагнати луні – це, не знаючи міри, їсти, пити або працювати, що може призвести до вкрай негативних для здоров'я наслідків.
Ми гигикаємо вже удвох.
– Мені здавалося, що тільки на Закарпатті та у Львові ще можна почути якісь мовні родзинки.
– Ось трохи поживеш тут, зрозумієш, що й на Придесенні вистачає архаїки.
– Я би, звісно, ще пофарбувала...
"Ні, ну ви чули – вона би ще пофарбувала. Вона!"
– Кицю, в мене що рука вже болить, що голова від цього запаху важка, ніби з чавуну.
– Добре, добре, – являє свою милість Аліса, – давай на Нову пошту сходимо, купальник нарешті прийшов.
– Як вчасно! – щиро радію я. – Значить, завтра буде двічі законний привід сходити на місцевий пляж.
– А чому двічі?
– Бо, по-перше, купальник слід оновити, а по-друге, тут в день церковних свят ніхто не працює – гріх.
– Ти увірував?! – стримано дивується Аліса.
– Ні, – зітхаю я. – Чи говорить тобі щось вираз "звичаєве право"?
– В прив'язці до сучасності – нічого.
– І даремно. Ти ще матимеш змогу переконатися, що воно працює й досі. Принаймні, тут, на Клевені.
– Мене це насторожує. І засмучує.
– Це не страшно, – заспокоюю я дружину, – і не обтяжливо. А якщо сприймати його ще й з іронією, то навіть знайдеш у ньому свої переваги.
По обіді ми виходимо за ворота; біля містка нас стрічають дві групки малечі, що розташувалися обабіч стежки, кожна поряд із чудернацькою гіркою з піску, хитромудро прикрашеною першими ягодами шпанки, повстяної вишні, різнобарвними квітками та височенними крапивинами, встромленими у піщані маківки конусоподібних споруд. Одна команда, слід гадати, зібрана кимось із Литвинців, іншою командує хтось із Бальбів. Перед кожною гіркою стоїть блюдечко зі сріблом, але на обох стовбурчиться й по п'ятидесятигривневій банкноті, як добре продуманий маркетинговий хід: мовляв, знай, подорожній, що щедрість свою, в разі відсутності в твоїх кишенях срібла, монетами можеш не обмежувати.
– Що це таке? – пошепки запитує мене Аліса. – Митниця? Придеснянська Тустань?
– Зачекай-но... – мене осяює здогад. – Яке сьогодні в нас число?
– Двадцять третє.
Я на ходу проводжу в голові нескладний підрахунок: так і є!
– Це Купала́, люба.
– Що?!
– Купала́, такий собі символ язичницького свята, бо за новим стилем ця ніч буде якраз Купальською. Пам'ятаю, ми теж колись ліпили з піску подібне, тільки в липні, шостого надвечір.
Спиняємось біля конкуруючих фірм, розглядаємо їхні витвори, звісно, нахвалюємо дизайн, щось розпитуємо і лишаємо сотенну купюру; розмін між сторонами відбувається миттєво, творці піщаних символів одразу ж втрачають до нас інтерес і бозна в який раз тут же беруться знімати касу, тобто, перераховувати власні здобутки.
– Нічого не скажеш, дійсно архаїка, – Аліса вражена.
Та коли ми піднімаємося на площу, біля музею нас стрічає цілий вернісаж Купал – зо два десятки. Тут учасники вже трохи старші за віком – підлітки. Про гроші тут не йдеться, на кону дещо більше: посеред ганку музею на стільці височить перев'язаний патріотичною стрічкою чималий пакунок – приз, очевидно. Конкурс якраз у розпалі, нас тут же мало не силоміць тягнуть оцінити кожен витвір і проголосувати за той, що сподобався найбільше. Слід гадати, все це справа рук вирядженого у вишиту сорочку Андрія Остаповича, який мало не бігає від одного митця до іншого, заспокоюючи, підбадьорюючи, втихомирюючи суперників, тому я лише звіддаля киваю йому на знак привітання головою і ми, аби не заважати, йдемо собі далі.
Отримавши на пошті пакуночок та переконавшись, що надіслане відповідає замовленому, вирішуємо прогулятися центром Города – по суті, вперше по-справжньому. Аборигени недарма пишаються своїм гніздом: центр містечка має чітке європейське планування з приблизно десятка прямокутних кварталів, двох скверів та площі. Забудова переважно дво— та триповерхова, хоча є й кілька житлових п'ятиповерхівок, що на тлі нижчих сусідів здаються мало не хмарочосами. Три церкви, одна з яких в напівзруйнованому стані, а дід Сергій колись хвалився ж нам, що було їх у Городі аж вісім, тільки більшовики майже сто років назад поруйнували решту. Я розповідаю все це Алісі й відчуваю, що знань моїх замало: хоча колись і цікавило, так потім з роками забулося. Прикро...
Вертаємось назад. Конкурс біля музею вже скінчився, забуті всіма купали стоять, наче сироти, чекають тепер коли комунальники, чи самі учасники приберуть ці купки піску. Андрій Остапович уже замикає високі двері свого дітища.
– Знайомтеся, це моя дружина Аліса, – представляю я свою пару, – неочікувано знайшлася. А це Андрій Остапович, знавець місцевої історії, етнографії та всього краєзнавства загалом.
– О-о-о, вітаю, вітаю з воз'єднанням! – музейник обережно тисне вузьку жіночу долоньку і потім уже реагує на моє представлення: – Не стану вдавати скромність, так воно і є.
– Підкажіть нам, – прошу я, – звідки взялася ця традиція будувати купали?
– Ну, точно вже ніхто нам не скаже, але цілком вірогідно, що давно, щонайменше кілька століть назад, – як відповідь на заборону Церквою здійснювати язичницькі обряди в Купальську ніч. А найцікавіше тут, що це є прямим свідченням древньої історії Города: якби він був заснований, як деякі історики вважають, десь у сімнадцятому столітті, такої традиції точно не було би. Традиції тримаються лише там, де люди живуть постійно. І якщо традиція язичницька, як у цьому випадку, то й історія нашого міста тягнеться аж в язичницькі часи – тоді йому точно більше тисячі років. Як, до речі, й практично всім іншим придеснянським містечкам.
Здається, Аліса заінтригована, бо уважно слухає цього сивого худорлявого чоловіка. Ми в спільній розмові проходимо шлях до Клевені й Андрій Остапович на прощання робить нам сюрприз:
– Хочу від імені дружини й себе запросити вас у гості – в неділю, десь так на тринадцяту годину.