и вході до головного собору Української національної віри. Відчуття нестерпного душевного болю зрадженого батьками сироти переслідує мене тим частіше, чим частішають спостереження, що моя Церква одвернулась од українського націоналізму.
381) Є одна така проблема, що при великій кількості розумних статей різних авторів, які одностайно і правильно (на мій приватний погляд) оцінюють стан українського суспільства і причини цього стану, не знаходимо відповіді на запитання: якщо ми знаємо, що є зле і хто це "зле" витворяє, – то чому не лікуємось?! І ось тут зачинається те, що можна‑би назвати шизофренічним роздвоєнням суспільної психіки. Йдеться про дуже просту річ: про впоєне, стараннями української, переважно галицької, інтеліґенції, до свідомости українського загалу переконання, що обстоювати рідне право коштом кривди неприятеля – є гріх. Великий обман, який з'інтернаціоналізована думка европейського истеблішменту лукаво накидає окупованому українському суспільству. Жоден нарід, жодне суспільство в подібні речі не вірить, хоча пофарисейськи їх проповідують усі "цивілізовані" держави. Єдиним, хто щиро підставляє щоку для чергового ляпаса, є щирий Українець.
382) Гляньмо ближче. Історія людства, при пильному розгляді, – це є наука про здібність одних народів шляхом неправди і кривди одібрати життєвий простір (інформаційний, економічний, ґеоґрафічний) у други´х. Иньшими словами – наука про пошук суперника. Бо без суперника вироджується і гине кожен рід. Людина не має суперників в природі. Тому нація їх шукає серед подібних собі. Властивість людського роду ділитись на ґрупи і ворогувати задля конкуренції може бути виведена теоретично, як необхідна для самого існування. Але потреба в цьому теоретичному доведенні відпадає одразу при першому погляді на нинішню, найбільш "цивілізовану" історію. Такі поняття, як толєранція, справедливість, терпимість, людське право, і багато подібних, є надзвичайно важливими, але вони виконують, так‑би мовити, допоміжну реґуляторну функцію, забезпечуючи успіх основних інстинктів суперництва та виживання коштом иньших. Тому дуже мудрі та гуманні слова про те, що "не можна будувати патріотизму, люблячи тільки своє, і ненавидячи інших" заслуговують на найвищу шану: не варто класти їх на папір та вимовляти. Принаймні, не адресувати до Українців, гнаного та визискуваного Інтером народу ("Високий замок", 15го березня 2002го року, вивідка з Верховним архиєпископом Львова для Українців). Бо кожне сотворіння мусить когось ненавидіти. Наприклад, голубка ненавидить коршуна, який пантрує над її гніздом. І тільки вовк не має нанависти до ягняти, яке йому завинило вже тим, "что хочется мне кушать". Привілей толєранції є привілеєм і гонором сильного, але не того, кого топчуть. Якщо постійно закликати гноблений нарід, аби він перестав ненавидіти своїх мучителів, тоді він почне ненавидіти себе самого. Що і потрібно. Добрим прикладом "толєранції" служить цитата з Нового заповіту в перекладі Куліша: "Хто ж зблазнить одного з сих малих, що вірують у мене, лучче йому, щоб повішено млинове жорно на шию йому, та й утоплено в глибині морській" (М. 18.16). Не раджу прислухатися до псевдоукраїнської лексики, якою спілкуються наші дітлахи в дитячих садочках, якщо бажаєте зберегти псевдохристиянську цноту і не спалахнути сердечною ненавистю до скацапізованих виховательок на чолі з міністром "освіти". Церква заперечить, що ходить про "загальнолюдські цінності" і нетерпимість не в стосунку до ближнього, а в стосунку до блазнів Сатани. Що ж, московський Кремль, з усією кацапською етнопсихологією, включаючи осквернення українського мовного психотипу, від початку призначений Вищими силами під місце для матеріалізації Сатани з метою, про яку можемо тільки здогадуватись. У цім моя віра. А щодо "загальнолюдськости", то маємо невеличку заковику: "Послано мене тільки до загублених овечок дому Ізрайлевого" (М. 15.24).
383) Звісно, альтернатива до націоналізму існує. Ягве з прихильністю і розумінням, помноженим на зелені купюри, заопікується кожним, хто стани під прапор ґльобалізованої віри у споживацьке суспільство. Але це не український Ягве. Це бог Інтера, ґльобалізованих наркотиків, порнухи, допінґового спорту, шахрайства, зрештою, – бог цієї‑ж вічно проклятої Москви. Чи йому служимо?
384) Відступ: причитання та слези. Замість барабанів Ваґнера і запорізьких бойових бубнів лунає завивання чорнобильських оплакувальниць. Якась пошесть… Мода на квиління… З'являється ціла катеґорія плаксиво-"патріотичних" естрадних пісень з ідеологією на зразок "ми маємо шанс". На цілком незлому виконавському рівні, гарними віршами, щоправда, покладеними на вкрай тужливу мелодію, співак оспівує… рани. Скаржиться на стан і мови, і народу, і ще Бог‑зна, яких "негараздів". Оплакує кривди, розповідає, як нас катували, до печер заганяли, як від чужої навали церкви палали, щось-там мимрить про могили, про зболені душі, які страждають і болять ("Моя Україна"), молиться до Бозі, аби заощадила подальших випробувань, укріпила понівечені ті самі душі, трепече від страху, що Україна змарнує послідній "шанс". В унісон до заклинання: "Хай біда Україну мине…" ("Берегиня"). Все це нагадує похоронну молитву жертовного ягняти. Пропаґується відчуття тривоги, настрій якоїсь калічної екзистенції типу "живий труп". Відпадає найменше бажання тут жити, хочеться мерщій кудись утікати… Подібне поширення туги та безнадії (ще гірше – безвладно-пасивної останньої надії) заслуговує на щедре фінансування з кишені антиукраїнських сил і, без сумніву, його одержує. Не всілякі-там шовіністичні візити мера Москви до українського Севастополя, які швидко забуваються, а саме тиха, але щоденна невтомна пропаґанда жалю, непевности, бездіяльних необґрунтованих сподівань на те, що лихо обмине стороною, – ось що творить надійну основу солодкої "злагоди". Злагоди кролика з удавом. Безвладного, убогого і дезорієнтованого Українця – з багатим, впевненим і розумним Iнтером. Як за помахом чарівної палички, щезли з естради пісні УПА, стрілецькі, козацькі. Ніхто не бажає експлуатувати в кінематоґрафі ні тематики української партизанки, ні Крут, ні психологічної драми українського Опору в московських таборах, в підпіллі. Скажімо, на траґедії Калнишевського чи Полуботка можна збудувати повноцінний мітичний "трилер". А де українсько-протимосковський "Ogniem i mieczem"? Хіба‑ж не стояв Сагайдачний під Москвою, хіба не погуляв Виговський під Конотопом? Якісь спроби робилися, але на рівні аматорському, і, здається мені, непотрібно закуті в рамки документалізму. Тим часом, йдеться про художню продукцію. Ви маєте тему, ви маєте факти мук, героїзму, психологічної драми, факти шляхетности і зради, тяжкого вибору між честю повстанця і позірною безплідністю самопожертви, між життям товаришів і долею сім'ї, між болем катувань і легкою смертю зломленого тіла – при сучасному браку тематики – яке багатство нових сюжетів! Чи в Україні не було своєї Столітньої Війни, своїх Каліґули, Кромвела, Нелсона, Термопіл? Коли починаєш перераховувати, – годі спинитись. Все було, як і в людей, часами стократ глибше. Лиш відбувалось це все – в борні запеклій са´ме з "недоторканною" Москвою. Тому мовчить талант малоукраїнця – режисера, тому не розв'язується гаманець спонсора.[29]
385) Повертаючись до теми естради, найбільш влучними, на мій смак, здоровими та змістовними піснями періоду Третьої Руїни (від 1992го до цього часу)[30] були і залишаються дві: "Свято злодія" (гурт "Не Журись") і "Я професійний раб" (Т. Петриненко). Ці пісні варті того, щоб їх крутити по два рази на день – як Національний гімн – удосвіта одну, на сон грядущий – другу. На жаль, крутять иньшу проблематику: 1) хто є Україна – земля чи окраїна княжа; 2) чи є у нас мова, чи нема?! А коли є, то чи солов'їна вона, чи левина?
386) Що‑ж до "останнього шансу", то це так, наче покойовий пікусь ухопив ласий шмат ковбаси, та тішить себе дурною надією, що зграя голодних бездомних псів дозволить йому спокійно нею поласувати. Більшого ідіотизму історичної втоми не придумати. Вираз "останній шанс" належить до жаргону політика, ідеалом якого є провести життя в теплому запічку широкої малоукраїнської печі; це слізна молитва до своєї долі – щоб та пустила ускочити нишком за теплу пазуху і притулитися до м'якенької цицьки. Так, аби ні Москаль, ні Татарин чи Німак не досягли. Або‑ж – це є істеричний зойк пошматованої Березами Картуськими, Заксенгавзами, Сибірами душі, фактично, втомленої, яка спалахнула останньою на´прасною надією, узрівши кравчуківську "незалежну" фіґу.
Філософія віри
Якби кривди не було,
ми не знали‑би, що зло
є на те, щоби з ним биться
(І. Франко, "Коваль Бассім")
387) В 60х роках мені довелось прочитати "Відповідь Ірині Вільде" від представника діяспори. Що несподіваного я там для себе відкрив – це розуміння, що Росія завжди буде ґеоґрафічним сусідом України. Кажу "несподівано", бо якось малому хлопцеві не траплялось задумуватися над тим, що визволення України (почавши від закінчення війни, і на довгі повоєнні десятиліття це була улюблена тема приватних дискусій в українському середовищі) і, навіть, повна руїна ро´сийської імперії (друга улюблена тема) – ще не означає вічного миру для України, ще не означає, що вічний, заклятий та небезпечний ворог щезне назавжди. Але що є зрозумілою наївністю підлітка – не може розцінюватися інакше як інфантильність у випадку мислячої по-дорослому людини. Москаль вічний. Iнтер – тим паче. Як вічним є Сатана. Господь дав Україні шанс. Але це зовсім иньший шанс, чим той, до якого уповають втомлені політв'язні та "злагоджені" провідники рожевуватого патріотизму. Це – шанс вічної борні. Шанс завоювати Царство Небесне, ставлячи чоло Царству Сатани. Роля України – бути прокляттям імперій. Бути загладою Москви. Iнтер це знає, і до цього готов. Готов завжди<