Це він, разом із гетьмановим сином Дорошем, перевіз в Україну тіло пана Михайла.
Сулима з повагою поглянув на козацького розвідника і попросив Печеніга як господаря запросити його до столу та налити сливовиці.
— Ти що, справді побував не лише поблизу польської фортеці, а навіть за її стінами? — запитав аж тоді, як характерник дещо вгамував літню спрагу.
— І навіть з усім її офіцерством перезнайомився.
— Як тобі вдалося потрапити туди?
— Насправді ж тебе, гетьмане, цікавить не як я потрапив до фортеці, а який вона має вигляд, скільки в ній людей та яке озброєння на стінах.
— Правду кажеш: передусім — як виглядає ця "твердь" і скільки в ній жовнірів та драгунів.
— Знав, що поцікавишся цим, тому — ось, милуйся, — видобув із торби, з-поміж двох поєднаних ремінцями липових дощечок для письма, аркуш канцелярського паперу, увінчаний чиїмось родовим гербом. — Я тут по пам'яті замалював, що і як зумів.
— Е, та в тебе скомпонувався цілий план! — вражено проказав Сулима, розстеляючи папір перед собою й уважно оглядаючи, поспіхом, "від руки", без будь-яких лінійок, "нервово" відтворені обриси валів, башт і трикутних фігур, якими характерник позначав бастіони.
Вперше з подібними архітектурними мапами-схемами він зіткнувся, ще працюючи управителем маєтків Жолкевських та спорідненого з ними роду магнатів Даниловичів. Зазвичай шляхта полюбляла тримати подібні проекти на видноті, вихваляючись іменами чужоземних, здебільшого французьких та італійських, архітекторів, яким вони були замовлені, та кількістю злотих, котрих довелося за них викласти. Але фортифікаційними кресленнями полковник Сулима захопився уже в Італії, коли, приймаючи в Таємній палаті (Camera secreta), хранитель Секретного Ватиканського архіву виклав перед ним архітектурні плани Стамбула, Кафи, Варни, Тягині та кількох інших турецьких фортець, із зазначенням на них гарматних капонірів, таємних ходів, комор і джерел питної води. Та ще й запевнив, що ватиканська секретна служба уже найняла кількох шпигунів, здатних скласти подібні креслення решти османських твердинь на чорноморському узбережжі та на Дунаї.
"Щойно майбутньому гетьманові Судимі, — прояснив ситуацію архієпископ Одіні, — вдасться зібрати достатнє військо для війни з османами, як наші посланці нададуть йому копію плану будь-якої з фортець, на яку козаки націлять свої списи. Головне не зволікайте з цим".
Від тієї зустрічі минуло всього чотирнадцять років, за які, одначе, відійшли у кращі світи і папа римський Павло V Боргезе, і його наступник Григорій XV, та й тепер уже вселенським престолом володів Урбан VIII, у миру Маффео Барберіні... Проте Сулима твердо вірив особистому секретареві папи Одіні, котрий запевнив його: "Будь-які зміни навколо Святого Престолу свідчать тільки про одне, — що у Ватикані все залишається незмінним. Тому що смертні тільки папи та їх особисті секретарі, а Римська курія, з її службою церковної безпеки, Таємною палатою і Секретним Ватиканським архівом, існуватимуть вічно".
А тим часом, стежачи за поглядом гетьмана, Чорній-Характерник пояснював:
— Як-ото бачите, має ця фортеця чотири кути, укріплені бастіонами; щоб обійти її, треба пройти щось із вісімсот-дев'ятсот сажнів[45]. Із трьох боків поляки охопили її глибочезним ровом, над яким насипано височезні вали, з дубовими засіками та гарматними бійницями в них. Від ріки ровів нема, є тільки, викладені з каміння на крутосхилах та понад урвищами, стіни, та насипано глиняні вали. Брама лише одна, причому з дубовими, кутими залізом ворітьми та підйомним мостом; до того ж, посилена двома вежами, збудованими обабіч із дубових кряжів.
— Невже тільки одна, і жодної бокової хвіртки? — засумнівався Сулима.
— Жодної, — поспіхом запевнив його Характерник, але вже наступної хвильки замислився.
Він раптом згадав, як капітан фон Штаффен виводив його до ледь уторованої стежини, що аж до самої дніпрової затоки в'юнилася поміж величезними кам'яними брилами. Відтак спробував, хоча б приблизно, позначити на мапі фортеці і цей хід, який, непомітно для противника, дозволяв драгунам носити з річки воду, котрої, під час облоги, у фортечній криниці, для людей і коней не вистачало б. Нею ж мали б рятуватися й останні захисники цитаделі, оскільки в очеретах, якими поросла затока, неважко було приховати зо два човни або кілька плотів. Не дивно, отже, що саме ця потайна стежина якраз і викликала у досвідченого козацького ватага найбільшу цікавість.
— Понад водою підступитися до цієї стежини хіба не можна? — спробував уточнити в Характерника.
— Якщо й можна, то досить складно, продираючись крізь гостроверхі валуни та перебуваючи під обстрілом згори. Стежини попід берегом нема, але добуватися можна мілиною. Течія там досить сильна, адже поруч кодацькі пороги, проте загін пройти зможе навіть уночі, щоб потім піднятися стежиною на вали, та ще й у тому місці, де козаків аж ніяк не чекатимуть.
— Раптом, капітан тільки для того й відкрив тобі цю стежину, щоб потім заманити загін козаків у пастку? — засумнівався Тугай.
— У нас із тим німцем інший ґешефт, життя на життя. Інша річ, що комендант фортеці полковник Маріон може скористатися зі зради капітана і влаштувати нам засідку.
— Якщо тільки знатиме, коли саме наше військо підступиться під стіни його цитаделі, — хитрувато всміхнувся Сулима, даючи знати, що розгадав суть характерницького ґешефту.
— Для капітана фон Штаффена власне життя дорожче за існування цієї фортеці, — намагався виправдати Чорній змову з ним, до якої все ж таки мав намір вдатися. — Тим паче, що він уже зібрався кидати подніпровські степи і повертатися до своєї Австрії. До речі, капітан просив нагадати, що ви знайомі. Доля звела вас на турецькому кораблі. Якщо не помиляюся, на "Ісмаїлі-паші". А ще просив запевнити, що Ватикан, і він особисто, мають вас за "гетьмана милістю Божою", тобто цілковито визнають на цій посаді.
Вислухавши Характерника, гетьман буквально занімів. Невже в козацьких степах об'явився граф фон Штаффен?! Через стільки років! От із ким би зустрітися! Не на полі бою, ясна річ. Одначе, втамувавши емоції, вголос проказав:
— Добре, до розмови про твої взаємини з германським капітаном ми ще повернемося. Що ж до звістки про появу на Дніпрі польської фортеці, то над нею слід поміркувати.
А поміркувати Судимі й справді було над чим. Повідомлення про фортецю одразу ж примусило його змінити свої найближчі плани. Ще сьогодні вранці мав намір привести флотилію до одного з островів поблизу впадіння Самари в Дніпро, й, убезпечивши в такий спосіб військо від несподіваного нападу поляків чи козаків реєстру, дати йому відпочинок. Щоб потім, спорудивши бурдюги[46], воно могло добре перезимувати. Тим паче, що частина чорноморців мала намір податися на волость до рідних осель, або ж дочекатися весни по козацьких зимівниках.
Загін повернувся з великими військовими трофеями та з чималим скарбом, отож він мав за що накупити провіанту, тим паче, що в ріках вистачало риби, а по навколишніх плавнях, степах і лісах ніколи не бракувало дичини... Сам гетьман збирався передусім з'явитися з загоном охорони на Січі, а вже потім, якщо дозволить ситуація, побувати в Києві. Хотілося б побувати і в своїй галицькій садибі в Кульчицях, що під Самбором, до якої востаннє навідувався, ще тільки повертаючись із Рима. Та чи ж випаде така нагода?
— Я так розумію, що від задуму штурмувати польську фортецю ти вже не відступишся? — увірвався в його роздуми голос донського сотника.
— Ні на Січ, ні на волость не з'явлюся, поки її вали та гармати мулятимуть очі козакам і посполитим.
— Аж так?! — подивувався Уманець. — То, може, й мені з сотнею лишитися при твоєму війську, щоб разом ударити на Кодак?
— Будь-яке військо вважало б за честь прийняти в свої лави сотню таких рубак, — розвів руками Сулима. — Проте з отаманом я домовлявся тільки про те, що ти проведеш мій загін до Самари, й одразу ж повернешся.
— Але ж отаман зрозуміє, що ми тут не байдики б'ємо.
— Я не можу порушувати слово, яке дав донському отаманові. Та й взагалі, буде краще, коли ти якомога швидше повернешся на Дон. Ти ж пам'ятаєш, що турки і ногайці обіцяли помститися отаману Ломові за напади на Азов та на турецькі галери, котрі його прикривали? Тож і виходить, що на Дону, в рідних станицях, ваші шаблі зараз потрібніші. У нас тут із польським панством, рейтарами та реєстровцями свої давні криваві ґешефти, в які вам поки що ліпше не встрявати.
6
Уже наступного світанку Сулима послав на Січ гінців з листом до "кошового отамана і всього запорізького лицарства". Це був рішучий лист полководця, який зважився здобути "неприступну твердиню на Кодаку", добре знаючи, що цим нападом він оголошує війну не лише могутньому польському королівству, але й іще могутнішій Османській імперії та підлеглому їй кримському хану. Адже зрозуміло було, що поява цієї фортеці стала "кісткою втихомирення", котру поляки намагалися кинути османцям, аби ті повірили: віднині Січ Запорізька перебуває під їх контролем. А відтак, турецькі гарнізони Кафи, Козлова, Очакова, Тягині, Синопа, Азова і багатьох інших міст можуть нарешті забути про задавнену "криваву шарпанину", до якої козаки останнім часом вдавалися все частіше, особливо по тому, як на чолі їх флотилії виявився "гетман Соліман".
Так ось, зараз цей "гетман Соліман" просив кошове товариство скомпонувати якомога більший загін охочих, скільки їх там набереться, і вночі, проти дев'ятого серпня, таємно перекинути його на човнах уверх по Дніпру, до протоки поміж лівим берегом й островом Ятаганом. Він навмисне назвав цей, найближчий до Кодака, острів, щоб січова старшина зрозуміла: йдеться про напад на польську фортецю, сама наявність якої у цих краях повинна сприйматися козаками, як виклик, як ознака шляхетської наруги.
— Мабуть, варто одразу ж послати гінців і на волость, на Черкащину, Чернігівщину, — порадив полковник Павлюк, який, разом із Характерником, був присутній при написанні цього листа, і якого гетьман призначив старшим гінцем на Січ.
— У такий спосіб ми дали б знати про свої наміри не лише коменданту Кодака, але й усім польським магнатам в Україні сутнім, а найперше — польному та коронному гетьманам Речі Посполитої, не кажучи вже про командування реєстровців.