Це були потойбічні діви— воїтельки, котрі, після смерті найхоробріших воїнів, відбирали їх для небесного воїнства. Разом із богом Вотаном, валькірії ширяли над полями битв, забираючи душі загиблих воїнів до чертогів Вальгали. У даному конкретному випадку символізм появи в вашому життя мене, тобто Валькірії мольберта, вам зрозумілий?
— Намагаюсь осмислити.
— Згодна, тепер вам буде над чим поміркувати.
29
Вибір заохочень у життя завжди суворий: або навчить, або... скалічить.
Автор
Вони вже наближалися до передмістя Києва, коли водій попросив у Євгенії дозволу зупинитися на заправці, поруч із якою знаходилися станція технічного обслуговування і кафе.
— Тут, на СТО, працює знайомий майстер, — буденно пояснив Артур. — Поки ви поп'єте кави, я заправлюся і попрошу його зазирнути під капот. Про всяк випадок.
Баронеса, яка завжди сиділа на задньому правому сидінні, витримала паузу аж до тієї миті, коли водій оглянувся на неї і лише тоді задумливо кивнула.
— Саме час розім'ятися.
За звичаєм своїм, вона всю дорогу дрімала, і тепер, перед в'їздом до міста, чашечка "американо з молоком" їй не завадила б. До того ж, у всьому, що стосувалося транспорту, вона звикла покладатися на водіїв, хоча вже в п'ятнадцять років навчилася не тільки добре водити машину, але поратися біля неї.
Що ж до Артура, то, з огляду на "артистичний" стиль одягу, — чого варті були хоча б оцей малиновий піджак і хустинка на шиї, — вона не дуже-то й вірила в його технічні пізнання. Та й сам Артур не дуже довіряв їм. Тож коли, під час однієї з поїздок, мотор заглух, він, ще навіть не відкривши капота, почав телефонувати в технічну аварійку. І був безмежно здивований, коли, — видобувши зі своєї сумки тонкі гумові рукавички, упаковку яких, на всі випадки життя, завжди возила з собою, — баронеса відштовхнула його від водійських дверцят і рішуче підняла капот. Причому вона одразу ж з'ясувала причину поламки і поводилася, як професійний авторемонтник.
"Невже ви і в цьому щось тямитеся?" — щиро подивувався тоді Артур, уже знаючи, що в клініці баронесу вважають проникливим діагностом, а художники — досвідченим знавцем живопису.
"Вибір заохочень у життя завжди суворий: або навчить, або скалічить", — відповіла однією з похмурих приказок свого батька. Який, на відміну від інших американців, більшість із яких жахалася самої думки про те, що їм доведеться поратися біля мотора, вазагалі нікого не підпускав до нього, перетворивши свій гараж на щось подібне до домашньої майстерні. Навіть ставши мультимільйонером, він залишався вірним цій "машинерній пристрасті".
Ось і тепер баронесса змусила водія знову завести двигун, а, з'ясувавши, що жодних сторонніх шумів у ньому не виникає, зиркнула на показник пального, щоб переконатись: вони спокійно могли дістатися до клініки, а відтак — і до її офісу, до якої лишалося не більше п'яти кілометрів.
— То й що сталося насправді? — суворо запитала вона.
І далі вводити її в оману водій не міг. Тим паче що за кілька хвилин уся ця "підстава" мала розкритися.
— З вами, баронесо, хотять поговорити двоє джентльменів.
— Від криміналітету? — спокійно поцікавилася Євгенія.
— Зі Служби безпеки.
— З якого це часу ваші колеги почали влаштовувати зустріч на узбіччі "великої дороги"? Чому не в своєму чи в моєму офісі?
— Мабуть, ця зустріч занадто вже приватна задля будь-якого з офісів, — проігнорував Артур пробну кульку у вигляді "колег", яку американка послала в його кут. — У цьому ресторані є невеличкий флігель, з віп-залом для ділових зустрічей. Ті двоє з хвилини на хвилину мають бути тут.
В обшитій дерев'яними брусами й умебльованій у "мисливському стилі" кімнаті — з каміном, оленячими рогами та колекцією з підробок під мисливські рушниці — виявилися лише два Т-подібно, по-кабінетному, тільки на певній відстані один від одного розміщені і грубо збиті дубові столи. Один із них, коротший, було сервіровано на трьох.
— Вас попросили зачекати, — попередив Євгенію офіціант зі статурою сержанта десантних військ. — Ваш "американо з молоком" зараз подадуть, та й під час технічної профілактики хлопці теж обійдуться без вас.
Фон Гретцкі зрозуміла, що, не лише назвавши її улюблений напій, але й нагадавши про "не гідне леді" захоплення, офіціант демонстративно відкрив карти, засвітивши і себе, і своїх покровителів. Його слова стали одночасно і своєрідним паролем, і застереженням: ми знаємо про вас значно більше, ніж ви здатні уявити собі. Схоже, ці "службісти" й справді мають мене за агентку ФБР чи офіцера американської військової розвідки, сказала собі Євгенія. Але це відкриття її не спантеличило. Щоб виказати свої підозри, українській контррозвідці не обов'язково накривати для мене стіл у віп-залі заміського ресторану. Отже, тут щось інше. Ці двоє, що мають прибути сюди, зацікавлені в знайомстві зі мною не лише з обов'язку перед своєю службою. Але чи варто марнувати час на гадання?
Якось, повернулася баронесса до своїх американських спогадів, заставши її з батьком за ремонтом машини, мати, котра впродовж тривалого часу просто-таки містично боялася навіть сідати за кермо, артистично жахнулася:
"Ти чого ж це, старий, над дівчинкою знущаєшся?! Якщо в гаражі тобі потрібен довірений робітник, найми сина. Тим паче що машину, мотор якої ти примушуєш ремонтувати свою доньку, давно слід було здати на брухт. Ти ж уже років із п'ять як не сідаєш за її кермо".
"Правильно, син теж на ній учився порпатись — і в двигуні, і в ходовій частині. Разом зі мною. Зате тепер при кожній із його заправок обов'язково діє автомайстерня, а про самого Фреда відгукуються, як про знавця машин усіх марок, які тільки існують на цьому благословенному континенті".
"То саме тому ти змушуєш цю бідну дитину порпатися у своєму залізяччі, біля якого вона надовго просякає духом бензину і мастила?!"
"Бідною дитиною" Євгенія залишалася для матері завжди, в усі часи і за всіх ситуацій. І хоча Євгенія давно звикла до цього визначення, вимовляла його Магда Ковач із таким співчутливим придихом, що Євгенії щоразу, до сліз, ставало шкода себе.
"Американці так само жахаються, дізнаючись, що час від часу ти сама пораєшся на кухні, — відказав тим часом містер Орест Ковач. — Дружина мультимільйонера — і раптом у ролі кухарки!.. Як накажеш прояснювати цю ситуацію? Доводити, що ти над усе полюбляєш поратися біля плити, що твоя улюблена книга — "Енциклопедія кухаря", і що й досі душею відпочиваєш — принаймні сама переконуш мене в цьому, — коли готуєш якусь страву. Особливо з тих, котрі полюбляють в Україні?"
"А чому ти повинен їм щось пояснювати? — стенула широкими м'язистими плечима Магда Ковач. Незважаючи на свій вік, вона не повніла в тих вимірах, у яких повніли її однолітки, — тобто не з'являлося ні одвислого живота, ні зайвого жиру на стегнах — а по— чоловічому роздавалася в ширину. Мовби вже не м'язи і жир у ній розросталися, а самі кістки. — Втім, ти все ж таки поясни цим задрипаним янкі, що ми — не американці, що ми так і залишилися українцями. Що ми лишатимемося українцями завжди, до скону. І ніякі їхні смердючі жуйки, "гамбургери" і "снікерси" ніколи не зможуть остаточно американізувати нас".
У відповідь Орест Ковач розважливо всміхнувся, як усміхався завжди, коли в дружини, красуні з австро-угорським корінням, ставав— ся напад україно-емігрантського патріотизму; порадив Євгенії, якого розміру ключ вона має взяти, і тільки тоді відповів:
"Уявляєш, у який жах впадатимуть американці, коли дізнаватимуться, що українки проявляють свою вправність не лише біля плити, але й біля вщент розібраного мотора старого "мерса" чи "опеля"?! Я давно збагнув: ніхто в Америці не може почуватися впевненим у собі, поки не почуватиметься впевненим, перебуваючи в офісах її банків і на дорогах. Котрі в цій країні однаково підступні".
Згодом, залишившись з донькою наодинці, Магда довірливо поцікавилася:
"А все ж таки, як він зумів прищепити тобі любов до цього залізяччя?"
І Євгенія відповіла:
"Хорошим водієм, як і хорошим медиком, можна стати лише тоді, як досконало вивчиш нутрощі машини. А ти ж мрієш стати хорошим медиком", — таким виявився батьків припис по тому, як він збагнув, що моє вміння водити машину аж ніяк не підкріплене знаннями її будови".
Мати з хвильку помовчала, а потім усе ж таки погодилася:
"Мушу зізнатися, що свого часу я купилася саме на оце інтуїтивне знання психології та на залізну логіку Ореста Ковача; на його вміння терпляче і розсудливо переконувати співбесідника. Хоча насправді була закохана в іншого хлопця, а знайомі тільки тому й схвалювали мій вибір, що родина Ковачів була значно заможнішою, ніж родина закоханого в мене парубійка".
"Я вже знаю, що в шкільні літа ти була закохана в іншого. Мені навіть відоме його ім'я — Пітер, він же гуцул Петро. Але ж гуцул той так нічого в житті своєму і не досяг. По суті деградувавши, він, навіть після більш-менш пристойного коледжу, так і залишився зі своїми комплексами невдахи-емігранта".
"І не міг досягти. Тепер я це розумію. У цій країні успіху досягають тільки такі особистості, як твій батько, — міцні, витривалі, незворушні, у помислах і діях яких усе підпорядковане далекоглядному розрахунку. До речі, по-справжньому натуру твого батечка я збагнула тільки по тому, як переглянула фільм, створений за мафіозним романом якогось італійця, — "Хрещений батько". А коли, перебуваючи на відпочинку в Канаді, ще й уважно прочитала той роман, то збагнула: письменник начебто списував образ Віто Корлеоне з мого чоловіка. Причому підходило геть усе — кремезний, вайлуватий, з манерами хитрого поміркованого селянина, що вдає з себе наївного простака, який одначе робить усе можливе, щоб діти його досягли в цьому недосконалому світі чогось значно більшого, ніж вдалося досягти йому.