Але тут же опанував себе. Власне, він чекав якоїсь розв'язки, бо не був наївною людиною. Вже відтоді, коли вирвався з пазурів смерті, усвідомлював, що у його майбутній долі таїться прихована небезпека: солдат ворожої армії. Однак радісні події, які в'язалися, мов петлі ниток під в'язальними спицями, все відсували її. Він миттю звинувся, вихопив з-за ікони невеличкий плаский пакуночок, засунув Марті за пазуху.
— Бережи. Тобі згодиться.
Першим переступив поріг Кубло, за ним двоє оружних солдати. Кубло видобуває з торби бумагу і читає. Мовляв, у жительки села Руде Марти Рудюк довгий час переховується солдат наполеонівської армії, який не здався в полон, і не заявив про себе владі. Може бути озброєний. Підлягає негайному арешту з доставкою до військової комендатури в Ратному.
— То ти, голубчику, і є той солдат? — звернувся Кубло до Луї, який спокійно стояв і слухав петицію. — Тоді збирайся.
— Гдє оружіє? — гримнув один з військових, мабуть, старший, карячкуватий, широкоскулий, зеленоокий.
— Оружіє? — перепитав Луї.
— Зброя, — пояснив Кубло. — Мушкет, шабля, пістоль, кинджал.
— Нічого в мене нема. Я вже не солдат.
— Брєшєш. Сознавайся. Найдьом — хуже будєт.
Марта мовчки сиділа, дивилась, як чужі руки безцеремонно перевертають догори дригом її нехитре добро в хаті, коморі, сінях, на горищі. Захекані, запилюжені обшуковці вернулись ні з чим.
— Хлопці, — завважив Кубло. — Шукати таке в господарстві — все одно, що голку у копиці сіна.
— А вот! — тряс перед Луї його мундиром горластий. — Ето тєбє нє доказатєльство, что ти солдат? А гдє брюкі?
— Брюкі? — перепитав Луї. — Нема.
— Га-га-га! — зареготав карячкуватий. — Так драпал от нашєй армії, что і брюкі потєрял! На вот, одєвай свой мундір. Сбрасивай ету сєрмягу! — смикнув за комір свити карячкуватий. — В мундірє поєдєш. Сразу будєт відно, что вєзьом плєнного.
— Гм.., — мугикнув Кубло. — Хай мундир, коли так, під свиту одягне, якщо не хочете свого полоненого заморозити. Знаю, що плєнних беруть під час бою...
— Прощавай, Марто, ангеле мій, надія моя, — задрижав голос Луї, коли вони стояли, обнявшись біля саней. — Чує моє серце недобре. Бережи себе і нашу надію.
Марта заревіла якимсь неприродним утробним криком, бо вперше в очах Луї побачила сльози.
— Ні! Ні! Ні! Не віддам!
Вона ще міцніше, намертво притиснула Луї до себе. Ніщо, здавалось, не могло їх роз'єднати.
— Ти, французкая подстілка, атайді от арєстанта! — роздратовано гарикнув карячкуватий і боляче рвонув за руку Марту так, що вона ледь не впала.
Луї встиг підхопити її лівою, а правою неочікувано, навідліт вліпив військовому у щелепу. Той через бічну драбину, задерши ноги, влетів у сани, шапка впала на сніг. Швидко підхопився.
— Ах, ти, француз смердючій! На каво руку поднімаєш? Сєйчас...
— Служивий, з оружієм не граються, — поспіхом, але наздив, безбоязко, мов палицю, вхопив Кубло ствол і відвів убік. — Суд його скарає.
ТЕМНІЄ БІЛИЙ СВІТ
Померк, почорнів білий світ для Марти. У хаті впала на постіль, де вони щасливо спали, ридма зайшлася голосним плачем, доки знеможено не стихла. Тіло стало якимсь безвольним, важким і чужим. Враз щось дрібно, дрібно застукало в шибу. Марта підвела голову. Синичка якось вчепірилась у віконну раму і дзьобиком вистукує. "Пташечко небесна! Прилетіла розрадити, чи голод змусив? А, може, то Льончик про щось подає сигнал?"
У неї ще ніколи не було такої тривожної і страшної ночі. Лиш під ранок забилась у короткому сні.
Перед обідом ревом, вищанням, іржанням, кувіканням нагадала про себе голодна худоба.
Небавом хтось клацнув клямкою сінешніх дверей і в Марти тривожно застукало серце. Поріг переступив Батіг. Не привітався. Мовчки, поспіхом зачерпнув кухоль води, вихилив. Марта білкою кинулась до нього.
— Стратоне, рідненький! Що там? Що з Льонею? Може, привіз?
Батіг, втупивши очі в підлогу, видушив:
— Привіз...
У Марти перехопило подих — "привіз"! Кинулась, обійняла Стратона.
— Стратончику, дорогий, дякую тобі, дякую.
— Не дякуй, — відсторонив її від себе. — Він мертвий. На санях лежить. Москаль по дорозі застрілив.
Марта навіть не крикнула, не ойкнула, а почала повільно осідати, і Батіг ногою вчасно підсунув край стільця, на якому біля порогу стояло відро з водою. Оніміла. Ніби знеживіла. Очі дивились, але нічого не бачили. Батіг зачерпнув кварту води:
— Пий.
Стратон якось довів її до саней, де, з головою вкритий, лежав Луї, відхилив край покривала. Марта мовчки присіла біля тіла, вдивлялась у обличчя коханого. Його відкриті карі очі спокійно, незрушно націлені в небо, а з лиця, навіть закривавленого, не зійшла іронічна усмішка. Марта довго перебирала рукою його кучері, пестила, цілувала холодні тверді губи, тихо розмовляла, мов з живим.
— Приїхав, Льоню. Додому. Повернувся, усміхаєшся. Чого ж не встаєш, не хочеш зайти до хати, яка врятувала тебе і зігріла? Пробач, не затулила від злої долі. Устань, сонечко, тут так холодно.
Коли Прокіп з Варварою пригнався на санях, знеможена, закоцюрблена від морозу, Марта сиділа на сінешньому порозі, де її всадовив Батіг. Перед нею, на закривавленому рядні, лежав Луї. Мати сплеснула руками, запричитала, а Прокіп, перехрестивши покійного, укляк перед ним, впер сиву голову об його груди. Піднявся, витер набіглу сльозу, скреготнув зубами, спересердя чи з горя рубонув повітря стиснутою в кулак рукою:
— Ех!..
Вулиця, якою везли Луї на цвинтар, з обох боків була запруджена: село не встигло переварити одну новину, як його струсонула інша. Страшна, трагічна.
За труною покійника йшли лише рідні Марти, від односельців лише Стратон. З того часу Прокіп завважав Стратона, перестав кепкувати з його дивацтва.
УГОДА
Стратон надовго опинився в полі уваги, бо був єдиним свідком загадкового вбивства.
— Як-як? — відмахувався від навритливого[LVIII] питання сельчан. — Обидва молоді, гарячі, завелися по дорозі за щось. У того москаля стрельба. А в кого ружжо — в того і власть. Та й стрілив йому просто в груди... От і все.
Чулось — щось приховував Батіг. Та кому вже так конче треба знати той секрет? І відступались. Прокопу пекло, йому дай у всьому доколупатись до правди. Та й покійний був для нього, звісно, не чужаком. Але ж не будеш постійно Стратона за язик смикати. Замовкне геть.
Нарешті трапилась приключка. Господарство Марти осиротіло. Надалі жити відлюдьком так далеко від села після всього було для неї моторошно. І люди недобрі можуть навідатись. То ж хату на Лелечій горі прирекли на тимчасове сирітство. Марта буде жити з батьками, напевне, подарує їм на старість онука. Коника, кабанчика Прокіп забрав до себе, корівчину вирішили продати. До того ж покупець тут як тут, — Батіг. Сам навіть на перемовини прийшов: його зять і дочка спинаються на свою господарку. "Добре", — вдоволено подумав Прокіп. Жилити він не став. Сторгувались, вдарили по руках.
— Дядьку Прокопе, — раптом завеличав його Батіг. — Є тут у мене одна просьба: чи не можна, аби третину я сплатив через рік-півтора? Сутужно трохи з грішми. Я на Біблії присягнусь, що не збрешу.
Прокіп трохи протягнув з одвітом.
— Не треба мені твоя клятва, Стратоне. Ти людина порядна. Зважу на твою просьбу. Але і ти зваж на мою. Згода?
— Що ж то у вас до мене? — здивувавсь Батіг.
— А таке. Розкажи мені без утайки, як вбили Льоню. Я ж бачу, що ти щось важне не доказуєш. Яка тобі вигода ховати — не можу пойняти. Він же моїм зятем мав стати, хотів тут прирости. Я й онука чекаю. Може, тебе залякали?
— Хе. Було й таке. Але я проти правди не йду, ні на чорний ніготь. Ну, а коли ви таке просите, то я пристаю. Я вам колись би й так розповів, але чекав, доки в селі той інтерес пригасне. Бо, знаєте, була там така собі сороміцька оказія, не хотілось її тулити до страшного.
— Почекай, Стратоне.
Задля такої розмови Прокіп приніс крючок[LIX] покріпного, сала, цюрку ковбаски, квашенину. Всяке важне діло варто змастити.
— Так ото, — почав Батіг, — як поїхали ми після тої шарпанини, в селі Кубло зійшов, нас зосталось четверо. Той розкосий, карячкуватий, все обзивав французів, Льоню. Казав, що везти — велика йому честь, він би його тут прикінчив. Злий, як стерво. Бо, бач, французи у його батька забрали двоє коней, фураж. То десь під Москвою. Ну, війна є війна. А як до Ратного було версти три, рішив вельми покпитися з армії французької і з Льоні. Так собі мислю. Їдемо лісом. "Астанаві, — каже мені. — Удобноє мєстєчко. Что-то (вибачаюсь, що при столі сказано) моєй жопє попраздновать захотєлось". Пішов під сосну. А потім гукає: "Ей, ти, француз.., (і назвав поганим словом)! Пойді-ка сюда". Ну, Льоня з саней, підійшов. А той стоїть, однією рукою спущені штани підтримує, другу — під свиту Льоні,
зірвав з мундира погон, простягає йому. "Подотрі, — каже, — ім мнє мєсто, гдє я імєю твою армію, Наполєона і тєбя!.."
— І що? — зривається Прокіп. — Взяв?
— Взяв.
— У-у-у! Та я б тому кацапу дав такого копняка під зад, що він би осторк[LX] у своїй московії.
— Ой, дядьку, то при столі отут легко говорити. Їх двоє, при законі, у кожного стрельба. Ви так не гарячкуйте, не перебивайте.
— Добре, — погоджується Прокіп. — Правильно кажеш. Більш не буду.
— Так от, взяв Льоня той погон, поклав собі у кишеню. А кривоногий безсоромник повернувся до нього голим задом, зігнувся і кричить: "Ну, что ти там, француз (знов, вибачайте, бридке слово). тєлішся?" "Зараз, зараз, — каже Льоня. — Їж лучче почистить твою дупу, як погон." Ну, москалі не все понімають по-нашому. Бачу, — в руках Льоні вершок сухої соснової гілки. Ним проти шерсті, мов смичком, як просуне йому між тими двома мандолінами! О! Кацап, мов веприк, завив від болю! Схопив штани, став одягати, голки ще глибше заганяє. "Хахол! — репетує, це вже до мене, — повинімай іголкі".
— І ти виймав? — знов зірвався Прокіп.
— А що мав робити? То ж дурак нарваний. Не хотілось дірку в голові мати. "У-у-у, — думаю. — Я б тобі сам пужално туди засунув, щоб через рот вилізло." Повиймав, які стирчали, а які обломались, — я ж не дохтор.
Льоня відійшов, стоїть збоку мене, посміхається: ну, таки кумедна картина.