Обладнання досить примітивне, матеріали дешеві, потрібна для роботи площа мінімальна. Головне – ж грошообіг просто шалений: півтори-дві години роботи і ось тобі кеш. Тут все залежить від тебе самої: наскільки ти вмієш спілкуватися з людьми, наскільки акуратна і охайна в роботі, та й творчу жилку, якщо маєш її за душею, завжди можна перевести в додаткові гроші. Одним словом, – сумно резюмує Аліса, – манікюр та перукарство ремесла якраз для переселенок.
– Ти не намагалася повернутись до Харкова?
– Чому ж? – смуток вже не сходить з її чола. – Приїхала одразу... Побачила наш будинок, зайшла в компанію – інші люди, інші реалії. В той же день поїхала назад до Ужгорода; через тиждень вже вени різала...
Я не знаю, як вчинити, крім обійняти її та обережно перевести тему розмови на інше, хоча й боюся, що інше може завдати їй ще більшого болю.
– Що з батьками?
– Все добре. Вони в Миколаєві, в бабусиній квартирі. Якось крутяться, виживають.
– Чому ти не з ними?
– А що мені там робити? В Ужгороді Діана була, можна сказати, поруч: бачились раз на два-три місяці. Але мені теж цікаво, чому ти обрав саме Го́род?
Чому обрав... Часом я й сам у себе це запитую.
– Чесно тобі зізнаюся: не знаю. Точніше, тільки здогадуюсь. Просто я дуже стомився – війна, потім полон, потім Іспанія... І кожен з цих періодів максимально контрастний до попереднього: це як з вогню та на лід, а потім з льоду в якусь піч – першу мить відчуваєш щось схоже на полегшення, а потім стає все важче та важче. Під кінець навіть Іспанія почала мене дратувати. Всі ці їхні усмішки, жарти, обійми, сієста, маньяна стали просто обтяжливими...
– Що таке маньяна? – перебиває мою сповідь дружина.
– Гм... Така національна іспанська особливість: нікуди й ніколи ні з чим не поспішати. Українська бюрократія супроти їхньої це зразок оперативності. А наша з тобою колишня пунктуальність для будь-якого іспанця просто дика річ, занудство найвищого ступеню: те, що вони тобі обіцяють, насправді не є обов'язковим до виконання.
– Продовжуй, цікаво.
– ...Мені так схотілось тиші, простоти, спокою, чогось свого, рідного, що я наполіг відвезти мене назад. Хорхе спитав: куди? А я не знав, навіть не замислювався: куди завгодно, тільки аби в Україну. А він, як справжній прагматик, запропонував мені нашу дідівщину. Там, сказав він мені, принаймні не треба платити за оренду. І життя дешевше. Я погодився, навіть зрадів – мені здалося, що саме це й було моїм власним бажанням. А тут ще Хорхе наполіг на утриманні мене протягом року, доки я не визначусь зі своїм життям – підходящу роботу знайду, здоров'я підправлю.
– Тобі тут подобається?
– Коли не зважати на нічні польоти шахедів над головою, то тут рай: тиша, спокій, умиротворення. Комфорт, як ти помітила, неповний, але буває й гірше. Що я тобі можу з власного досвіду сказати, так це необхідність постійної роботи в дворі, саду, на городі ("Хай би він пощез!" – думаю я про себе) – коли тут всі шестеренки крутяться, тоді в тебе всього вистачає і жити легко. Десь я недавно вичитав, у фейсбуці, здається, що доросле життя, це коли ти робиш усе, що хочеш, після того, як зробиш все, що не хочеш. Але коли ти переробиш усе, що не хочеш, то ти вже нічого не хочеш. От те ж саме можна сказати й про тутешнє життя.
– Трохи сумно, як насправді. Попри все, старою я себе ще не відчуваю, хотілось би повноти життя. А з іншого боку – війна ж, яка там повнота? Ідіотом треба бути... Та й в Ужгороді в мене тією повнотою і не пахло. Коли розмислити, то жити вдвох уже саме по собі є повнотою.
– Я до твого приїзду жив, ніби в ступорі, плив собі по течії. І дуже насторожився, коли ти зателефонувала: якщо чесно, чекав якогось підступу. А тепер хочеться щось робити. Можливо, то й буде повнотою, як ти гадаєш?
– Я тобі допомагатиму.
– Значить, ми знову команда?
– Звісно. Я серйозно налаштована, Хлібе.
Ого! Коли Аліса зве мене Хлібом, це дійсно, дуже серйозно. Тому я беззастережно вірю. Бо хочу вірити.
– Тоді з такої нагоди хочу пригостити тебе ще дечим оригінальним, – я згадую про бузиновий квас, шестилітровий бутель якого власноруч приготував під керівництвом Хасточки ще два тижні назад. Приношу з погреба прохолодне шипуче питво, наливаю в чашки, одну подаю Алісі:
– З переїздом, люба!
– Ух ти! – чергове, а головне, щире здивування дружини, як заслужена винагорода моєму старанню. – Що це таке?!
– Квас із цвіту бузини. Подобається?
– Абсолютно новий для мене смак. Подобається!
– Будьмо!
Вже й речі Аліси прийшли з Ужгорода "Новою поштою" – велика, в клітинку, як у наших базарників, сумка з одягом і взуттям та картонна коробка з господарським начинням: дві маленькі каструльки, дві тарілочки з нержавійки, ложка, виделка, ніж, кавоварка, шампунь з кондиціонером, рідке мило, забутий фен та в меншій коробці причандали для гель-манікюру – от і все майно переселенки-одиначки. Коли я все це побачив, то мені спазм стиснув горло: кляті ж ви, кляті орки, горіти вам у пеклі! Довести мою Алісу до такого стану, коли жінка четвертий рік все своє майно може перенести у власних руках...
Четвертий день ми разом, а сісти й щось розпланувати у нас ніяк не виходить: то розмови про понад три роки розлуки, то щоденні клопоти забирають необхідний час.
– Скажи, чого тобі тут не вистачає для прийнятного комфорту і я скажу, чи зможу це обіцяти, – нарешті ставлю я питання руба, хоча й знаю її відповідь наперед. Просто хочеться це почути від Аліси.
– Зовсім небагато для початку, – вона, звісно, не замислилась і на мить, – теплий санвузол та кухня з гарячою водою і каналізацією.
– Я й сам про це раніше думав, планував, але... Знаєш, що мене спиняє?
– Що? – насторожується дружина.
– Те, що ця спадщина не моя, а Хорхе – я ж колись відмовився від неї ("Бо ти, люба, нічого й чути не хотіла про поїздки сюди"), тож виходить, буцімто, я хитрував перед братом: коли потрібно було витрачати час, а, отже, й гроші, на її оформлення, то я спасував, а тепер, так виглядає, збираюся переграти навпаки, тож, як сприйме це Хорхе?
– Зачекай, давай поміркуємо, – моя Аліса хмурить чоло й говорить таким зосередженим тоном, що я з попереднього досвіду вже знаю: всі мої аргументи зараз будуть розбиті її залізною логікою.
– Отже, метою може бути поліпшення наших умов проживання тут – так?
– Так.
– Але це ж не буде посяганням з твого боку на Георгієве право власності – так?
– Хтозна, як він це розцінить...
– Кому стане гірше від вищого ступеня комфорту: нам, чи твоєму братові?
– Нікому... – як легко мене розбито!
– Навпаки, – Аліса забиває останній цвях, – по-перше, ці роботи підвищать вартість будинку, а по-друге, це буде нашою своєрідною платою за проживання в ньому.
– Точно, це аргумент! – тут уже я радію. – Або розплатою за моє субсидування від Хорхе, або й те, і інше. Дай я тебе поцілую!
– Давай зателефонуємо йому прямо зараз, – пропонує Аліса вже з моїх обіймів.
Хорхе не заперечує. Хорхе дуже радий. Каже, що це найліпший варіант для дідової спадщини зо всіх можливих. Додає, що постарається ще чимось допомогти. А на завершення розмови мотивує нас:
– Як доведете все до ладу, та війна скінчиться, чекайте нас в гості – хочу, аби Дельфіна й діти побачили наше родове гніздо!
От Вам, діду Сергію, й "невструйло"!
23.06.
Івана Купала.
Сьогодні вже тиждень, як ми удвох. Час летить із шаленою швидкістю – день мовби година. І майже весь цей час я в абсолютній владі Аліси: винеси, принеси, подай, допоможи, зроби те, зроби це. Майже, бо є ще город, про який поки що мушу думати я один: проблема з жуками відійшла з першого ряду – над капустою метелики почали літати; Хасточка каже – білокрилка, тож, Глібе, знову купуй отруту і знаходь час для обробки: не хочеться, щоб тебе при дружині шпетили, ніби школяра.
Аліса ж, відчувши, що нове житло набуває для неї сталості, спалахнула таким ентузіазмом, що не на жарт налякала мене: я ж бо пам'ятаю, чим загрожують ці її захоплення. Але перетворення очевидні – хата всередині за тиждень змінилась суттєво: кімнати явно посвіжішали навіть без будь-якого ремонту, лише завдяки майже цілоденному нашому прибиранню, відмиванню, пранню, шкрябанню, чищенню, та головне – "грамотному поєднанню текстильних елементів декору", як висловилась одного разу дружина. Зроду б не подумав, що в інтер'єрі сума може змінюватися від перестановки доданків! А коли Аліса віднайшла десь у бабиних запасах ще й дві кришталеві, радянського зразка, вази та поставила в них зрізані в нашому ж дворі квіти, хата, як на мене, взагалі набула святкового вигляду – принаймні, в порівнянні з тим, що було раніше.
Найбільшої кольорової трансформації зазнав коридор. Аліса безкомпромісно заявила, що він її гнітить, бо стіни, оббиті всередині саморобною дідовою вагонкою, були пофарбовані в умовно коричневий колір якогось невизначеного відтінку – як на моє припущення, то дід із бабою колись просто змішали рештки наявної в них фарби кількох кольорів: часом вони таке практикували, щоб дарма добро не пропадало. Здається, сталося це десь на початку важких дев'яностих, бо пам'ятаю цей колір майже від початку наших із Жоріком канікулярних гостин. Тож ми зробили з Алісою перші витрати на ремонт, купивши велику банку білої фарби, шпатель, металеву щітку, чотири пензлі, великі та малі, і кілька пляшечок з барвниками.
Вдома дружина заходилася чаклувати над фарбою, мені було часом цікаво, часом нудно від її перфекціонізму, але диво таки сталося. Майже день пішов у мене на роботу щіткою. Стара фарба місцями легко відлущувалась, місцями мовби вкипіла в ту вагонку – часом хотілось кинути все к бісовій матері, але розчаровувати Алісу я не міг, аби не втекла. Ще два дні ми фарбували: віконну раму з обох боків у білий колір, стіни в коридорі, а коли бути точним, то у сінях, – в якийсь сіренький з домішкою чогось іще, доданого сімейним дизайнером в гомеопатичних дозах, а лиштву на вікні та трьох дверях у щось таке синьо-зелене.
– Мене вчили, що однобарв'я це несмак, – ділилася зі мною сокровенним Аліса, – гарний колір має бути складним, з додаванням до основної барви невеликої кількості інших пігментів.
Вся ця сінешна епопея скінчилась би значно швидше, але, як я переконався, жінок до фарбування допускати не можна.