Чи вистоїть цей мозоль королівський під час нападу козаків? Коли саме вони нападуть? І чи вдасться особисто вам, полковнику, вціліти під час цього штурму?
— Правильно мислиш. То й що ж ми почуємо у відповідь?
Характерник попросив дозволу потримати в своїх руках руку Маріона, потім комісара Пшияловського, проте найдовше затримав долоню капітана.
— Може, вам краще не знати правди, пане полковнику? Навіщо вам проходити через духовні тортури, як на долю вашу випадуть страшні тілесні?
— Залякати нас хочеш, песиголовцю? — войовничо насупився комісар.
— Звичай ворожбитський та характерницький дозволяє мені відмовитися від цього віщування, — підкрутив пальцями правиці довгу кошлату брову Чорній. — Але якщо вже я вдався до нього, то мушу оповідати тільки те, що відкривається, що бачу і передчуваю.
— То й що ж ти там бачиш, перевертню-провидцю? — напосідався на нього Пшияловський.
— В оказії з Кодаком і провидцем бути не треба. Ще до кінця літа фортеця впаде. Ледве серпневий місяць на половину окрайця зійде, як весь гарнізон її поляже.
Комісар прокричав щось войовниче і схопився за шаблю, проте різким порухом руки полковник вгамував його.
— Є віщування, а є правда буття. І випливає з неї, що впасти Кодак може хіба що під турецькою навалою, — якомога розважливіше звернувся він до характерника. — Проте відомо, що султан до війни з Річчю Посполитою не готовий, а вже початок серпня. За два тижні до великої війни османи аж ніяк не приготуються і сюди не дійдуть, навіть якби їм дуже забаглось цього.
— Але гарнізон поляже не від турецьких ятаганів.
— Та чого варта балаканина цього невігласа? — Знову спаленів шляхтич Пшияловський. — Це січовики, мабуть, навмисне підіслали його сюди, аби посіяти серед охоронців фортеці страх!
— З усіх офіцерів, — не зважав Чорній на гнів комісара, — дух степу змилостивиться тільки над оцим германським воїном.
— Наді мною?! — ще сильніше збагрянів капітан фон Штаффен. — Досі мені справді щастило, проте...
— Над ним, — продовжував характерник звертатися винятково до полковника, від якого, тільки від нього, залежало зараз: доживе він до наступного світанку, чи ні. — Та ще над десятком драгунів, котрі, разом із капітаном, виявляться тієї ночі за валами Кодака.
Офіцери перезирнулися і розгублено помовчали. Вони вже й не раді були, що зв'язалися з цим віщуном і перевертнем.
— Хочете переконати нас, що фортеця впаде впродовж однієї ночі? — поблажливо всміхнувся Маріон, намагаючись опанувати себе.
— Якраз до сходу сонця. Тільки, на бога, не примушуйте, полковнику, віщувати долю вам особисто.
— Якась варшавська провидиця вже навіщувала мені мученицьку смерть, — легковажно зітхнув француз. — Та тільки ж у бою всі смерті мученицькі.
— Не всі, іноземцю, не всі. До того ж, даруйте, полковнику, але чомусь відкривається мені, що вмирати вам судилося не в бою. Невже провидиця не повідала вам про це?
— А яка смерть чекає на тебе, словоблуде, цього тобі не відкрилося? — все ще намагався глузувати з Чорнія гарнізонний комісар.
— Усіх нас, віщунів, тим і покарано Господом, що таїна власної долі нам не відкривається, — збайдужіло якось проказав січовик, дивлячись Пшияловському прямо у вічі. — Тільки й того, що ми з цим давно змирилися; така вже наша доля.
* * *
Пізньої ночі капітан фон Штаффен звелів вартовому відчинити двері льоху, в якому поляки тримали своїх полонених, і покликати Чорнія.
— Чому так довго не приходили, офіцере? — суворо запитав провидець, ще перебуваючи у дверному просвітку. — Адже передчували, що йти все одно доведеться.
— Чому не йшов, — зрозуміло: тому що вагався. Питання в іншому: невже ви знали навіть про те, що прийду?
— Головне, що про це знали ви, германський воїне. А ще маєте відати, що, свого часу, саме за віщунство, мене вигнали спочатку з семінарії, а згодом, за наполяганням тих-таки церковників, — і з київської братської школи.
— Тобто ви справді вмієте передбачати, кого яка доля спіткає, — вже не запитав, а немовби остаточно переконував себе фон Штаффен уже по тому, як вартові знову взяли двері на дубовий брус.
— Чи ж вам дивуватися цьому, адже відчуваю, що й самі божим даром не обділені.
— Вам хтось казав про це? Хтось із драгунів?
— Казав, але не з драгунів, а той, хто і про все інше мені оповідає. Знати б тільки, хто він, і чому, на небесах сидячи, обрав мене, а не когось іншого.
— Про те, що під час нападу я буду єдиним з офіцерів, кому вдасться врятуватися — вам теж небеса нашептали?
— Якби хотів кривити душею, то кривив би нею, оповідаючи про долю коменданта, а не вашу, капітане. Тоді мав би більше шансів на порятунок. І про здобуття фортеці теж не розводився б.
Проти таких аргументів фон Штаффен не мав що заперечити, тому при місячному світлі мовчазно провів бранця до тієї частини валу, що відділяла фортецю від високого стрімкого берега й обривалася на ледь примітній стежині, котра спускалася до глибокої, порослої кущами, розщелини.
— Якби випустив через ворота у степ, там вас перехопили б драгуни з роз'їзду. Як спуститеся, бредіть мілиною, тільки не в бік Січі, а проти течії.
— Але ж полковник та Пшияловський вас за це не похвалять.
— Я полонив вас, перевертню, і я ж таки відпустив. До того ж я твердо вирішив, що з мене досить вашої безкінечної війни з поляками. Час повертатися до Австрії, до Відня.
— Вам хвилюватись нема чого, повернетесь, — упевнено проказав Чорній.
— Неподалік од фортеці, нижче за течією, поруч із островом Ятаганом видніється острівець Вербний, з довгою пласкою скелею посередині. Щойно дізнаєтеся, якої ночі має статися напад, в обідню пору запаліть на тій скелі три вогнища, трикутником. Тільки ж обов'язково трикутником. Знатиму про цей сигнал тільки я, слово честі офіцера і дворянина. У нічні роз'їзди наші офіцери вирушають неохоче, тому напрошуся, навіть якщо черга скакати у степи випаде не мені. І ще одне прохання. Обов'язково зустріньтеся з гетьманом Сулимою і скажіть, що звільнив вас із полону капітан фон Штаффен, командир гармашів із турецького корабля "Ісмаїл-паша". А ще додайте, що Ватикан, і я особисто, маємо його за гетьмана милістю Божою. Тобто, на відміну від польського короля, сейму та уряду, визнаємо його.
— То ви з Сулимою — давні знайомі?!
— З часів нашого турецького полону.
— Гаразд, якщо вже так сталося, вважайте, що обмін відбувся: життя за життя. І під слово честі.
5
— Як тобі у краях турецьких воювалося, гетьмане, про те не розпитую, — попросив Печеніг підняти кухлики, наповнені сливовою наливкою. — Вже хоча б те добре, що живим вернувся. А коли ще й при здобичі — то, вважай, при славі. А тільки я тобі от що скажу: поки ти попід турецькими фортецями хлопців своїх втрачав, поляки звели фортецю над Кодацьким порогом, причому таку, що й Азову османському не поступиться.
— Ти що, жартуєш, чоловіче добрий?! — оторопів Сулима. — Яку, в біса, фортецю могли спорудити поляки під боком у січовиків?!
Печеніг відпив хмільного напою, почекав, поки до своїх кухличків прикладуться Сулима, Уманець і ще п'ятеро запорозьких та донецьких старшин, аж тоді поважно відповів:
— І місце таке обрали, в якому ріка найвужча, отже, поляки та реєстровці можуть перехоплювати і тих, що йдуть Дніпром, і тих, що, як оце ви, входять у нього з Самари, не кажучи вже про бідаків-селян, які беруться до Січі придніпровськими степами, по яких комендант фортеці цілодобово тримає свої роз'їзди.
Гетьман і сотник пластунів Тугай розгублено перезирнулися, немовби вирішуючи для себе, вірити чи не вірити цій оповідці хуторянина.
— Коли ж вони встигли збудувати там фортецю? — якщо й запитував Сулима, то вже не хуторянина, а самого себе, і надто вже невпевнено. — Не може бути, щоб за такий короткий час, і справжню фортецю...
— Нагнали туди люду з усіх навколишніх слобід і за кілька місяців уже запустили у фортецю гарнізон, — поважно відказав Печеніг.
— То, може, там звичайний польовий табір? — засумнівався Тугай. — На кшталт отих, котрі і ми, і польські жовніри зводили сотні разів. Ото посидить у ньому польська шляхта тиждень-другий та пошле королеві чи коронному гетьману листа, в якому брехатиме, що Січ Запорізьку непереможне військо польське нарешті зруйнувало, а козаки в жахові розбіглися, хто куди.
Невдоволений тим, що йому не вірять, Печеніг пограв жовнами, проте ні сперечатися, ні переконувати чорноморців не став, розумів, що марна справа.
— Сам я фортеці тієї не бачив, але зараз, од хутірця, що у Вовчій долині, від синів моїх, має надійти чоловік, який тільки для того й прибув сьогодні вранці човном, щоб тебе, гетьмане, зустріти.
— Тобто маєте посланця з Січі? — збадьорився Сулима. — Чому він один? Ще від Донця я послав туди п'ятьох своїх гінців. Невже розминулися?
— Гінці твої, гетьмане, у нас теж побували, але кілька днів тому. А Чорній, як назвався цей козак, прискакав учора, на татарському коні. Пройдисвіта цього я, напевне, й на поріг не пустив би, але ж говорить, що встиг побувати в полоні у коменданта кодацької фортеці полковника Маріона, проте якимось чином примудрився вирватися звідти.
— Навіть так?! Тоді його сам Господь надіслав. Де він тепер?
— Знаючи, що має прийти гетьман, я, про всяк випадок, наказав Лаврінові, старшому синові своєму, що розбудовує Вовчий хутір, потримати його при собі та добряче допитати.
— Почекайте, — мовив Тугай, — кажете, що той чоловік назвався Чорнієм?
— Назватися він може ким завгодно. Хто тільки по навколишніх лісах, та берегами Самари, не блукає!
— То це ж, мабуть, отой характерник, із колишніх семінаристів, що два роки тому на Віщунському острові отаборився, до рибальської артілі приставши. Козаки його чомусь "перевертнем" обзивають, але він навіть не ображається.
Ледве сотник проказав це, як на обійсті з'явився високий худорлявий чоловік років сорока п'яти, у затертій, одягненій на голе тіло, жилетці з грубої бичачої шкіри, і з перев'язаною рукою. Через плече його була перекинута чимала сумка, скомпонована з такої самої шкіри, що й камізелька.
— Та це ж він і є — отой Чорній-Характерник! — одразу ж, підхопившись, упізнав його сотник. — Кажуть, що за часів Михайла Дорошенка він був особистим лікарем гетьмана. А під час походу гетьмана на Крим[44] ще й прислужився йому як невловимий вивідач, який, до того ж, непогано знається на татарській мові.