У Прокопа раптом навіть виросла якась гордість за майбутнього родича: знай наших! Йон вболівав і за коня, і збаламошеного наїздника: обидва могли наробити собі біди. А огир, зробивши кілька безуспішних спроб позбутись вершника, раптом майже прямовисно став на задні ноги. Послизнеться, впаде на спину — вершник навряд чи встане.
— Стрибай! — майже водночас закричали Матросік і Босий. — Стрибай!
Враз кінь блискавично зробив неймовірне: миттєво на передні і тут же високо підкинув зад. Сила інерції зірвала вершника і він полетів уперед, пірнувши у сніговий замет біля смородинового куща. Лошак труснув головою, гонорово заіржав, стрепенувся і рушив до стайні. Прокіп і Йон підбігли до Луї, але той вже сам, відфиркуючись від снігу, вибирався з кучугури, посміхався.
— Звір! Добрий коник. Беремо...
— Ф-ф-у! — втішено видихнули Босий і Матросік.
Луї не вперше знатися з кіньми. В армії два роки вчитель малювання був у кінній гарматній обслузі. Щоправда, коні там важковози, об'їжджені. А коли потрапляє такий ось норовистий, то шпари швидко відходять: тягнути гармату — не вибрикувати задком.
Попри тривожне очікування Марти та її батьків, уявна з'ява Луї на суд громади пройшла більш, аніж успішно: такого коня бідний не купить. Коли ж Прокіп і Марта привели з ярмарку тільну теличку, а наступного тижня й поросятко, а на недільну службу в церкві Марта з'явилась у гарному новому кожушку, село кипіло. Їй ледь поли не обірвали: що ж то у тебе за жених, де ти його у цій глушині відкопала? Поза очі немало було й таких: дурень якийсь, на що полакомився? Вдова, самітня, хіба гарних, незайманих мало? Вона відстрілювалась жартами: добру дівку парубок і на печі знайде. Переселяйтесь, дівчата, у ліси, може й до вас суджений заблукає.
— Правду, правду каже Мартошка, — тарахкотіла її подруга. — Ще коли жила сама, то я казала, що тут хіба вовк посватається. І посватався. Добрий вовчик, з паляресом грошей. От тільки ховає вона його від очей людських.
ЕЙФОРІЯ
Куховарила якось Марта, прилягла на хвилину і відчула... Те, що колись після заміжжя було, коли загрубіла. Луї нічого не сказала. Може, помилилась? А, коли через тиждень повторилось, таки збагнула, що під серцем забилось нове життя. Стало якось і радісно, і тривожно. Вранці, коли Луї збирався йти задавати худобі корм, обійняла його, притулилась до зарослої щоки, прошептала:
— Льоню, у нас буде дитина.
Луї спантеличено заморгав, стенувся, ніби ошаленів. Обцілував обличчя, шию.
— Син буде! Син у Льоні буде! — радісно вигукував. — Гого-го!
Підхопив Марту на руки, закружляв по хаті. Ну, Луї, вона знала, інколи непередбачуваний. Швидко попорав худобу, у дворі чомусь довгенько роздивлявся хатню стіну між двома вікнами. Затим взяв сокиру, на плече кинув порожній мішок і подався у ліс. Ця незвідана, неповторна, незнана невідь іншої землі вабила його своєю таїною. Тиждень перед тим він попросив Марту показати дорогу, якою його сюди привезли. Згодом Луї і сам виходив у мандри, бродив по лісі, ні разу не заблукавши. Дивувався небаченим викрутасам дерев, крикам птахів, пізнім ягодам, незнаним слідам на снігу. На віддалі зустрів навіть вовка, кабанячий виводок, сохатого. Одного разу його насправжки перелякав вухастий, що вистрибнув з-під куща, мало не в руки Луї, коли той нагнувся за ниткою з червоними ягодами журавлини. Дома з Мартою щиро реготали: злякався зайчиська! Бачене вихлюпувалось у його схвильовану розповідь, неможливість те все змалювати.
Десь під вечір Луї приволік в'язку ялинового гілляччя, щось в мішку. Він задумав неймовірне: з нічого зробити щось. Наступного дня умовив Марту запарити кору дуба, вільхи, вранці заварити з борошна клейстер. Згодився квач[LVII], яким вона зовні білила хату, деревне вугілля, яке збирала для розпалу.
— Марто, з хати не виходь, доки Льоня буде щось робити, — попросив загадково.
Рівна стіна між двома вікнами стала великим полотном. Чорною вуглиною художник окреслив широку доріжку. З одного боку "виріс" пеньок, на ньому, мов на постаменті, з кожним штрихом поставав усміхнений зайчисько, який показував два міцних зуби. З протилежного боку, навстріч, робила крок з виводком колючих клубочків їжачиха. В передніх лапах вона простягала вуханю морквину. Доріжку змастив клеєм, притрусив зеленим мохом. Таку ж одіж накинув на зайчиська. Їжачиха і її сімейство теж зазеленіли, але від ялинових колючок, що вросли у клей. От моркв'яного кольору не знайшлося, то до лап їжачихи довелось приторочити гвіздком справжню морквину...
Все. Луї відступив від панорами кроків на десять, дещо підправив. Марта вийшла, стала поруч Луї і заніміла. То її хата? Довкруж стало ніби тепліше, світліше, радісніше.
— Льоню, дорогий! Ти, ти. чарівник. Яка краса для діток! — і віддячила щирим поцілунком.
— Презент для нашого синка, — розцвів Луї.
Та найвищу оцінку твір одержав через день, коли сніг застелив білим усе довкруж. На незайманій скатертині Луї вранці побачив сліди, що вели до хати. Заячі. Біля стіни, де несла їжачиха свій дарунок, сніг витолочений, на гвіздку лишився лише вершечок морквинки.
— Це той зайчисько, що мене злякав, — розсміявся Луї. — Приходь ще, — і на місце огризка причепив ще більшу морквину.
Наступного дня влетіла, мов вихор, Настя. Знов їхала з чоловіком за дровами. Аякже, щоб не забігти для розвідки? Удвох довго стояли, розглядали творіння Луї, доки зайшли в хату.
— Ти тепер живеш у казці, Марто. Хто ж то тобі створив таке диво? От привезу своїх сороченят, хай подивуються.
Марту немов хтось за руку смикнув:
— На, он поглянь, може, впізнаєш? — простягнула листок із своїм портретом.
— Ой, ой, — закудахтала подруга. — Та то ж... ти! Хомо! — тицьнула перед очі чоловікові. — Ти такого дива не бачив ще. Марточко. То, може, те диво твій чудодійник сотворив?
— Льоня, Льоня.
— Марто, подруженька моя дорогенька, — кинулась, цьомкнула її в обидві щоки. — Ублагай свого Льоню, аби таке і мені змайстрував. Ну, зроби мені такий подарунок, дорога моя, — клянчила, мов жебрак, випрошуючи милостиню.
Ублагала. Позуючи Луї, Настя, здається, навіть не дихала.
— Візьміть, — простягнув він листок з портретом, накиданий швидкуруч.
Кілька хвилин Настя розглядала кожен штрих малюнка, зітхнула, навіщось поцілувала себе на папері, посерйознішала.
— Я ваш вічний боржник.., — зітхнула чомусь, не знаючи яким титулом нагородити автора.
— Не треба, не треба йому твого боргу, — засміялась Марта. — То тобі на згадку від нас.
Той аркушик паперу наробив стільки галасу! Настя показувала його чи не кожному стрічному. Взяла навіть до церкви, де після служби Божої, ласі на новини, обліпили її, мов мухи. Вже за день все Руде знало що у Марти приймак і чудодійник, і господар, і красень, і чоловік буде добрий. Ну то що, що француз? Наш буде, обтешеться.
— Бабоньки, — строчила Ніна. — Ви ж мене не продайте, я тільки вам по секрету, коли слово даєте.
— Та ти що? Нікому, губа на замку.., — загув гурт.
— Сказала Марта, — стишила голос всезнайка, — що при надії.
— Повезло.
— Хоч за хвіст, але вхопила своє щастя.
— Е, то тіко досвіток. А буде в жизні ще ранок, день, вечір, ніч.
Не помітили, як до гурту приєднався отець Філарет.
— Про що так пильно речете?
Гурт миттю розступився.
— Отче, — не розгубилась Настя. — Про все потроху. У моєї подруги є чоловік, який портрет з людини пише. Мордописець. От, бачите.
Отець Філарет уважно роздивився малюнок, порівняв з оригіналом.
— Є у чоловіка дар Божий. Хай він змалює наш Свято-Вознесенський храм. Для історії.
— Казав, що паперу у нього брак.
— Хай не переймається. Для такого діла буде.
Настя тут же переінакшила побажання отця на свою роль — бути посередником між ним і Луї. Дома негайно зарядила Хому і трійко своїх малих на завтрашню поїздку до Марти. Та сприйняла новину за благу звістку — то змога потолкувати із священиком про майбутнє весілля. Чудово, Льоню визнає така поважна в селі людина.
Луї новина теж зігріла душу. Як-не-як, а все ж почувався він тут чужим. А коли його наближають до таких справ, отже, він стає потрібним селу. О, він це зробить якнайкраще, хоч дещицею свого таланту прислужиться цій землі, яка стає йому все ріднішою.
— Льоню, дорогий, все кладеться добре, — тулилась до нього Марта, поринаючи у теплі мрійні хвилі сну.
Березень вже давно топтався біля своєї календарної хати, проте лютий морозним подихом відганяв його від порога, густо засівав землю білими відвійками і крупою, немов натякав, що запасів цих у нього надовго. Ті, у кого землі в пониззях, межували з болотами чи річкою, тривожно хитали головами: вода знов не дасть впору зорати, посіяти, посадити. Мартиному господарству те не загрожувало. Хоч поодаль села, але повінь сюди не дістає. І земля більш-менш нівроку, хоч шматок невеликий. Прокіп прицінювався, прицінювався, натужився і таки купив його тоді для Марти. Колись тут височіла тополя, на яку щороку прилітало двоє лелек. Виводили потомство і разом відлітали. Та однієї весни не прилетіла ні стара, ні нова пара. Може, щось відчували? Бо влітку туди вдарила блискавиця. Після того дерево почало всихати. Короїди і шашіль добили його, залишивши лише високий, у два людських зрости стовбур, і назву: Лелеча гора.
"ПУСТЬ ВІДЯТ, ЧТО ПЛЄННИЙ"
В таку от ранкову морозяну пору на Мартине подвір'я майже нечутно заслизнула санна парокінка з невисокими бічними драбинками, вимощена сіном, застелена рядниною. Правив нею односелець, невисокий, худенький Стратон Рудий, на прізвисько Батіг. От чоловік не терпів, коли хтось свистав, чим його нерідко дражнили хлопчаки. Для них, чи з інших причин, завше тримав у руках, чи за поясом, батіг. Був звінний, бігав не згірш малих, міг оперезати розбишаку по литках. З тим інструментом ходив, окрім великих свят, косовиці, скрізь і завжди, коли був при конях чи без них. Поруч з ним, в кожусі сидів Кубло, сільський староста. Так охрестили його односельці, бо свою, чи чиюсь хату, завше називав "кубло". За ними — спина в спину, два військових.
Чутливе вухо Марти, яка готувала сніданок, вловило рип полоззя, кінське посапування. Виглянула у вікно.
Льоню.., — простогнала і знесилено опустилась на лаву.
Ще, не знаючи що і до чого, вона збагнула: до них завітала біда.
Луї теж кинувся до вікна і зрозумів усе.