Далеко, в іншій країні, в іншому вимірі. Зринула й полетіла над океаном, вихоплена вітром. Щасливо! А йому пора випити...
Наступного разу вони побачилися через рік. Ейліс і Назаріо мали гастролі в Лондоні. Запрошувала Агеріна, хоча знала, що це марна справа. Приїхали в Лімерик. Вечеряли разом з Агеріном, а далі пара відвозила його додому. І так три дні.
Останнього вечора Ейліс їхала одна. Запросив її на келих вина. Не відмовилась.
— Не звертай уваги на моє помешкання, — попередив завбачливо.
— Мене не здивує, — відповіла. Хоча, переступаючи поріг, зрозуміла, що помилилась.
Навіть розгубилася на мить. А потім знову і вкотре стало гірко. Агерін шпортався по шафках у пошуках чистого келиха. Нарешті знайшов і заходився розливати вино.
— Я тільки пригублю... Мені повертатися.
— Як хочеш. Не пропаде.
— Це єдине, що править твоїм світом...
— Краще хай моїм світом править вино... Той, інший, світ, який маєш на увазі, схожий на яйце: шкаралупа собі зверху і все. Хочеш, розмальовуєш його прегарним орнаментом. Але як тільки розіб'єш яйце, — стане ясно, свіже воно чи сморідне й мертве. Світ — мов бордель, на дверях якого повісили пристойну вивіску. Краще вже вино.
— У тебе надто песимістичні настрої...
— Це прагматичні спостереження, які до емоційного стану не мають ніякого стосунку.
— Я бачу світ по-іншому...
— Скільки людей — стільки поглядів. Ти маєш на це право.
— І все ж маю враження, що в тобі говорить розчарування.
— Ти вперто хочеш бачити щось своє.
— Я заглядала не раз у твою безодню...
— І лякалась?
— Ні. Захоплювалася мандрівкою.
— Тоді мандруй, моя дівчинко, поки я тут. Поки я ще тут...
— Ніхто не знає, допоки йому бути тут.
— І я не знаю. Але знаю те, що відчуваю. А почуваюсь так, немов прожив тисячі життів. Чи років. Я — повний.
— А може, змучений?
Агерін мовчав і понуро дивився у вікно. Він не хотів відповідати на це запитання. Після довгої павзи Ейліс продовжила, хотіла виговоритись, прояснити для себе свої здогадки, а може, й виголосити те, що давно мовчазним звіром мучило її.
— Поза тим, що знаю тебе, мов саму себе, не можу зрозуміти: чому? Навіщо так?
— А може, не зрозуміти потрібно, а просто прийняти?
— Що прийняти? Самознищення?!
— Без пафосу, будь ласка. Все простіше. Дозволь чоловікові абсурд, якщо якось так розумієш його вчинки. І — прийми. Як приймає земля насіння. Чи не це — призначення жінки?
— Здається мені, що ці особи, чоловік і жінка, ніколи не здатні зрозуміти одне одного, попри всі призначення.
— В житті іноді трапляються парадокси, коли ці різні істоти починають розуміти й відчувати одне одного без слів. Тоді й відбувається злиття: двоє не розчиняються, а доповнюються, стають чимось ідеальним, цілісним, абсолютним.
— Ми бували такими. Це були миті, та якраз тоді я почувалася цілісною.
— Ми бували довершеними, стаючи на мить богами, — замріяно усміхнувся Агерін.
— Любов — це Бог.
— Тому світ людський стане ідеальним, коли досягне рівноваги непримиренних сторін. А може, таке завдання не стоїть перед суспільством, а лише перед окремими індивідами?
— Ну, як завжди, — знизила плечима Ейліс. — І нам його ще досягати.
— Іноді ми бачимо поверхню, а не те, що стоїть "за".
— Глибинні причини, які спонукають те чи інше?
— Так.
Агерін знову налив вина і смачно потягнув зі склянки. Відвела погляд. Потім продовжила:
— Ти ось погоджуєшся, що Бог — це Любов, завершеність, злиття із протилежністю, прийняття протилежности. А сам відкинув усе: протилежність, Бога, релігію...
— У мене — свій зв'язок із Богом. Тут не потрібні посередники. А щодо протилежности, то ти знову дивишся на поверхню...
— Не розумію тебе, — глянула прискіпливо.
— Що саме?
— Одне і друге.
— Хто довго спостерігає за світом і вивчає його релігії, той нарешті знаходить свою. Це перше.
— Ну й яка вона, ця твоя особиста релігія?
— Моє сумління. Коли я готовий нести відповідальність за свої вчинки, сам керувати своїм життям, тоді й настає час, коли всі релігії уже не потрібні.
— Тому ти збайдужів до всього, окрім карт і віскі... І, врешті, вже нічим не керуєш.
— Хмм, — усміхнувся Агерін, — знову ти за своє... Гра — це насолода. Нема нічого ліпшого за вічну насолоду.
— Ти ж програв усе! Невже це принесло тобі якесь задоволення?
— Я ж не про результат, люба. Я про сам процес...
— Цей процес — наркотик. І він уже володіє тобою. Ти наркоман і алкоголік.
— Я вільний, — примруживши очі, глянув на неї Агерін. — Вільний від вигаданих законів і цінностей цього гнилого суспільства, котре — суцільна лицемірна гра! А от я — граю щиро. І якщо блефую, обманюю, то виключно в покері.
— А серце хоче вина й покеру, — знову вела своєї Ейліс.
— Ну не будь такою обмеженою, — скривився Агерін. — Воно хоче свободи, бо пізнало все у цьому житті і все йому набридло. З нього досить!
— Це такий вид протесту?
— Розумій, як хочеш. Мені байдуже.
— Ааа! Це мені відомо давно.
— Це гіркота говорить у тобі? Ти ж щаслива, здається?
— Так, я щаслива. Але бачу, що ти неприкаяний...
— А мені здається, що ти не можеш прийняти чужого щастя. Не можеш зрозуміти, що щастя для кожного різне. Зрештою, чому це я наркоман? Бо граю? Чому це я алкоголік? Бо п'ю? Та нехай навіть і так. Маю сміливість сказати: так! Все це я: пияк і наркоман. Але чому це таке негідне, не второпаю. Бо ж не краду, не обманюю, не зраджую. Не граю у пристойність! Я такий, як є. Ти, мила моя, глянь навколо і скажи, хто ще живе отак відверто й одночасно без шкоди для інших? Не скажеш, бо їх обмаль. Майже нема. Це винятки. І я — один із них.
— Твоя гординя — завжди твоя повелителька.
— Гординя, кажеш?.. А може, гідність? Може, я програв чуже? Чи я не був відкритий з усіма, і з тобою, зокрема? Чи я знищив когось? Або обіклав себе пустопорожніми речами, на яких відбиток брехні, обману та крові, та й живу собі порядним сім'янином і показовим вірянином? Та й якої релігії, хочу спитати тебе?! Блуду і лихварства? Ні, дякую. У мене свій шлях і своя гра. Я на цьому шляху звільнився від усього...
— Окрім пристрастей, — зітхнула Ейліс.
— Ну й нехай! Але моя пристрасть нікому не принесла шкоди! Правда ж?!
— Тут не буду сперечатися, бо таки нікому, крім тебе самого. Можливо, це твоя жертва. Плата за уявну свободу... А в кожного, справді, своя дорога і пристрасті свої. Зрештою, я теж вибрала пристрасть.
— Тобі добре на сцені, — задоволено усміхнувся Агерін, — там, де грає твоє тіло. Ти коли-небудь дивилась на свій танець збоку?
— Так, звісно, я переглядаю відео кожного танцю.
— І?
— Таке враження, що це не я...
— Це ти у грі, моя лялько. Танцюєш, мов кохаєшся. Мов пишеш поезію. Ти такий же гравець у своєму мистецтві, як і я...
— Різниця тільки в тому, що твоє мистецтво тебе знищує...
— А ти зі своїм будеш вічна? — скривився Агерін. — Зрештою, в тобі таки більше гордині, бо залишаєш слід свого мистецтва після себе... Чи це не бажання увіковічити себе неповторну? Я ж, наприклад, далекий від такого марнославства...
— Це любов, а не марнославство, — заперечила Ейліс. — Це покликання, вибір, зрештою!
— Чому ж не розумієш мого вибору?
— І твоєї любові...
— Ти хотіла бути одним і другим...
— Так, хотіла.
— Не тривожся, люба. Давно те, що ти, тече моїми жилами... Вже ніколи я не буду поза тобою. Це — друге.
Сльози текли неслухняними струмками обличчям Ейліс.
— Я знала, та хотіла почути...
— Тоді не заморочуй свою голівоньку видимістю чогось. Все, що на поверхні, — міраж. Лети на крилах свого вибору і свого щастя. І хтозна, може, колись я ще торкнуся твоєї плоті.
— Ти торкнувся чогось більшого...
Вони дивились одне на одного й відчували, наскільки близькі й рідні.
— Колись я відчувала, що повністю розчинилася в тобі. Було страшно. Спочатку. А потім страх минув...
— Любов не має страху.
— Знову жертва?
— Ні. Винагорода.
— Думаю, я шукала підтвердження.
— Що всі страхи марні і ти не щезнеш, розчиняючись в іншому?
— Так.
— То що важливіше тобі з отих двох точок дотику?
— Гадаю, що знаєш...
Ейліс поїхала, коли стемніло.
* * *
Сьогодні її виступ на телебаченні. Він налив у склянку віскі і зручно вмостився у кріслі. Постала перед його очима у довгому блакитному вбранні, з одного боку розріз повністю оголював її гнучке тіло. Завмерла в позі, немов покинута лялька. Її партнер і чоловік витонченими й відточеними рухами, сповненими ніжности та обережности, приводив ту ляльку до життя. Це була еротична, пристрасна румба. Вони так легко торкалися одне одного, мов ельфи. З абсолютною довірою до свого обранця віддавалася його рукам, і він ліпив її. Це було магічне видовище, наповнене почуттям, насолодою і якоюсь неймовірною, неземною естетикою. Одне перетікало в іншого, зливалися єдиним потоком, і хвилями розходилися в різних напрямках, аби невдовзі зійтися знову.
Й він, Агерін, колись торкався цього жіночого божества. Усмішка ковзнула губами. Налив знову й випив майже залпом. Ні, не ревнував. Він любив цих обох і був щасливим від їхнього щастя. Це почуття заливало його, як жовтаве пахуче віскі — нутрощі. Бачив її на пляжі Родосу, молоденьку й наївну. Бачив її на вогненній Іштар, зрілу і впевнену. Бачив її чуттєву у своїх обіймах. Любив її так, як любив життя. Тому й відпустив...
Танець закінчився, й Агерін допив віскі. Заснув, на диво, спокійним сном. Снилося йому, що вона гладила його волосся й ніжно торкалася губами чола.
Прокинувся від сонячного променя, який пробивався крізь немиту шибку. Так, вона тут. Вона завжди буде тут, ніяка відстань — не перешкода цьому.
Підвівся з крісла, розправив плечі бо, здається, звело всі кістки, й почвалав до ліжка. Агерін хотів спати ще, мирно і солодко, з її теплим, рідним доторком. Довіку.
Два величезних спіралеподібних диски неймовірної краси повільно рухались, обертаючись у протилежних напрямках. Скидалися на пару, котра стала до танцю. Пристрасного, жагучого танцю, у якому одне хотіло поглинути іншого. В якому одне насолоджувалося другим. Їх поєднував довгий і потужний стовп світла. Від того стовпа в усі боки розлітався срібний пил, долітав до двох, котрі мовчазно стояли осторонь, зачаровані видовищем.