Проте вголос, аби перебити невеселу для обох тему, звертаюся з проханням:
– Набери-но ліпше Діану. Бо мені вже несила терпіти.
Донька, угледівши на своєму екрані нас обох – в обнімку, голова до голови, усміхнених і щасливих, бере таке сопрано, що динаміки ґаджетів, мабуть, витримують лише дивом. Діана пищить і пищить, стрибає з радості й узагалі витворяє таке, що на її крики в кімнату збігається купа дівчат і всі хочуть подивитися на нашу воз'єднану подружню пару. Буря влягається хіба що за пів години і тільки тоді ми можемо нарешті трохи поспілкуватися. Що я знав про щастя до цього дня? Абсолютно нічого.
А між тим, уже пів на дев'яту вечора. Груди в нас обох щось аж розпирає зсередини – здається, навіть у минулому, в перші місяці наших стосунків такого не було. Підходжу до Аліси, котра вишукує щось у своїй сумці, обіймаю, і, схилившись, шепочу на вушко:
– Ходімо, кицю, пройдемося перед сном, покажу тобі Го́род. Нехай полуниця осяде, бо як полягаємо, то мало тобі сьогодні не здасться.
– Правда? – радіє вона. – Ти ж знаєш, я безвідмовна, як Нокіа тисячу сто.
Вечоріє. З власного досвіду я вже знаю, що Клевеня невидимим оком споглядає Алісині довгі ноги та благеньку маєчку – дехто з осудом, дехто заздрячи. Ми неспішною ходою долаємо місток, піднімаємось нагору і дефілюємо майже порожнім центром містечка, зосереджені одне на одному, майже не помічаючи того, що діється навколо нас і лише інколи, виринаючи в реальність, я розумію, що Аліса, яка вчепившись обома руками в мою, висне на ній і зазирає мені в очі, як вміє лише вона одна, знову нічого не побачить з того, що я хотів їй показати і розповісти. Але яке це має значення, коли я знову відчуваю себе двадцятидворічним юнаком без жодних проблем зі здоров'ям, котрий закадрив гарячу красуню і обоє, все більше розпалюючи в собі жагу пристрасті, плентаються самі не бачать куди з холодком у грудях і метеликами в животі, аби діставшись нарешті зумовленого місця, з радістю лягти на вівтар кохання, дотла згоряючи в огні любощів. Все це вже було колись майже один в один, все це вже пережите нами, але що може бути краще, як прожити життя іще раз? Це винагорода тільки для обраних, для улюбленців долі.
Завтра повернуться всі старі проблеми, всі невирішені й невирішувані питання, але сьогодні вечір цей належить винятково нам обом і ніщо не стане перепоною на нашому шляху до щастя – можливо, й короткого, але тим повнішого і п'янкішого.
...Свідомість проявляється крізь туман сну повільно, знехотя; мозок лише фіксує відсутність будь-де в тілі звичного вже болю; перша думка проста: "Як мені добре..." І лише по тому я починаю відчувати поряд із собою оголене жіноче тіло, гаряче та шовковисто-ніжне на дотик. Ще трохи згодом рука сама собою, без команди з мозку, починає повільні мандри меридіанами й паралелями цієї вічної terra incognita, дістаючись найзагадковіших та найсокровенніших її локацій, аж доки в якийсь момент блукання пальців таки пробуджує дивовижне створіння, що сонно ніжиться під твоєю рукою.
– Ммм... Не можу... Очі не відкри... Ще...
І перший повільний-повільний порух. Перша спроба ліниво потягнутися, котра закінчується десь на своїй середині. А моя рука сама собою мандрує далі і робить свою справу, бо чарівне створіння вже ворушить ніжками і сонним голосом шепоче:
– Ласкаво просимо...
Тоді два напівсонні тіла зливаються в одне ціле і починається чар магічної сполуки. О, ці наші вранішні любощі на боці, ліниві та загальмовані, коли всі порухи сповільнені, а дрімаючий мозок зосереджений винятково на тонких тактильних відчуттях слизових оболонок; о, ці неповторні миті злиття, солодкої знемоги, неспішного гойдання на хвилях найпершої людської втіхи; о, цей витончений гедонізм чуттєвої насолоди тут і тепер – сьогодні вам віддаємо ми пальму першості.
Бо за тим в якусь одну блаженну мить зблискують, відкрившися, очі, розширюються зіниці, свідомість повністю вступає в свої права і тоді вже починається форсаж відчуттів, що круто злітають угору – повільну витонченість заступає неконтрольований шал, а за ним одразу ж ракетний старт кудись у міжзоряний простір, туди, звідки все, власне, колись і почалося.
– Доброго ранку, люба, – кажу я, коли трохи заспокоюється дихання і не так уже калатає серце.
– О, він дійсно добрий! Так хочеться, аби ця казка не мала кінця.
"Їй уже кінець, моя рибко, – відповідаю я подумки, – потенціал казки вичерпано. Зараз ти схочеш помитися, а воду потрібно гріти. Сиру та полуниць трохи лишилось, а молока вже немає зовсім. І по рибу я не їздив, у хаті прибирався. Обід потрібно готувати, по хліб іти в центр Города, та найперше слід наносити вісім відер води в літній душ, аби вона встигла до вечора нагрітися; при цьому не забувати стежити за проклятущим жуком: чи не народилася друга черга молоді? – щоби вчасно обробити город, інакше та зжере картоплю й помідори; посуд доведеться мити не під краном, а в мисці, помиї виливати у відро, а не в каналізацію і ще цілу купу справ слід переробити, аби цей рай був раєм і рухався в заданому напрямку, та взагалі щоб він існував!"
– Тоді я маю йти.
– Зачекай, куди?! – сполохано вигукує Аліса і я мушу пояснювати їй деякі наші реалії.
– А як же бути взимку?
– На жаль, зимою тобі тут взагалі буде в рази важче.
– А тобі хіба ні? – майже ображено запитує Аліса.
"Я, сонечко, бачив таке, чого ти навіть уявити не можеш. Але ніколи не розповім про пережите – який сенс?"
– Нам, чоловікам, простіше, – дипломатично ухиляюсь я від прямої відповіді.
Вона замовкає, щось обмірковуючи, потім запитує:
– Невже не можна щось придумати? – вже з тривогою в голосі реагує вона на мою репліку.
– Можна, звісно. Тільки на це, як завжди, потрібні щонайменше час і руки, – проблему грошей я зумисно виношу за дужки, щоб ситуація хоча би на початку не здавалася безнадійною. – Гадаю, багато з чим я й сам справлюся. Принаймні, бачив, як інші роблять, маю уявлення.
– І я вже зовсім інша, можеш не переживати. Пам'ятаєш, як ми разом ремонтували нашу квартиру? Єдине, про що тебе прошу – не зловживай моїм каяттям, бо коли відчую від тебе зневагу, або дорікання минулим, мені нічого іншого не лишиться, як...
– Ну що ти таке кажеш?! – вона тоне в моїх обіймах. – Я ж ніколи не припиняв тебе кохати.
– Виходить, недаремно Марк Аврелій називав комфорт найгіршою із залежностей... А я йому не вірила: що він знав про тютюн і наркотики? Ну що ж, доведеться пристосовуватись: живуть же якось всі ці люди.
– І доволі непогано пристосувались, я тобі скажу.
– До речі, щодо миття: зараз же літо. Тут є пляж?
– От що-що, а пляж тут є, і не один.
– Так це ж просто чудово. Я вже стільки років не засмагала. І в басейні не була. Сьогодні ж випишу собі купальник.
– Ну, а тепер я маю йти творити казку далі, – цілую її і підводжуся з ліжка.
– Я з тобою! – підхоплюється Аліса. – Можна й сьогодні вдягнути твою сорочку?
Хтось може б і заперечив, а я не став. І ми рука в руку йдемо до літньої кухні, де більш розширено знайомимось із технічними можливостями ввіреної нам господи. Гріємо на газовій плиті у великому емальованому чайнику воду і почергово влаштовуємо у ванні одне для одного щось на зразок дуже скромного імпровізованого душу. Затим, поснідавши моїм, вчорашнім іще, простецьким супчиком холостяка, беремося до найважливішого – обговорення нашого спільного майбуття.
– Де ж ти працюєш? – цікавлюсь я, почувши, що Аліса в Ужгороді вже й речі спакувала, готуючись, у разі моєї згоди, лишитись зі мною: сусідка по кімнаті майно перешле.
– Ой... – дещо знітившись, маше вона рукою. – Роблю гелевий манікюр. А в Словаччині починала з візуалізації інтер'єрів. Натрапила там на одну нашу з молодих та спритних, яка займалась цим ще до війни, а за кордоном взялася на всю котушку експлуатувати співвітчизниць.
– Яким чином?
– Організувала для наших курси по три-де візуалізації, створила закриту групу, роздавала завдання, маючи повний контроль на вході й виході – по суті, ми були її "рабами", як кажуть в певних архітектурних колах. За навчання ми платили в розстрочку, і доки не сплатиш всю суму, ти вже на її гачку. Платила на межі мінімального: так, щоб ти й не покинула, перейшовши кудись прибиральницею, але й не відчула свободи.
– А що, стати вільною в цій творчості так важко?
– Ще й як важко: практично неможливо, якщо говорити про серйозний рівень і стабільний заробіток. Гарний комп'ютер коштує немалі гроші, ліцензовані програми – теж: це тисячі баксів. А щоб мати жирних клієнтів по всьому світу, треба напрацювати ім'я, тобто рейтинг у балах, мати шикарне портфоліо, треба добре знати англійську мову – мого рівня для цього виявилось замало.
– Жалкуєш?
– Ні, що ти! Я на ту пані не ображаюсь. Архітектура страшенно цікава річ: я стільки нового для себе довідалась, вивчила стилі, навчилась, хай і поверхнево, працювати в програмах, зняла творчі блоки в собі – це дуже суттєво!
– То й працювала би собі в Україні.
– Я теж спочатку так думала, – Аліса всміхається чи то поблажливо, чи скептично, – тільки тут свої проблеми. По-перше, Ужгород місто дуже специфічне, як на мене, там просто квітне трайбалізм[33] і специфічна закарпатська відособленість, окремішність від решти країни – принаймні це мені, як переселенці, одразу ж кинулося в очі. Тому я не змогла там знайти собі роботу ні в логістиці, ні в дизайні інтер'єрів. По-друге, працювати самостійно теж не виходить; доки ти не маєш імені, кожен другий замовник прагне тебе поюзати: або збити ціну до неприпустимого рівня, або навіть банально вкрасти твої ідеї, нічого не заплативши. Та й, здається, люди вже наїлися цієї три-де візуалізації: на перший погляд це виглядає "Вау!", але як розібратись, то для того, хто робитиме ремонт, вистачить і двовимірного проєкту – а він неспівставно дешевший. До того ж, на екрані комп'ютера все може виглядати потрясно, але хай замовник ще спробує знайти під замислене мною потрібні матеріали. Або виконавців, які мають достатню кваліфікацію для роботи з ними, не кажучи вже про реалізацію загальної концепції.
– Але ж і в манікюрних послугах, як мені здається, конкуренція взагалі немислима.
– Тут все набагато простіше.