х
Призвоїта ниць
364) Мамона і запобігання. Меншевартість і брак найменшого чуття самоповаги. Нехтування охайністю мови, зви´чаю, моралі. Незнайомство з поняттям "гідність". Оце і є те, що керує "інтеліґентними" (в сучасному галицько-українському розумінні) людьми. А може – не це? Може, даремно дошукуватися прихованих вивихів етнопсихології? Не виключено, що в умовах відносної демократії, коли щез явно-жорсткий, примітивно-поліційний, державно-каґебіський тиск на мову, тиск, який ще міг спровокувати відруховий спротив навіть у безнадійного духового раба – не виключено, що тепер виходить нагору властиве для пересічного малороса, інстинктивне, босяцько-інтеліґентське москвофільство? Жадоба Пана. Зоологічний потяг до справляння нужди бути Підножкою Москви. Eксгібіціоністський етно-мазохізм… і все. Жодної філософії.
365) Складніше стоїть справа з так званою "поміркованістю" не зовсім пересічної, тобто освіченої, людини. Ось послухаймо, як це відбувається у висиланні "Обрії". Слухач в листі запитує: як зробити, щоб на противагу пануванню ро´сийської мови панувала українська? Саме так поставив питання слухач. Переляканий гість програми відповідає: я також хочу, щоб спілкувалися (боїться повторити "панувала") українською мовою. А далі "інтеліґент" не був‑би собою, якби й зовсім не цофнув назадгузь: "при цьому я хочу, щоб ми приймали гостей і спілкувались з ними їх мовами, щоб ми знали багато мов." Можливо, Президент Ро´сії (у неписані компетенції якого входить приймати і затверджувати "неформальний" телефонічний рапорт Президента України про новопризначеного Першого Міністра "Незалежної") – можливо, він приймає намісника Кучму і спілкується з ним українською мовою? Чи Президент України не тягне навіть на титул "гостя" з наведеної вище цитати? Коли Москва не спілкується з гостями їх мовами, то чи мусить Президент України спливати смальцем запопадливости, яка схожа швидше на лизоблюдіє, чим на гідну ввічливість? Ми повинні знати чужі мови… Ви, Читачу, маєте право вивчати чужі мови. Я теж так чиню. Але ми з Вами не маємо права забувати, що Україна – велика держава. Може, іще не з великої букви, та все‑ж велика. Чи багато людей, навіть інтелектуалів, у чужих краях знає українську мову? Український освічений "толєрант" до такої міри сам себе задурманив, намагаючись усьому світові втерти носа своєю примирливістю та "інтеліґентністю", що давно згубив власну сутність. Хизуватись перед першим-ліпшим чужинцем, як ви добре вмієте по-їхньому балакать – є виявом не інтелекту, лиш суржикової "інтеліґентности". Несподіваним відкриттям для затурканого американо-кацапським інтернаціоналізмом українського "інтеліґента" буде спостереження, що ні пересічний Норвежець, ні рядовий Італієць чи навіть Німець підкреслено не бажає послуговуватися, а частіше – просто не володіє ні англійською, ні такою авторитетною в Україні ро´сийською мовами. Так само і Англійці, навіть інтелектуали від науки, не бажають практикуватися у володінні континентальними мовами. Всеохоплююче переконання, зумовлене у великій мірі пропаґандою з боку аґресивного космополітизму, – що границі між культурами затираються – є перебільшеним. Мене тут менше обходить, що деякі Американці чи Анґлійці володіють французькою мовою. Мене цікавить ДУХ. Люди творять засобами своєї мови, самі від себе, для себе, багато і добре. А от Українці творять, може, і по-своєму, та не для себе… Тому і надають своїм творінням чужинецьких форм. Спілкуючись з українською інтеліґенцією, часом несподівано відкриваєш сумний для нинішнього жорстокого часу факт, що старше покоління, яке на словах віддає шану українському націоналістичному рухові минулих часів, насправді давно і вщент позбулося самого духу націоналізму. Духу, що жив тільки силою власної суті. Збаламучене настирливими совєтськими звинуваченнями в "націоналістичній обмеженості", воно, це старше покоління оставшихся при житті інтеліґентів, вже традиційно, несвідомо для себе самого, плутає благо національної розвинености та самодостатности з гріхом обмеженої національної самозакоханости. Не хочу поіменно ображати шанованих, поважних, вчених і патріотично налаштованих українських інтеліґентів, вказуючи ароґантським пальцем на їх неусвідомлену слабість, породжену довоєнним, надто пристойним, вихованням, опертим, за европейськими зразками, на запізнілих псевдо-вікторіянських засадах благопристойної чемности і внутрішньої терпимости… на жаль, у далеко не европейському галицькому суспільстві. Читач впізнає оцю несмілість незайманої дівиці в кожному виступі вченого, політика, громадського діяча, який за жодні гроші не згодиться похвалити щось українського, аґітувати за щось українське, не згадавши, що, мовляв, є ще й иньших народів не гірші здобутки. Коли ми, наприклад, аґітуємо за українські пісні, виступаючи проти засилля ро´сийських, – то не можемо при цій нагоді обійтися без пропаґанди ще й чеських та польських (24го квітня 2000го року, радіовисилання "Вас слухають"). Що це є таке: безсилля самостійности, жах перед власною сміливістю, намагання коштом "чеських та польських" виперти зі Львова ро´сийські пісні, чи от-такий собі асикураційний завдаток перед звинуваченням у "вузьколобому націоналізмі"? Подібне панство, наводячи Шевченкові словах "і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь", завжди наголошує на першій половині, бажаючи нею "виправдати" другу. Тим часом, зовсім очевидно, що поет якраз протиставить другу частину свого висловлювання першій, силою другого заклику частково навіть заперечує першу, констатуючу, половину. Зрештою, без великих премудростей, спитаймо себе самі, чи вільний Франк, обурюючись проти засилля англомовних пісень, колись "оправдовував" своє обурення тим щасливим фактом, що, окрім англомовних, існують ще й пісні з Німеччини та Iталії? Чи відчуває вільна людина потребу прикривати свій націоналізм маскою інтернаціоналізму? У Львові – так. У Львові звикли так усе прикривати, що й самі забувають, чи взагалі щось було під тим рядном… Казка про голого короля навиворіт. Тим часом, забувають, що націоналізм за означенням не може бути "обмеженим" і "вузьколобим".
366) Відступ: націоналізм.
"Мабуть, на часі справді наукове вивчення питання про націоналізм. А для початку годилося б дати бодай більш або менш точне "робоче" визначення…"
І. Дзюба, ЛУ 25/'88
367) В єстві кожної людини живуть у певному співвідношенні космополіт і націоналіст, готові переважити один одного за тих чи иньших політичних або соціяльних обставин. Так само і тіло етносу, позбавлене націоналістичної спрямованости, ніколи не перетвориться у націю. На одміну від иньших істот, які не усвідомлюють себе засобами абстрактного мислення з-поза меж власної особини, людина є свідома наявности загальнолюдського начала у своїй частковій етнічній сутності, і цей дуалізм, будучи рушієм міжнаціональних стосунків, таїть також і небезпеку. При певній інтелектуальній обмеженості така роздвоєність стає нестерпною, і тоді виникає патологічне бажання здушити в собі одне з начал. А розтоптавши його у власній душі — як же легко наважитись насильно звільнити від нього й иньших... Надто відомі приклади гіпертрофованої ксенофобії, породженої фальсифікацією гасел націонал-фашизму. Але ми все ще мало здаємо собі справу з катастрофічних наслідків такої різновидности фашизму, яка ґрунтується на космополітичних засадах.
368) У незвіданих закутках людської підсвідомости дрімає феномен самознищення. У закутках суспільної підсвідомости криється патологічний потяг до духовного самовихолоштання, – і де знайти силу, яка відновила‑б рівновагу між космополітичним а націоналістичним началами, незворотньо порушену катастрофічним винищенням останнього? Де віднайти сили, щоб зупинити заразу яничарства, яка розповзається світом, прикрившись прапором інтернаціоналізму?
369) За підтримки космополітичних капіталів сьогодні у світі тихцем, але успішно, пропаґується хибне ставлення до націоналістичного світогляду як до такої‑собі непристойности, неприйнятної в інтеліґентному товаристві. Хибне трактування націоналізму, на превеликий жаль, поширюється як середовищем так званої "демократичної" української інтеліґенції, так і сучасною греко-католицькою церквою.
370) Потрібно бути позбавленим політичної відповідальности, щоби з причини крутійської кон'юнктури "всезагально-гуманістично" підспівувати ворогам українства: "стояв на тому і стою: націоналіст не той, хто любить і захищає свою рідну мову, – націоналіст – це той, хто ненавидить мову іншого народу і топчеться по ній" (П. Осадчук, ЛУ, 28/'89). Хай дозволено нам заявити: націоналіст не той, хто вдає, що будує русскоязычну Україну з псевдоевропейськими інтер-цінностями та лабузиться перед "гуманістичним" кровопивцею зарозумілої раси, – націоналіст – це той, хто не тільки любить рідну мову, але й не вагається для її захисту топтати червів, які точать її зболіле тіло. І додамо: у першу чергу – червів фальшивої толєрантности і меншевартости у своїй власній душі. "Геть од Москви!" – хто поширює це згубне гасло Вічного Втікача? Нам нікуди вступатись. За нами – рештки колись лицарської цивілізації. "Лицем до Европи!" – хто придумав це гасло Вічного Боягуза? Хіба не тоді сором воякові, коли ворог зрить його спину? А якщо українська дитина не є вояком нації, – пощо плодите гній? "Геть Москву!" – ось мужнє гасло гідного Українця. З душі, із розуму, із залишків арійського сумління, із пісні, з мови, з проклятого совкового життя і зі священної, – що від Батьків лишилася, – землі. Геть Сатану.
371) Відкриймо "Брокгауз" видання 1897го року: "Йоанна д'Арк вперше дала просту і ясну формулу чисто національного патріотизму: "бути незалежним від чужоземців на своїй землі і мати з-посеред себе свого власного голову"". У 1897му році "Брокгауз" не полюбляв націоналізму: "Основою деякої популярности, якою іще втішається націоналізм, є його помилкове змішування з патріотизмом". Минуло сто років, – і що ж залишилось од "деякої