А ще Маріонові дуже не подобалося, що, як він зрозумів, неподалік фортеці, паралельно руслу ріки, пролягає глибока, розлога долина, краї якої до того ж приховані степовими травами та чагарниками.
На щастя, Пшияловський виявився не з тих вояків, які здатні захоплюватися тривалими погонями, тому незабаром, переможно оточуючи вози з бранцями, вся кавалькада вершників уже наближалася до коменданта. Першим до нього добувся сотник, але порухом руки Маріон образливо змусив його помовчати, проказавши при цьому:
— Краще послухаймо тих, що брали участь у вилазці.
— Капітан кінних рейтарів фон Штаффен, — відрекомендувався старший роз'їзду, яким виявися сам тимчасовий комендант Кодаку. Це був аристократичної статури чолов'яга років сорока, зі схудлим, а проте все ще витонченим обличчям, тільки й того, що помережаним багряними, апоплексичними прожилками. До того ж на своєму високому, з широким, вигнутим крупом, коні він сидів якось мішкувато. Одразу кидалось у вічі, що ні кінь, ані вершник мистецтво кавалерійське так по-справжньому і не опанували.
— І часто у вас тут відбуваються подібні лови? — запитав його полковник, показуючи трубою на вози, що теж повільно наближалися.
— Останніми днями почастішали. Погана ознака: чи то селяни Черкащини збираються повставати, чи, може, кошовий отаман гінців таємних розіслав та на Січ скликає.
— І всіх перехоплюєте?
— Тільки тих, що знають про путівці, які пролягають берегом Дніпра, але й досі не втямили, що ми вже маємо тут фортецю. А так... степи безмежні. Обходитимуть фортецю якомога далі — тільки й усього.
— Тобто доведеться перекривати подібними фортецями увесь простір від Бугу до Дніпра?
— Дав би Бог, щоб до зими козаки й цю фортецю з землею не зрівняли.
— Оцю?! — обурився його панічній легковажності Пшияловський. — Із землею?! І ви наважуєтеся казати таке при наших драгунах, дзвони храмів небесних?!
— А хто мені завадить казати те, що думаю?! — раптом збагряніло лице капітана. Здавалося, судини ось-ось не витримають і кров десятками струмінців проллється на випалену, нетерплячим конем його витолочену траву. — Вчора ми перехопили на Дніпрі, у плавнях, козацького вивідача, котрий, вдаючи з себе рибалку, все до бастіонів фортечних придивлявся.
— То, може, й справді всього лиш рибалив? — іронічно всміхнувся француз.
— Можливо, він і був рибалкою, тому що мав і човна, й усіляке рибальське причандалля. Але ж, проти влади польської налаштований, допомагав козакам та селянам, що на Січ прориваються. Недарма ж перед смертю погрожував, що незабаром із кримського походу повернеться гетьман Іван Сулима, то вже він помститься і за нього, і за всіх тих селян, рибалок та козаків, яких ми занапастили.
Спостерігаючи за фон Штаффеном, полковник сказав собі, що чолов'яга цей достобіса запальний і, мабуть, так само достобіса войовничий, але кращі часи його минулися, і йому вже варто забувати і про сідло, і про бойові сутички.
— До чого б там козаки, на чолі зі своїм Сулимою, не вдавалися, до фортеці їм не підступитися. Інженер де Боплан взагалі вважає, що козаки не здатні здобути її в бою, — напосідав тим часом на саксонця сотник Пшияловський. — Хіба що султан кине їм на допомогу своїх яничарів, або татари візьмуть Кодак у тривалу облогу.
Фон Штаффен вирячився на нього зчервонілими очима, тільки й того, що не гаркнув: "А ти хто такий і звідки тут узявся?!", і стримало його, мабуть, тільки те, що Маріон вчасно та по-дружньому попередив капітана, що перед ним — гарнізонний комісар фортеці, покликаний наглядати за дотриманням польських законів, вершити суд над бранцями та вести переговори з тими іноземцями, яким би забаглося увійти на землі Речі Посполитої.
Зовні це повідомлення на фон Штаффена ніяк не вплинуло, він знову гнівно вирячився на Пшияловського, та, поза це, несподівано спокійно, стомлено проказав:
— І яничарів сюди нашлють, і татари вирізатимуть усіх, хто наважиться відійти від фортеці далі гарматного пострілу. Одне слово, буде тут ще... все і всього. Єдине, про що мені особисто мріється, — це якомога швидше вирватися з цього степового пекла.
— Краще поясніть, що це за люди на ваших возах, — поступово проймався повагою до самого себе і своєї нової, комісарської посади сотник Пшияловський, вдячний Маріонові за те, що вчасно нагадав про виявлену йому коронним гетьманом честь.
— Дістав звістку, що на Січ вибрався великий гурт селян-утікачів, то вирішив його перехопити. Кільком кінним та озброєним пістолями селянам вдалося втекти, а піших — кого посікли, а кількох взяли на вози. Щоправда, ми теж втратили одного рейтара забитим, але, що вдієш, служба у цих степах така.
Маріон наблизився до возів і незворушно оглянув вісьмох бранців. Звернув увагу, що всі вони були вже людьми літніми, виснаженими роками та роботою у панських маєтках. В одного з них, котрого звали Чорнієм, ліва рука була незугарно перев'язана, якоюсь посірілою від степового пилу тканиною.
— І що ж ви, зазвичай, вчиняєте з такими бранцями? — суворо запитав він, придивляючись до одного з них, досить кремезного, хоча і достоту схудлого селянина.
У руках і всій поставі цього українця вловлювалася прихована сила, а в погляді — мужність, хоча поки що й приправлена розгубленістю. Такого чолов'ягу він залюбки зарахував би до лав своїх драгунів, хоча й відчував, що військового досвіду в нього нема.
— Призвідців, якщо таких вдається виявити, страчуємо. Всіх інших зобов'язані негайно повертати в панські маєтки. Час од часу за ними прибувають спеціальні гінці з Черкас або Чигирина.
— Зобов'язані, але не повертаєте?
— Нагнані сюди Конєцпольським та Жолкевським будівельники спорудили тільки вали та обвели їх ровами. Але в самій фортеці ще треба завершувати будівництво і казарм, і зимових землянок для офіцерів, та й конюшні, до зими придатної, теж нема, — не приховуючи свого обурення, пояснював капітан. Відчувалося, що звикла до порядку германська душа його бунтувала проти подібного, суто слов'янського, нехлюйства. — Усім цим тут займається будівельний урядник Жолкевського, який трохи знається на тій справі. Відтак усіх біглих селян ми на тиждень-другий приєднуємо до кількох десятків полонених татар. А якщо серед них трапляються майстрові люди, то й на довше. Бо які з тих татар працівники — краще не згадувати. Моя б воля, давно пересадив би їх на палі.
— Добре, що хоч такий урядник є. Негайно спорядіть його з людьми, та під охороною, до краю долини. Нехай зведуть там окремий земляний бастіон і сторожову вежу при ньому.
— Щоб надалі, під час такої гонитви, яка сталася сьогодні, наші драгуни могли не лише рятуватися за його валами, але й приймати бій, — одразу ж збагнув його задум досвідчений воїн.
Але ні Маріон, ані Пшияловський так і не здогадалися, що в своєму гніві австрійський підданий на польській службі граф Віктор фон Штаффен помітно переграє. їм і на думку не спадало, що перед ними агент таємної ватиканської служби. І що завдання він мав — будьщо стати комендантом цієї фортеці, щоб, дочекавшись повернення з морського походу свого давнього знайомого, гетьмана Сулими, мати змогу впливати на нього, націлюючи на подальшу шарпанину османських гарнізонів та підготовку до всеєвропейського хрестового походу на Стамбул християнської міліції.
4
Об'єднаний обоз уже наближався до масивних, охоплених металевими стяжками, воріт, коли Маріон, якого у Варшаві запевняли, що для розбудови фортеці та захищеного валом передмістя у нього буде щонайменше рік часу, тому що ні татари, ані козаки турбувати гарнізон не наважаться, порушив задумливе мовчання й, оглядаючи приворотні вежі, запитав:
— Мені здалося, що з-поміж усіх козацьких отаманів, ви, капітане, найбільше побоюєтеся саме полковника Сулими.
— Причому не тільки тому, що він є гетьманом нереєстрових козаків, — не став спростовувати це припущення фон Штаффен. — Події показують, що в особі Сулими це степове гультяйство надбало досвідченого воїна, який упродовж останніх років тричі винищував передмістя Азова, і навіть пробував здобувати могутні мури самої цитаделі. Тож можна не сумніватися, що, маючи досвід нападів на чималу кількість турецько-татарських фортець, на це глиняне диво, — кивнув убік кодацької твердині, — він теж нападе. Вже хоча б тому, що вважатиме існування цієї польської цитаделі посеред козацького степу особистою ганьбою. Тож мусимо готуватися й до цього.
— Чому ж досі не нападав?
— Увесь той час, відколи, в лютому, польський сейм, ухвалив рішення про будівництво фортеці на Кодаку, і по сьогоднішній день, Сулима з основною масою запорожців перебував у походах. Дійшла звістка, що минулу зиму він відігрівався на Дону, а весною та влітку кілька разів нападав на турецьке узбережжя. Та й потім, хтозна, може козакам вигідніше дочекатися, доки ми остаточно розбудуємо фортецю і передмістя, щоб потім, здобувши її в бою, перетворити на власну кордонну фортецю Землі Запорізької? Мала б спровокувати козаків ще й та обставина, що польські війська, разом із вірними короні реєстровцями, перебувають зараз у Прибалтиці, готуючись до великої війни зі шведами.
— Е, то ви, капітане, репрезентуєте себе, як іменитого провидця?
— Мені й справді вдається багато чого передбачити, кажу це не з вигадки чи жарту, а тому, що так воно є. Проте дійти до відьомського чорнокнижжя мені, на щастя, не судилося.
— Шкода, — іронічно пожалкував полковник, — я вже почав було схиляти перед вами голову.
— Зате бранці наші "чорним провидцем" вважають он того, що з перев'язаною рукою, недарма ж прізвище у нього Чорній, а прізвисько — Характерник. Коли свого часу він служив на Січі, то козаки справді мали його за характерника, тобто за такого, що й ворога в оману здатен ввести, і на вовка чи лисицю перевтілитися, не згірше істинного перевертня.
Полковник недовірливо поглянув спочатку на Штаффена, потім на запорожця, і, наказавши обозникам увіходити до фортеці та розвантажувати повози, пробурчав:
— От і покличте, капітане, цього ворожбита-перевертня. Раптом, якесь мудре слово мовить?
Козак підійшов, зупинився межи спішеними польськими офіцерами і, скориставшись із того, що з запитаннями комендант не поспішав, може, з хвилину мовчазно споглядав ворота, сторожові вежі та оперезані частоколом фортечні вали.
— Запитати тебе, ворожбите-перевертню, хочу..
— Причому запитань у вас три.