Він поїхав до райкому партії скаржитися на свою долю, а там якраз отримали вказівку: двох випускників міжрайонних бригадирських курсів направити на навчання до сільгоспакадемії. На нове відділення, яке мало готувати фахівців з хімічного захисту рослин для вже, пропаган— дистськи, на той час призабутої казахської Цілини. Котру комусь там у Москві запраглося реанімувати. Ясна річ, зараховували на хіміків за цільовим набором, іспити по суті проходили у вигляді співбесід, а стипендію мали виплачувати за рахунок господарств. Відтак і вирішили: радгосп — господарство заможне, а випускник з бригадирським дипломом — ось він, сам до рук прибився.
.Ще якийсь час посидівши отак, проти сонця, Миньо звернув погляд на пляшку, тяжко зітхнув, мовби відривав од рота останній шмат, але все ж таки засунув її до кишені штанів. Одного разу він спробував схитрувати: заховав пляшку тут-таки, біля криниці, у кущах терну, але прогадав, тому що розмови з Ільком не вийшло. Крамник наче підгледів те все, бо зневажливо хлюпнув на нього насмішкуватим поглядом, і на звичне Миньове: "Політика моменту така, що бригадир огородньої на пенсію виходить...", несподівано одказав: "А вам, Мироне Миновичу, що з того?! Вас, он, кажуть, й од комори звільнятимуть, бо й там ладу нема". І подався до сараю, поїти корову. Відтоді, як не жаль було Миньові слив'янки, — Крамник просто не вартий був цього святого напою! — пляшку до його хати він усе ж таки доносив. Як не-як, а Крамник — сільський спеціаліст, і завжди треться біля начальства, отже "має слово". Саме через це його "слово" Миньо змушений був прощати Крамнику все, навіть чутку про "звільнення од комори".
Ось і зараз, дочекавшись Крамника — літнього приземкуватого чолов'ягу, з багряним гіпертонічним обличчям та помітно викривленим носом, — і випивши з ним на столику під вишнею перший келишок слив'янки, Миньо, як завжди, почав із "політики моменту".
Воно, Ільку Федоровичу, як не крути, а політика моменту така, що в нашому колективному сільському підприємстві, в КСП тобто, як тепер заведено називати колишній радгосп, вважай, налічествує вакансія.
— Вважай, що вже налічествує, — підкинув поліно у вогонь Крамник, туди-сюди зиркаючи своїми злодійкуватими очима. Говорячи з Миньківським, він завжди вживав його ж таки слівця, і Миньо ніяк не міг позбутися підозри, що ветеринар одверто знущається з нього. — Кожен старий чоловік колись та виходить на пенсію — така вона, оця ваша "політика моменту".
Миньо й цього разу стурбовано зиркнув на Крамника, але той лише посіпав, за звичкою, кінчиком носа і, глянувши на Миня невинними, вічно червоними очима, підсунув пляшку ближче до себе. Він чомусь ніколи не відмовлявся од того, що пропонував Миньо, і спустошував пляшки з особливою насолодою, неначе з помсти за його скаредність...
— І кого, приміром, голова КСП має на приміті? — похмуро запитав Миньо, вважаючи, що за слив'янку вже час розраховуватися.
— Та, бач, думає, приглядається. Може, когось із райцентру запросить, з дипломом. Хоча навіщо нам оті, з дипломами, — вже явно підігрував Миньові, підлаштовуючись під його настрій, — як у нас, он, є свої люди, котрі навіть мають за плечима кілька курсів сільгосп— академії, та ще й дідько зна відколи при керівному складі ходять, і господарники тямущі, — остаточно увіходить у роль Ілько.
Вдаючи з себе вкрай обуреного "думальниками з правління КСП", він виповнює свій келишок і, забувши про Миня, одразу спорожнює.
— А й справді, чого шукати по тих містах? Кого вони там зараз знайдуть такого, щоб до сільської роботи був придатний? — розпачливо похитує головою Миньо.
— Ну, от візьмімо хоча б вас, Мироне Миновичу, — підступно провадив своєї ветлікар. — На всіх ділянках господарства були? Були. Освіта теж... ну, скажімо так, майже підходяща? Вважай, підходяща, бо ж і на курсах бригадирів, і майже два роки десь там по академіях столичних училися... Та й батько ваш усе життя радгоспові віддав, бо працював у ньому від самого заснування, вважай, що й зорганізову— вав його, тож, ви, вважай, наша, селянська кістка...
При згадці про батька, Миньом аж пересіпнуло: "Коли зайшлося до того, щоб із двох зубожілих колгоспів організувати спокутський радгосп, батько й справді мало не кістьми лягав, а так і пробув усе життя різноробом, дурінь старий, гить-тіть-тіть!". Проте вголос не мовив нічого. Від заснування, то й від заснування. Як згадати про це, де і коли треба, то, може, щось і вродить.
— З дипломом сюди чи піде хтось, чи не піде, а якщо й пришлють когось — довго не втримається, гить-тіть-тіть! — Погляд Минів крижаніє, а голос стає хрипким, мов після трьоденного весілля. — А якщо й споробує втриматися, то... виживемо, до дідька, з села, хай іде собі, звідки прийшов. Бо таки брехня — виживемо! — додав уже впевненіше. — Політика моменту така, що треба спиратися на власні кадри. На власні! — грюкнув волосатим кулацюгою по столу. — Але ти, Ільку, все ж таки не крути, і чесно скажи, бо ж ти все знаєш: кого з наших можуть призначити?
— Дмитра Бражника, — ні на мить не замислюючись, каже Крамник, і вже не відводить погляду, як раніше, а безсоромно дивиться просто Миньові у вічі. З оцими словами він аж немовби враз протверезі— шав. І Миньо теж розуміє: цього разу він таки сказав правду. — А що... чоловік роботящий, непитущий, молодий. Та й у технікумі вчиться, на заочному. Отака вона, виходить, у нас тепер "політика моменту".
— Але ж у нього ні досвіду, ні бажання працювати на цій грішній землі.
— Тому й кажу: якщо йтиметься про вас, Мироне Миновичу, я свою думку висловлю. Що думаю, те й мовлю, щоб по справедливості, як є...
28
Картинна галерея "Майстерня Рубенса" розташовувалася в одному з кварталів Старої Одеси, у щойно перебудованому залі-студії, витвореному з двох, тепер уже поєднаних арковим переходом, кімнат, котрі ще недавно, мабуть, становили собою "апартаменти" славетних одеських комуналок. Причому висота їх дозволила будівельникам возвести в дальній частині зали другий, напівзакритий ярус. Змайстрований із товстих дубових рейок, він складався з кімнати і відкритої гальорки, на якій, за столом, заставленим кав'яним набором і бутербродами, якраз і чекала на свого гостя Валькірія мольберта.
— З виразу вашого обличчя, бачу, що в цій гелереї вам подобається геть усе, — привітно зустріла вона Команданте в одному з крісел. — Особливо ж оця антресоль. До речі, з закритої її частини, яка буде слугувати кабінетом, є перехід до двокімнатної квартири на другому поверсі, яку ремонтники обіцяють перетворити на цілком пристойне житло.
— Для кого? — механічно якось поцікавився Ігуда, осідаючи у запропоноване йому крісло.
— Хоч би й для вас.
— Я всього лиш хотів запитати, — делікатно вибачився Команданте за некоректність запитання, — чи маєте ви намір постійно жити в Одесі.
— Зі своєю штаб-квартирою я вже визначилася, вона, цілком природно, буде в столиці, — проказала Євгенія, простежуючи, як хлопець і дівчина розвішують картини на заздалегідь набитих на стіни планках. Причому Ігуда з приємністю відзначив, що його колекція виявиться у цій галереї першою. Щоправда, в одному з кутків уже тулилося кілька полотен, одначе до їх експозиції справа ще не дійшла. — А які ваші плани?
— Вони теж пов'язані з Києвом.
— Тобто ви не одесит? — вигнулися брови Євгенії.
— На жаль, ні. У Південній Пальмірі я всього лиш гість. Але пробуду в ній ще не більше тижня. Якщо тільки не трапиться чогось екстраординарного.
— Вважаймо, що вже трапилося.
— Чим займатимуся, — не звернув увагу на її репліку Команданте, — і взагалі, як розвиватимуться події після мого повернення до столиці, — поки що не знаю. Екстрасенс-плановик з мене нікудишній.
— До того ж, існує таке поняття, як доля.
— Тому й хотів би одразу ж поцікавитися долею своїх робіт, щоб хоча б у цьому питанні мати ясність.
Баронеса простежила за тим як її помічники прилаштовують на виставковому планшеті останню з його картин, підвелася і мовчки спустилася до зали. В свою чергу, впродовж кількох хвилин Ігуда спостерігав за поведінкою Євгенії, яка то підступала до котроїсь із вісімнадцяти його картин, то відходила від неї, аби поглянути здалека. У такий спосіб вона двічі пройшлася вздовж усієї експозиції, нарешті наказала зняти дві пейзажні замальовки і віднести їх до запасника.
— Ці дві не подобаються? — і собі спустився з антресолей Команданте.
— Питання не в моєму смакові, — сухо відказала фон Гретцкі. — Я взагалі не послуговуюся такими поняттями, як "подобається — не подобається", занадто вже непрофесійними вони постають в роботі галерейника. Об'єктивно вони слабкіші. Ваша фішка — жанрові картини, написані на біблійно-психологічні та національно-філософські сюжети. У них, у таких роботах, як, скажімо, "Голгофний орач", ви по-справжньому переконливі. І ці дві робітки — такі собі банальні замальовки під майбутні розгорнуті пейзажі.
— Переконливо. Одразу ж заберу їх, щоб не захаращувати ваш запасник.
— Що значить "заберу", "щоб не захаращувати"?.. Вважайте, що вони залишаються у мене у "спецсховищі".
— Воно у нас хоч і підвальне, але досить пристойне, сухе, з належною, контрольованою температурою, — негайно ж запевнила його брюнетка, що допомагала своєму напарникові впорядковувати експозицію.
— До речі, знайомтеся: Ізарія Фестаніді, — негайно відрекомендувала її баронесса.